Грішні, чесніші за херувимів...

колядників… Ніхто навіть у вікно не постукав… Приходили дядьки-дядини-тітки, як на похорон, сідали печально на лаву і мовчали. Навіть твої баба Тетяна мовчали, чорні та темні від горя. Бо що було говорити, коли перед самим Різдвом твого тата забрав чорний ворон, а маму відвезли в роділку. Дядьки-тітки-дядини мовчки гладили тебе по голові, сипали тобі в пелену горіхи, цукерки, і, посидівши, йшли, чорні та темні…

— Дитино, — питає хтось із чорного неба, з почорнілих від чорного вороняччя снігів, — чого ти сидиш посеред дороги? Замерзнеш… Або машина переїде… Ти що, плачеш? Тебе хтось обидив? Ворона? Яка ворона? Ота, що з горіхом полетіла? Вона в тебе горіх вкрала?

— Вона в мене тата була вкрала… — хочеш сказати, але за сльозами вимовити не годна. Тим часом чиїсь добрі руки підіймають тебе, струшують від чорних снігів, розгонять з неба вороняччя, дивуючись:

— Невже якась мала ворона може обидити таку велику дівку? Іди здорова додому і не бійся ніяких ворон. Киш на них — поганих!

— То я сама тій вороні горіх дала, — кажеш, втираючи сльози, але вони течуть і течуть, замерзаючи на щоках, на хустці під бородою— на тоненький льодок. — Нехай і вороні буде сьогодні Різдво.

— Чия ти така мудра? — сміється хтось із прояснілого враз неба.

— Тьоми Тарасюка Молодшого, — відповідаєш, втерши останню сльозу.

— А! Тоді ясно… — чомусь невесело озивається хтось із зовсім уже сонячного неба.

Тобі ж, хоч у грудях іще схлипуєш, знову розвидняється, стає легко й різдвяно на душі, і ти біжиш з підскоком далі, весело кикишкаючи на стару, зовсім не страшну ворону, що крильми скородить попереду тебе дорогу.

“Видно, важкий горіх… горіх, як важкий гріх…” — думаєш, не відаючи, що уже за тобою назирці шурхотить у снігах невидимий змій лукавий, спокушаючи першим неусвідомленим гріхом…

Перед самою хатою змій перепиняє тебе, хапає за ноги, нашіптує на вушко щось таке… незвичне, від чого ти вже не біжиш радісно, з підскоком, а йдеш поволі, як стара, замислившись, та все тихше й тихше сніжком порипуючи, та все зупиняючись та зазираючи у свій вузлик, як та стара ворона чи сорока в кістку, ніби хочеш натішитися вволю своїм скарбом, набутися зі своїм багатством, яким — ще крок, ще два — і змушена будеш… о-о-х-хо-хох… по-братськи ділитися з братом Іваном, молодшим за тебе на ціле життя, а тому ще малим, щоб самостійно носити вечерю і заробляти собі чесно гостинці. Тому ти, забувши про дядька Олексу, де чекають — не дочекаються тебе, з переживань топчеш сніг коло своєї хвіртки, виписуєш кренделі по ньому, ніби хочеш витрусити із себе і затоптати у сніг білий гидку, бридку гадючку, що стискає твоє серце, зв’язує руки скупістю, зміючку, ріднішу тобі за рідного брата Івана, з яким тобі, ой Бо-о- оже, не хочеться, ой, як не хочеться, ділитися своїм багатством. Але водночас тобі страшно, бо здається, щойно відчиниш двері в хату, як мама, глянувши на тебе, побачить ту гидку змію, що обплуталася коло твого серця, сховалася десь у твоєму животі, в жолудку, і скаже з досадою:

— Таке скупе росте… І в кого воно вдалося, таке неподільчиве? Наче серед нас таких нема…

А ворона круг тебе летає-скаче, дражниться: “Гріх — горіх! Ага, нема! Є ще гірші — грішні… горішні”.

А змій нашіптує: “А пам’ятаєш?.. Торік, восени, пізнього вечора, коли сонце вже сіло, а зорі ще не зійшли, тому в сутінках здавалося, що на лавочці коло криниці розмовляють не тато з дідьком Олексою, а дві білі сорочки…”

Ще б не пам’ятати! Тоді ти загралася допізна з Марікою і Настаською і згадала, що пора додому, лиш почувши тихі голоси на лавочці під вашою хатою. Одна сорочка сказала татовим голосом:

— Ти знаєш, який я маю гріх за собою не спокутний? Я вже Гані, сестрі, розказував. Не йде мені з голови голодовка. Чогось усе згадую, як десь весною тридцять третього, коли Гопсасмик із трійкою вимели й витрусили з горшків усе, що могли, і почався уже справді страшний голод, мама наші напекли пляцків зі струпішалої бараболі й лободи, зав’язали у вузлик і послали мене занести бабі Марті обід. Іду я долинами, і голод іде слідом і скімлить… Так їсти хочу, що світа не бачу. Вщипну травичку якусь, хапну листячок, кину в шлунок, а голод уже там, проковтнув і знов скімлить… А пляцки ж ті — так пахнуть, так пахнуть… Не витримав я, з’їв. І до баби не пішов, пересидів у лозах, а мамі сказав, що відніс бабі… А через три дні бабу Марту знайшли мертвою на стежці, видно, до нас добивалися…

— Отакий маю гріх… Виходить так, наче баба вмерли через мене… Бо якби я не з’їв ті глевтяки… — тато так тяжко зітхнув, аж тобі стало тяжко. — І думаю собі, а його, того ірода Сталіна, не мучить совість у пеклі, що стількох людей голодом зморив, на той світ відправив, ще й мене, невинну дитину, убивцем зробив! А скільки у війну людей вибив…

— Да, — зітхнула дядьковим голосом друга сорочка, і запала сумна тиша, але тільки на мить, бо через мить та ж сорочка стріпнулася, надулася і вибухнула страшним дядьковим голосом:

— Ти Сталіна не трож! Сталін війну виграв! Європу освободив! Росію спас!

— А Україну вгробив, катюга… — ще тихіше і ще твердіше каже татів голос, на що дядькова сорочка підскакує, як ужалена, розмахує рукавами, розпанахуючи фіалкову тишу страшною лайкою:

— Націоналіст! Петлюра! Бандера!!!

— Сталініст! — злітає вгору татова сорочка, захищаючись рукавами.

— Я? Та я тебе від Сибіру спасав!

— Мене Бог спасав, Альошо!

— Який бог?! Сталін… бог!

— Та ж він вас, Олексо… теж — не помилував!

— Не трож Сталіна!

І сорочки злилися, завмерли в тісних обіймах, сопучи та щось бурмочучи…

— Мамо! Б’ються! — влітаєш у хату.

— Ликеро! Люся! Ой ідіть… Ой розбороняймо! — вилітає мама з хати і біжить за дядиною.

— Альошо! Альошо! Схаменись! — бігли дядина, тихо просили, тримаючись за серце.

— Тьомо, Тьомо! Альоша — старші… Уступись… — просила мама, хапаючись за татові рукави.

Сорочки розскакувались у різні боки. Тато, клянучи себе, тікав від гріха подалі в долину, дядько — гупотіли чоботищами на своє обійстя, вар’ювали там і затихали лиш тоді, коли їм проходила політика.

— Ой Боже, — побивалися мама з дядиною, — ой доведе їх ця політика, не доведи Господи, до тюрми… Ой, доведе, не приведи Господи…

І накаркали, що й справді перед самим торішнім Різдвом прилетів чорний ворон — за твоїм татом. А дядько Олекса плакали і нарікали на свій дурний розум…

І тут ти згадуєш, що проминула дядькову хату, де тебе чекають дядина з пиріжками і дядькові хлопці, щоб разом до діда Омелька й баби Тетяни вечерю нести. Це теж звичай: хоч ти й живеш з дідом і з бабою в одній хаті, але маєш, як усі решта внуків, до них окремо нести вечерю, як до найстарших.

Але тобі, коли щиро зізнатися, не дуже хочеться заходити до дядька Олекси. Ти їх побоюєшся. Правда, дядину любиш, бо вони гладять тебе по голові, приказуючи: Галочко-Галю-Галинко, а самі поглядають на карточку гарненької городської лялі у рамочці над столом — їхньої єдиної дочечки, що вмерла у війну… А от хлопців їхніх нема за що любити. Хоч Петя, кажуть, назвав тебе, як ту дівчинку… Тебе збиралися назвати Параскою, бо народилася перед Параскою, а він прийшов та й каже:

— Хай зветься Галя!

— Нехай! — втішилися, бо не дуже хотіли Параски…

Та як би там колись не було, а любити Петра з Миколою нема за що. Враз відберуть усі гостинці. Виманять, незчуєшся… А в хаті — малий Іван: теж ручки тягне — “дай-дай!”, і теж треба ділитися. Ой, що за життя!.. Тому й тупаєш на одному місці у снігах по коліна, не знаючи, куди йти і що діяти…

Ти зітхаєш: правду каже мама, усі біди в нас — через дурний розум… Ну от, додумалась і дотупалась… Сінешні двері відчиняються, і верхи на білій хмарці вилітає з хати бабин Тетянин