Грішні, чесніші за херувимів...

Ви й вріжете — хто в ліс, а хто по дрова:

Чи вдома-вдома та й пан-господар?
Ой дай боже!
Чи вдома-вдома ясная жона?…

Але вас однаково усі хвалять і пригощають цукерками, горіхами, пряниками, часом — копійками, дивуючись:

— А хто ж це вас такої славної колядки навчив?

Доколядувавши до ставка, чи то пак, до кінця своєї вулиці, ти повертаєшся додому, бо ще шукати будуть. Ага, якраз! Шукати! Чи їм до тебе? В хаті вашій аж вікна дзвенять від колядок.

Вже херувими славу співають,
Ангельські хори Спаса вітають…

Лине в тихих зірних небесах над твоєю хатою, і ти, з торбою наколядованих горіхів і пряників, завмираєш коло хвіртки, шукаючи поміж зорями в небі невидимих срібноголосих янголів і пресвітлих херувимів із серафимами.

— Ото колядували — аж на хаті верх здіймали, — згадуватимуть твої дядьки, тітки й дядини, зійшовшись до вашої хати уже щедрувати. Від вас і Маланку поведуть селом. Бо ж як інакше, коли тато водночас заводило й Маланка — в маминій вишитій сорочці, в намисті, байдуже, що з вусами! А тітка Ганя — Василь, а дядько Тьома Старший — циганка, а решта такі розмальовані, що й не впізнаєш — хто й що.

А через деякий час мама, що через вас, малих, зостанеться вдома, як завше буває, скаже:

— А ну-но, Галю, піди на причілок, послухай, де тато…

І ти біжиш на причілок хати, слухати, де ж тато, бо ти татків розкішний тенор за сто верстов, з-поміж тисяч голосів упізнаєш. І взагалі, розбиратися в голосах тебе тато навчив, от тільки не навчив ще на трубі грати.

— Нащо тобі та труба, вчися он кужіль прясти, рушники вишивати! Бо он уже сватачі йдуть! — каже мама і йде шукати у скрині обичайку, а в прискринку — муліне…

Але сьогодні, слава Богу, свято велике, нехай рушники спочивають, а сватачі — підростають… Тим часом ти стрибатимеш туди-сюди через поріг, простоволоса, вслухатимешся у морозну місячну і врочисту ніч, щоразу радісно сповіщаючи про пересування Маланки по селу:

— Почали від Кирила Петра Івасьового! Ой, уже коло кума Федули!.. Коло кума Тадея!.. На Ґонти подалися до дядька Тьоми!.. Коло друга Плясуна!.. Біля клубу! На Громівку пішли! Либонь, до брата Саки!

— Що вони там співають? — тривожилась мама.

— Щедрують! Либонь-таки коло брата Саки.

Братом Сакою тато й дядьки називали приймака якоїсь далекої вашої родички, привезеного нею із якоїсь Западної. Поїхала по хліб у сорок сьомому, а привезла Саку. Дядьки з татом прийняли того Саку, єдиного чужака, у своє братство тільки тому, що мав гарний задушевний голос і знав силу-силенну западенських пісень. Далекої родички ти в очі ніколи не бачила, зате брата Саку твоя мама вже бачити не могла через його пісні. Тож коли брат Сака, прийшовши до вас на свято, зазвичай вставав на весь свій невеличкий зріст і починав співати, як “на фурфурі стояв і фурфур ладував” або “Повіяв вітер степовий”, мама виходила з-за столу, а коли тато заспівував тихо “Ще не вмерла…”, а всі дружно підхоплювали, мама виходила з хати. Ставала коло хвіртки і стежила, чи ніхто чужий не підслуховує. Бо вже так було: хтось, кому треба, підслухав і, кому треба, доніс і за татом приїхав чорний ворон… Серед ночі, коли ти спала і нічого не чула. Тому торік і не було у вас Різдва… Мама ж повернулася лиш на Водохреще і не сама, а з малим Іваном, де вона тільки його взяла, такого гайдамаку…

Мамина тривога через ті співи передавалася дядині Ликері, які непомітно для інших (але не для тебе!) штурхали дядька Олексу під бік і просили, лагідно, як лиш вони вміли:

— Альошо, Альошо, давайте луче щедрувати.

Тато обривав пісню, хмурнів-хмарнів та за мить безтурботно вигукував:

— Не переживайте! Не ті вже часи! Сталін… здо… хо-хох…Ладно! Бог з ним! Справді, давайте луче щедрувати…

Тато бадьорився-мужався, хоч бабі Тетяні, ти сама не раз чула, скаржився:

— Часи помінялись, а страх хапає за плечі…

Певно, той страх не лишень твого тата хапав за плечі, бо захмеліле застілля, раде, що обійшлось без політичних баталій, полегшено зітхало і радісно зачинало:

Небо і земля, небо і земля,
Нині торжествують,
Ангели й люди, ангели й люди,
весело празнують,
Христос родився, Бог воплотився,
ангели співають, царії вітають…
чудо, чудо прославляють…

А маму й на Різдво не покидала тривога. Гості — у двері, а мама до діда з бабою — з лементом.

— Хоч ви б, мамо й тату, спиняли його! А то лиш: здох та здох! Хоч кілля йому на голові теши! Один здох, чекай таких самих двох! Там, — кивала головою кудись у бік, — лучих нема!

І як у воду дивилася! Бо скоро звідти, куди мама кивала, дочекався тато замість Сталіна кукурудзяного царя Микитку… аби теж його шпетити. Але поки що тато царя Микитку хвалить за якийсь культ, що той буцім розвінчав…

Здається, ти й досі біжиш на причілок хати і ловиш гострим вухом татів тенор, що уже веде колядників чи щедрівників із Громівки через Кирилячу греблю до ваших родичів по тітці Ганні — Мосьондзів. Врешті, набігавшись та втомившись, як той козак у дозорі, засинаєш. І вже крізь сон просиш Бога, щоб ніколи більше до вашої хати не прилітав чорний ворон…

ПЛАЧ САМАРЕТЯНКИ

Але назавтра, ні світ ні зоря, прилітають коршаками дядькові хлопці і кажуть:

— Ми прийшли тебе фотографувати.

Ти ж бачиш, що це не правда, що вони бре… (за слово брешуть мама б’є по губах)…обманюють, що в них навіть фотоапарата нема, і — віриш! Хоча насправді, не віриш, але хочеш вірити, що в них є фотоапарат і вони прийшли тебе фотографувати, як дядько Іван Мосьондз — один на всеньке село фотограф — часом приходить. А якщо вже зовсім по правді, то тобі страше-е-нно хочеться