гратися, і ти бігом злазиш із печі, шукаєш на миснику гребінця, біжиш у
Уже ж таке було! І не раз! Бувало, кличуть з Карнавкової межі, зарослої кропив’яними, в ріст чоловіка, хащами, закиданої колючими гілками акації:
— Хочеш побачити
— Де? — біжиш. — Покажіть!
Та не встигаєш зазирнути в
— Ойо-йо-йой! Поможіть!
— А що, побачила ойойкове гніздо?! — аж за животи беруться від сміху Петро з Миколою вже з долини баби Онисі.
І ти ридаючи, обдираючи на собі шкіру і плаття, вилазиш з того ріща, і йдеш жалітися бабі Тетяні, бо тато з мамою —
Переплакавши, зарікаєшся більше ніколи не слухати Петра з Миколою, навіть не обзиватися до них, так наче їх нема. А вони, як на зло — тут як тут, мов Пилип з конопель. І ще крикнути не встигнуть:
— Йди побачиш півників лопухових!
А ти вже біжиш, летиш і, роззявивши рота: — Де? Де? Де ті півники? — питаєш.
— Щоб їх побачити, треба спочатку реп’яшком руку потерти, — дурять тебе хлопці. Ти знаєш, що вони брешуть, та все ж наївно простягаєш руку і тупо дивишся, як вони тобі зелененьким реп’яшком труть зап’ястя. За мить на тому місці проступає подряпана рана. Вона пече таким пекельним вогнем, що від болю й образи ти аж виєш, і готова вбити збиточників, але за ними уже й слід прочах! Нема! Доти не з’являться, доки нових фокусів над тобою не придумають. А придумають — тут як тут!
Ото ж і зараз: Петя дістає з кишені якесь пуделко, а Коля біжить до печі, засовує руку в
— Я не руда, — ображаєшся, але вони не зважають і
— Але плати гроші наперед! — кажуть хлопці, розмалювавши тебе, як того, що в бовдурі сидить. — Бо не будемо фотографувати.
І ти, вчена, та не навчена, лізеш на піч, до тайничка за комином, де ховаєш у сірникових коробочках увесь свій безцінний скарб: рябеньку квасольку (гратися в череду), різнобарвні ковпачки (корки) від пляшечок з-під одеколону “Бузок” і “Шипр” і… звичайно, наколядовані-нащедровані гроші… І не встигаєш зоглянутись, як нема ні грошей, ні дядькових хлопців, тільки купка паперових квадратиків з мармизами, намальованими фіолетовим
Звісно, ти плачеш, і ще живі твої баба Тетяна, розстроєні, що на їхніх очах така несправедливість творилася, сваряться на дядькових хлопців:
— От польська кістка! От пся крев! От же ж любить збиткуватися та на дурничку паном бути! Отаке
Так ти мимоволі стаєш учасником задавненого, прихованого міжетнічного конфлікту на родинному ґрунті. Здивовано дізнаєшся, що у вас в роду одні — українці, а інші — поляки, кажуть, ніби й татари були, добре, що від циган Бог милував, а то вже була б тобі, бідній, клямка й гаплик! Обдерли б, як цап липку!
А татові — смішки!
— Чого бідне, бо дурне! А чого дурне, бо бідне! — каже замість того, щоб
Але дядину Люсю, хоч вони й мама вредних дядькових хлопців, і
— Га-а-а-лю, Га-алочко… Галю-ю-юню…
ВЕЛИКДЕНЬ
Тато повернувся з тюрми ранньої весни, якраз перед Великоднем. Але ти самого тогорічного Великодня не пам’ятає. Інші — пам’ятаєш: смарагдово-сонячні, якісь тривожно-трепетні. Оскільки в селі не було церкви, то ви, як звичай велить, розговлялися, освяченими маминою молитвою сирною паскою та писанками, які ви з бабою Тетяною розписували у чистий четвер на припічку коло гарячої печі, щоб не застигав у мисочці віск. А потім ти бігла в Яр, де вже діти з усього кутка котили крашанками згори та цокались ними — хто кого поб’є.
А от Великодня того року, коли повернувся тато, не пам’ятаєш. Повернення тата ніби заступило у твоїй пам’яті свято. Пам’ятаєш, що це було перед Пасхою, ранньої весни. На ставку ще плавав лід, на городах де- не-де білів сніг, але дороги в селі вже розгасали так, що ногу важко було витягнути з болота. Мабуть, було по обіді, і, мабуть, в неділю, і, здається, ти знову ж таки йшла від дядька Тьоми — то брьохкаючись у болоті, то стрибаючи попідтинню по латочках ніздрюватого снігу. День був сірий, холодний, сумний. Підбадьорював тільки веселий шурхіт горіхів у вузлику.
На душі теж було сіро, холодно і сумно. Додому не хотілось вертатися, бо й там сумно: кричить, як на пуп, малий Іван, сваряться баба Тетяна, трясучи колискою з такою силою, наче хочуть витрусити з неї малого засранця, ходить чорна та темна мама та все у вікно поглядає — тата виглядає, якого перед Різдвом забрав
— Туди, де командірами стають? — питала ти.
— Туди… — зітхала мама у твій бік, а до баби:
— Сталін помер… може, випустять?
— А щоб його, каїна окаянного, сира земля не прийняла, а щоб його, людожера лютого, дикі звірі розірвали, чорні круки ізклювали… — починали
— Мамо! Господь з вами! Та ж скрізь — вуха! Чи ви хочете, щоб нас із малими дітьми в Сибір погнали, чи в хаті спалили?! — тихо лементіла від печі мама, а на її блідому лиці блукали тривожно-багряні відсвіти вогню, лякаючи тебе спогадами про недавні пожежі.
— Ву-у-ха… Ой, ву-у-уха! Щоб їх тому Савці розтрипроклятому та киплячою смолою пекельною позаливало, та дратвою позашивало, та…
— Мамо! Згляньтеся над си-и-иротами, — благала мама твоїх невгамовних бабу Тетяну.
Баба переставали клясти, зате починали з горя голосити, а мама, впавши головою на припічок, беззвучно здригатися всім тілом, що було ще страшніше… І від того жаху сердечко твоє тріпалось, як пташка в кулаці, болісно потенькуючи: тень-тень, тень-тень…
А в хату, як на лихо, чортом диха, шасть — Текличка:
— А чо’ ж це ви так зажурилися? — улесливо медом мастить.
— За Сталіном плачемо, — огризалися люто мої баба Тетяна, а мама схоплювалась і тікала з хати, від гріха подалі.
Згадавши,