Грішні, чесніші за херувимів...

Сидить баба на рядні та й щитає трудодні,
Ціле літо проробила — кіло гречки заробила.
Тепер можу пишатися —
Є що їсти, в що вбратися!

Це баба так розважають себе, щоб не повішатись. Бо насправді нічого вже у вас нема. Усе віддали защітнікові. Зосталися голі й босі. Лишень малий Іван у колисці репетує, та на печі, у просі, дід Омелько вигріваються, бо слабі… І коло того всього — квокче мама, як із хреста знята… А защітнікові все мало. Що Божого дня — в хату суне. З шанькою. Так твої баба Тетяна називають його здоровенний, як мішок, із якого коней годують, портфель. Баба Тетяна зціплюють зуби, щоб не лаяти й не сваритися, а мама біжить до Пиндиків позичати сала і яєць для ненаситного защітніка, щоб він твого тато захистив від того, хто його так довго в командіровці тримає.

М-да, не подумала ти… А тепер уже й вертатись далеко… І споночіє скоро…

Стоїш на греблі і міряєш, куди ближче: додому чи до дядька? І чи встигнеш завидна? Наче однаково: що вперед, що назад. Але в дядька — затишно, добре, дядько жартують, дядина жаліють, хоч про тата не згадують, наче він помер. А може, й умер, бо чого б тоді мамі зітхати: сироти ви мої та сироти ви мої… А як не вмер, то чого не вертається зі своєї командірської діровки… Що то за діровка така вже татові дорога, що без нього навіть Іван народився… На Івана Хрестителя… Тут таке горе, тата чорний ворон забрав, злидні, а Йван взяв та й народився! А тепер кричить, як на пуп, спати не дає! Баба вже заморилися колисати… Кажуть, що якби Іван не вдався у якогось їхнього прадіда-гайдамаку, то вони б його у сніги викинули.

— Галю! Чого ти стоїш, тут, дитино? Твій тато з тюрми вернувся!

— З тюрми? — дивуєшся. Ой Божечку ж мій Божечку, з якої тюрми? А хіба він не в командіровці?.. Але про що ти думаєш? І чого стоїш? Біжи, бо ж тато вернувся! Де б він не був, але — повернувся! Божечку ж мій Божечку, тато живий, і він повернувся!

І, щоб скоротити шлях додому, ти кидаєшся стрімголов із греблі в долини, ще вкриті плямами снігу і потрощеними дзеркальцями криги. І… провалюєшся крізь крихке льодове скло по коліна у трясовину. А Божечку, хоч би не втопитися! Бо ж тата не побачиш… Рачки видираєшся з калабані на тверде і, вже обминаючи підступну кригу, біжиш по розмоклій стежці, ковзаєшся, падаєш, встаєш і знову біжиш. Холодна брудна вода хлюпає через халяви кирзових чобіток, заважає бігти. На бабиній Наталчиній леваді зупиняєшся, виливаєш із кирзачків намул і біжиш далі… Як у важкому сні, ніби на одному місці… Ніби сто років біжиш, нарешті, на сто першому — ваш город, і садок, і межа, і ти стежкою по ній — догори… А сердечко б’ється десь під горлом, готове вискочити, випурхнути…

Ще трохи — і ваша хата. І двері… Заходиш — а там уже повно людей. Хто плаче, хто сміється, і всі разом говорять… Тато знімає шапку, хреститься на покуть, і… тобі перехоплює з дива подих… цілує маму! В губи! При людях! Ти такого ще не бачила! Добре, що баба Наталка не бачать… Але баба Наталка бачать! Сидять коло баби Тетяни на полу (таке теж уперше бачиш) і… плачуть! Обидві. І ти собі, дивлячись на них і на тата, змарнілого, худого, налисо стриженого, але живого свого тата, заходишся щасливим ревом.

… І такий був Великдень у твоєму житті…

ВОЗНЕСІННЯ

Взагалі, у твоєму маленькому, зовсім крихітному життя вже відбулося дуже багато всього і всякого — і веселого, й доброго і страшного… Стільки всього, що воно не вміщається у твоїй голові. І ти не знаєш, де те, що було, а де те, що снилося, а де те, що й науявлялося та старшими наказкувалося…

Мені не вірили, що я пам’ятаю себе із двох років. Може й так. Може й не пам’ятаю те, що відбувалося у світі довкола мене, але я пам’ятаю те, що відбувалося в мені, і чого ніхто, крім мене не пережив, тому не може ані ствердити, ані заперечити те, що півторарічна дитина насправді пам’ятає — ПЕРШЕ ВІДЧУТТЯ СЕБЕ НА ЗЕМЛІ, і той крик тріумфу, яким дзвеніла до неба кожна клітинка мого єства:

— Я — є! Я існую! Я стою на землі!

Я СТОЮ на високій, але пологій горі, порослій ріденькими гострими списиками молоденької травички. У самім низу, в підніжжі гори — хвіртка. Хвіртка — відчинена просто на дорогу. Дороги не пам’ятаю, чи не хочу пам’ятати у цей великий для мене день — першого відчуття СЕБЕ НА ЗЕМЛІ. І це добре, що тоді спрацював інстинкт самозбереження, інакше сам вигляд розгаслої на весні сільської вулиці, розбитої возами і тракторами, відбив би у мене бажання кидатися зі своєї янгольської гори на дорогу, що вела у грішний людський світ.

— Боже! Розіб’ється! Розіллється! — чую над собою, але десь далеко позаду, мамин переляканий голос і різко пригальмовую перед самісіньким просвітом хвіртки, мов на краю безодні. Але мене щось ніби штовхає вперед, розгойдує маятником, і тільки страх з усього розгону полетіти сторч головою в болото, в калюжу, на гострі, тверді грудомахи, захлинутись багном, розбити носа і лоба, втримує на ногах! Отже, мій перший осмислений земний досвід: СТРАХ ПЕРЕД БОЛЕМ І ПОРАЗКОЮ ТЕЖ ТРИМАЄ НА НОГАХ! Трагічний досвід, бо земля вперто, невблаганно, хоч і повільно, вислизає, тікає з-під ніг, готова кожної миті розверзтися безоднею. Ще темно. Ще не видно неба, і нічого невідомо про Бога, хоча звідкись згори тихим мерехтливим світлом сіється на тебе тепло й рідні голоси. Та все одно — ще так одиноко і страшно віч-на-віч зі світом. І так високо падати! Хоча… навіщо падати? Коли, як підказує попередній неосмислений досвід, можна тихенько підігнути ніжки і м’яко гепнути на пухкеньку гепу. І земля знову стане близькою, твердою і надійною, її можна буде помацати, погладити, понюхати, лизнути і навіть з’їсти… Це заспокоює. А заспокоївшись, тихенько розвертаєшся і — бігом-бігом на чотирьох — від прірви, геть! Геть — від незнайомого, а тому чужого світу, щоб радісно вткнутися писочком у рідні ноги, вчепитись у рідну спідницю, вилізти на рідні руки… Бігом-бігом, подалі від небезпек і випробувань. СТРАХ РУХУ, СТРАХ ПАДІННЯ МИНЕ, ОДНАК… МИНЕ З НИМ І ГОСТРА ПРОНИЗЛИВА РАДІСТЬ ПЕРЕМОГИ. А так не хочеться!..Тому другий мій осмислений життєвий досвід: мусиш вчепитися щосили ногами за землю, пальчиками, п’ятами — і втриматись… Доти, доки прийде підмога.

А ось і вона, рідна!

— Який відчайдух! Справжній козак! — хвалить підмога щасливим від гордості татовим голосом, підхоплює мене з холодної землі на теплі руки і підкидає вгору. Ух! Ух! Ух! Як страшно і гарно злітати, літати, летіти! Виявляється, крім землі є ще щось неосяжне, сліпуче, радісне, у якому можна літати. Небо!

От і третій, здобутий за цей день і осмислений земний досвід: РУХ УПЕРЕД — НЕ ЗАВЖДИ ПРИКРЕ ПАДІННЯ ВНИЗ, ЦЕ ЩЕ Й РАДІСНИЙ ЗЛЕТ УГОРУ.

І четвертий: ПЕРЕМОЖЦІВ ХВАЛЯТЬ І ПІДКИДАЮТЬ У НЕБО.

— Дай-но-ся й баба тебе похвалить! От молодця! От козир-дівка! — тішаться десь за межею мого зорового поля невидимі баба Тетяна. Я їх не бачу, як і тата з мамою. Я тільки чую їхнє тепло… Хмаринка мерехтливого лагідного світла долучається до маминого й татового тепла, і я пливу у м’яких, затишних, рідних оболоках, засинаючи, втомлена відкриттями і перемогами.

МІЙ БРАТ ЯНГОЛ

Другий момент осмислення СЕБЕ НА ЗЕМЛІ: стара наша хата. Широкий піл. Над полом — колиска. У