Людина бачила, що камінь мав велику силу, вагу й твердість, і тому він здавна став фетишем, предметом поклоніння. Звідси поставали камінні баби, в чудодійну силу яких вірили. На горах бували камінні вибоїни, а в них збиралася вода, дощова чи джерельна, і ця вода вважалася особливо цілющою. Земля багата (пор. приказку: «Будь багатий, як земля»), І не тільки тим, що родиться на ній, але й тим, що в ній в глибині переховується.
Але земельні скарби пильно охоронюються зміями та всякою нечистою силою, тому приступ до них дається не кожному, а тільки відунам. Праві да, в ніч під Купайла цвіте папороть, і хто дістане його цвіт, тому він розкриває земельні скарби. Закопані в землі скарби легче даються відшукати і в час від Великодня до Вшестя (Вознесення), — іншого часу їх не відшукати.
Свята земля, Святе й усе те, що вона родить. Всяка їжа в Україні сильно поважається й зветься Даром Божим, а як Дар Божий, мусить шануватися. Найбільша клятва, як подано вище, — це клятва землею: при клятві землю цілують або їдять її. Пор, у Куліша IV. 285: «Аж землі сирої ззів, що матір спалить». У Нечуя-Левицького І. 471 («Рус. Письм», Львів): «Я готова заприсягтись і землі ззісти». О. Кобилянська подає: «Крові невинного земля до себе ніколи не приймає» («Земля» 286).
В повісті «Під тихими вербами» 1901 р. Борис Грінченко оповідає: «Можна так ізробити: застукати його десь самого, і бити, аж поки заприсягнеться й землі з'їсть, що поступиться тією десятиною. Тоді вже гаразд буде: раз, боятиметься, щоб знову не бито, а друге: як заприсягнеться землі
У повісті «Під тихими вербами» 1901 р. Борис Грінченко так описує землю за народніми звичаями: «Земля жива, — вона все чує й знає. Усі гріхи людські бачить і вгинається, як по ній грішник іде… А як якого, то й з ями викине мертвого. Яклюди гарні до неї, вона радіє й пособляє їм, а як ні, то плаче й гнівається. Гнівається того, що її не шанують. Вона — наша мати, вона — свята! її цілувати треба, кланяючись… А в нас що роблять? — Не то дитина дурна, а й здоровий лобуряка сяде та й давай кийком гатити по ній»…
«Або, колись було, молодиця, як несе обід орачам, то вбереться, як на Великдень: візьме плахту гарну, розпустить намітку довгу, бо так треба до землі йти. От вона й родила і на вгороді, і на полі. А тепер іде молодиця — прости Господи — як та росомаха: у самому очіпку, ще й начоси повипускає, а замість плахти — задріпана спідниця. Ну, хіба ж це шана землі? Ну, вона Свята, й гнівається… (Б. Грінченко, т. II ст. 335– 336, 1963 р.).
Є багато оповідань про всякі дорогоцінні каміння, а деякі з них і чудодійні. Напр. славний проповідник XVII в. Іоаникій Ґалятовський у своєму «Ключі Розуміння» 1659 р. л. 495 подає: «Ґаґаток (цебто янтар чи бурштин) боронить от ужа, бо єго уж боїться, і утікаєт от него.»
Земля Свята, і не терпить пролиття крови, особливо невинної (Пс. 105. 38), що буде пімщено (Буття 9. 6). Пролиту на землю кров треба зараз же засипати землею (Лев. 17. 13, Втор. 12. 16, 24), щоб не побачило її сонце.
За народніми повір'ями землетруси віщують нещастя. Так, Іпатіїв Літопис під 1295-им роком розповідає: «Потрясеся земля по всей области Києвьской і по Києву: Церкви каменния і деревяния колебахуся, і всі людиє, видяще, от страха не можаху стояти: овиі падаху ниций, інші же трепетаху. І молвяхуть друг ко другу: Сиі знамення не на добро бивають, но на падениє многим, і на кровопролитьє, і на мятежь мног в Руской Землі. Єже і сбисться».
5. Вода
Первісна людина рано запримітила, що вода приносить йому й природі велике добро, бо оживлює землю й робить її плодючою. Ось тому здавна вода була обожувана, як сонцева сестра. Вода має велику силу (пор. приказку; «Будь багатий, як земля, а здоровий, як вода!»), яку виявляє особливо весною, в пору розтавання снігів, коли вона все рве на своєму шляху, а вдавнину води взагалі було більше, як тепер.
Як окрема стихія, плодюча й родюча, вода була скрізь обожувана, як море, озеро, річка, копанка, джерело, криничка, колодязь і т. ін., — у нас це звалося й «дунаєм», бо «дунай» — вода взагалі, пор. перське сИшпі, йоп — річка. У «Слові о полку Ігоревім» слово дунай — це річка взагалі, вода: «На дунаї Ярославнин голос слишиться», «Дівиці поють на дунаї».[18]
Вода була вже з початку світу. В одній космогонічній колядці розповідається:
Що ж нам було з світа початку? Не було нічого, — одна водонька.[19]
А в заклятті говориться: «Водичко, найстарша царичко».[20] Якраз посеред землі, десь в Єрусалимі, знаходиться «пуп (центр) землі», і з нього випливають усі річки та моря, і вертаються туди ж.
Ось тому вода сильно шанується, вона Свята, і в неї в жодному разі не можна плювати чи спорожнюватись. Старші люди завжди п'ють воду з непокритою головою, а перед питтям перехрестяться.
В народньому світогляді вода одухотворюється, і ми кажемо: Дощ іде (а не падає), що знаходимо вже в «Слові о полку Ігоревім» 1187 року: «Іти дождю стрілами». Тут же описується, що річки каламутно течуть, співчуваючи горю русичів.
Земна вода поєднана з небесною, тому, умилостивляючи земну, будемо мати й небесну, цебто дощ, а звідси — пошана воді спасає від посухи, звідси й Молебні над криницями чи річками в час посухи.
Як свідчать пам'ятки, у слов'ян широко відоме було водопоклонство, і вони вклонялися й приносили жертви річкам, озерам, болотам, колодязям, потокам, джерелам і т. ін. В «Слові о полку Ігоревім» річки Дін, Дінець, Дніпро, Стугна уосібнені, як живі істоти. Вода очищує людину від гріхів, тому жиди, за приписами Старого Заповіту, моляться над річкою в новолуння, щоб скинути в воду свої гріхи, й потопити в ній навіки.
Візантійський історик X віку Лев Диякон розповідає, що воїни нашого князя Святослава (і 972 р.), поховавши забитих, кидали в Дунай, як жертву воді, півнів і немовлят. Початковий Літопис (І. 263) навіть про полян розповідає: «Бяху же тогда поганії, жруще (приносячи жертву) єзером, і кладезем, і рощенієм (рослинам), яко же і прочії поганії». Церковний Устав кн. Володимира згадує про тих, що моляться біля води. Митрополит Київський Іоан II (1077–1089) осуджує тих, що «жруть (приносять жертву) бісом, і болотом, і колодязем».[21] Давня вставка до Бесіди Григорія Богослова «про біду міста» в пам'ятці XI віку: «Ов требу сотвори на студенці, дожда іски от него, забив, яко Бог з Небесе дождь даєть, ов ріку богиню нарицаєть».[22] Навіть, за пізнішого часу, в XVII віці, відомий повстанець
Степан Разин (ї 1671 р.), приніс жертву воді, кинувши в Волгу свою полюбовницю, перську полонену княжну.[23]
Деякі дослідники в тому факті, що в цілющі кринички кидають гроші, вбачають відгомін давнішніх жертов воді.[24]
Жива вода — це вода джерельна, що такою часто зветься і в Старому Заповіті; вона була особливо цілюща, і сильно шанувалася в усіх індоєвропейських народів. Хто нап'ється правдивої живої води, той набуває собі великої сили, а коли був недужий, зцілювався. Таку воду пили, купалися в ній, або окроплювалися нею. Ці ж вірування були поширені й серед нашого народу.
Вода буває жива й мертва, цілюща й безсила, — додає сил, або, навпаки, відбирає їх. Це часте в казках, де герої набувають собі надлюдської сили, окропившися живущою чи цілющою водою. Коли мертвого окропити цією водою, він оживає. Але добути такої води завжди трудно, бо її ревно стереже лютий змій.
«Коли в море впустити християнської крови з мизинного пальця, воно заспокоїться» (Куліш IV. 134). Купання на очищення відоме по всьому світові (пор. купання жінок у Кордові в р. Гвадалквівірі на заході сонця по «Анґелюсі», див. Меріме: «Кармен» 17).
У народньому світогляді вода високо Свята. Борис Грінченко в «Під тихими вербами» 1901-го року
