жінок як рабинь; очевидно, жінка становить у них такий же предмет торгівлі, як тютюн або рогожа. Шведський письменник Стріндберґ, відомий жінконенависник, що бажає, аби жінка була тільки рабинею й догоджала примхам чоловіка, по суті однодумець гіляків; якби йому випало приїхати на Північний Сахалін, то вони довго його обіймали б».
На цьому Тенґо трохи перепочив, а Фукаері, не висловлюючи жодних вражень, тільки мовчала.
«Суду в них немає, і вони не знають, що таке правосуддя. Як їм важко зрозуміти нас, видно хоч би з того, що вони досі не розуміють повністю призначення доріг. Навіть там, де вже прокладено дороги, вони все ще подорожують тайгою. Часто доводиться бачити, як вони, їхні сім'ї й собаки вервечкою пробиваються трясовинням біля самої дороги».
Заплющивши очі, Фукаері надзвичайно спокійно дихала. Якийсь час Тенґо дивився на неї, але не міг визначити, спить вона чи ні. А тому, розгорнувши іншу сторінку книжки, вирішив читати далі. Хотів міцніше приспати дівчину, якщо вона заснула, і тому голосніше читав текст Чехова.
«У гирлі річки Найбу стояв колись пост Найбучі. Він був заснований 1886 року. Міцуль застав тут 18 будівель, житлових і нежитлових, капличку і склад для провіанту. Один кореспондент, який побував у Найбучі 1871 року, пише, що тут було 20 солдатів під командою юнкера; в одній хаті вродлива висока солдатка пригостила його свіжими яйцями і чорним хлібом, хвалила тутешнє життя і скаржилася тільки, що цукор дуже дорогий. Тепер і слід загув за тими хатами, і вродлива висока солдатка, коли озирнешся на навколишню пустелю, здається якимось міфом. Тут будують новий дім, сторожовий пункт або станцію, і більш нічого. Море на вигляд холодне, каламутне, реве, і високі сиві хвилі б'ються об пісок, немов бажаючи сказати в розпачі: „Боже, навіщо ти нас сотворив?“ Це вже Великий, або Тихий, океан. На цьому березі Найбучі чути, як на будівництві стукотять сокирами каторжани, а на тому березі, далекому, уявному, Америка. Ліворуч видно в тумані сахалінські миси, праворуч також миси… а навкруги ні однієї живої душі, ні птаха, ні мухи, і здається незрозумілим, для кого тут ревуть хвилі, хто їх слухає тут ночами, що їм треба і, врешті-решт, для кого вони ревітимуть, коли я піду. Тут, на березі, охоплюють не думки, а саме думи; моторошно й водночас хочеться без кінця стояти, споглядати одноманітний рух хвиль і слухати їхнє грізне ревіння».
Здавалося, що Фукаері повністю заснула. Тенґо прислухався — вона дихала спокійно, як під час сну. Він згорнув книжку й поклав на столик поруч із ліжком. Тоді встав і загасив світло у спальні. Насамкінець ще раз глянув на її обличчя. Вона лежала горілиць і, міцно стуливши губи, мирно спала. Тенґо зачинив двері й вернувся на кухню.
Однак писати власного твору вже не міг. Пустельний краєвид морського берега на Сахаліні міцно засів в його голові. Тенґо чув гул тамтешніх хвиль. Заплющивши очі, подумки уявив собі, що стоїть сам-один у глибокій задумі на лінії прибою безлюдного Охотського моря і переймається його сумним, безнадійним настроєм. На краю цієї землі Чехов, напевне, відчував гнітюче безсилля. Адже бути російським письменником наприкінці дев'ятнадцятого століття, можливо, означало нести тягар долі, повної безвиході й болю. Чим більше він намагався втекти з Росії, тим сильніше Росія прив'язувала його до себе.
Тенґо долив води у склянку з-під вина, почистив зуби у ванній, загасив світло на кухні і, лігши на диван під вовняним укривалом, спробував заснути. У вухах усе ще гучно шуміло море. Але згодом його свідомість ослабла, і Тенґо поринув у глибокий сон.
Він прокинувся о пів на дев'яту ранку. Фукаері в ліжку не застав. Позичену піжаму вона скрутила й кинула у пральну машину, що стояла у ванній кімнаті. На кухонному столі залишила записку: «Що зараз роблять гіляки? Іду додому». Ієрогліфи — маленькі, кутасті й начебто неприродні. Справляли враження ієрогліфів, викладених на піщаному березі зібраними черепашками й побачених згори. Тенґо взяв записку й запхав у шухляду стола. Якби її побачила подруга, що мала прийти об одинадцятій, то, напевне, зчинила б скандал.
Тенґо акуратно застелив ліжко, поклав книжку Чехова на книжкову полицю. Потім приготував каву й підсмажив тости. Снідаючи, відчув, ніби в грудях засіло щось важке. Поки зрозумів, що це — обличчя Фукаері під час сну, минув певний час.
«Може, я закохався в неї? Е ні, такого бути не може, — переконував він себе. — Та все-таки щось у ній іноді просто фізично потрясає мою душу. Однак чому я цікавлюся піжамою, яку вона одягла? Чому мимохіть брав її в руки й нюхав?»
Надто багато запитань. «Письменник — це не людина, що розв'язує проблеми. Це людина, що порушує їх», — так казав Чехов. Чудовий афоризм, але Чехов однаково дивився і на творчість, і на власне життя. Порушував проблеми, але не розв'язував їх. Знаючи (бо як лікар не міг не знати), що хворіє невиліковним туберкульозом, намагався нехтувати цим фактом і навіть на смертельному ложі не вірив, що вмирає. Харкаючи кров'ю, вмирав зовсім молодим.
Хитнувши головою, Тенґо встав із-за стола. «Сьогодні прийде заміжня подруга, — подумав він. — Зараз треба випрати білизну й підмести підлогу. А думати буду пізніше».
Розділ 21
(про Аомаме)
Хоч би як далеко спробувала поїхати
Аомаме зайшла в районну бібліотеку й так само, як попереднього разу, розгорнула на столі газети зменшеного формату, щоб ще раз простежити за збройною сутичкою між екстремістами й поліцією, що сталася восени, три роки тому, в префектурі Яманасі. За словами господині з Адзабу, штаб-квартира секти «Сакіґакі» містилася в горах префектури Яманасі. І згадана сутичка сталася там же. Може, це — випадковий збіг. Але він Аомаме нітрохи не сподобався. Можливо, між цими двома фактами існує якийсь зв'язок. І згадка господині про
Збройна сутичка сталася три роки тому — дев'ятнадцятого жовтня 1981 року (або, за гіпотезою Аомаме, 1Q84 року). Про подробиці сутички вона загалом дізналася, прочитавши газетні повідомлення попереднього разу в бібліотеці. Тому зараз цю частину інформації пропустила, а вирішила зосередитися на статтях з різностороннім аналізом інциденту, що з'явилися згодом.
У першій сутичці від пострілів з автомата Калашникова китайського виробництва загинуло троє поліціантів, двоє зазнало тяжких і легких поранень. Після того група екстремістів зі зброєю в руках втекла в гори, а озброєний загін поліції вчинив за ними великомасштабну облаву. Водночас на вертольоті туди вирушив у повному озброєнні авіазагін Сил самооборони. Внаслідок цього трьох екстремістів, що не хотіли здаватися, було застрелено, а двох тяжко поранено (один із них через три дні помер у лікарні, а що сталося з іншим, тяжкопораненим, з газетних статей не довелося встановити), решту, чотирьох, з легким пораненням і без нього, заарештовано. Солдати Сил самооборони і поліціанти, з високоефективними бронежилетами на собі, не постраждали. І лише один поліціант, звалившись із кручі під час переслідування екстремістів, зламав ногу. Пропав безвісти один із екстремістів. Незважаючи на інтенсивні розшуки, цей чоловік начебто кудись зник.
Коли потрясіння від збройної сутички трохи вляглося, газети почали докладно повідомляти про те, як виникла ця екстремістська група. Її члени були побічним наслідком університетських заворушень 70-х років. Більшість із них брала участь у захопленні корпусу «Ясуда-кодо» Токійського університету та університету Ніхон. Після того як їхня «твердиня» впала під натиском спеціального військового підрозділу, студенти й частина викладачів, які, опинившись за стінами університету, зрозуміли, що політичний рух у його межах зайшов у глухий кут, злились в одну групу й розпочали свою діяльність у новоствореній сільськогосподарській комуні в префектурі Яманасі. Спочатку вони приєдналися до конфедерації подібних комун під назвою «Такасімська школа», але, не вдовольнившись таким життям, перегрупувались і стали незалежними — глибоко в горах придбали за безцінь занедбане село і взялися працювати в ньому,
