1Q84. Книга І

що? Бачиш погані сни?

— Снів майже не бачу, — відповів Тенґо. І це була правда.

— А от я часто бачу сни. Завжди той самий. Уві сні ловлю себе на думці, що я вже його бачила. Тобі це не здається дивним?

— Який сон, наприклад?

— Ну, наприклад, сон про хатину в лісі.

— Про хатину в лісі, — повторив Тенґо. Він подумав про людей у лісі. Про гіляків, карликів, Фукаері. — Яка це хатина?

— Ти справді хочеш послухати мою розповідь? Тобі не буде нудно слухати про чужий сон?

— Зовсім ні. Я готовий слухати, — щиро сказав Тенґо.

— Я йду сама лісом. Не таким глибоким і зловісним, у якому загубилися Гензель і Ґретель. Не густим і досить світлим. Надворі тепло. Іду пополудні в радісному настрої. Коли це бачу перед собою хатину з димарем і невеличким ґанком. Вікна в ній завішані крапчастими фіранками. Одним словом, хатина з приємним зовнішнім виглядом. Стукаю у двері і кажу: «Добридень!». Відповіді нема. Ще раз стукаю, сильніше — двері самі відчиняються. Стояли незачиненими. Заглядаю в хатину, попереджаючи: «Добридень! Тут хтось є? Я заходжу». — Ніжно погладжуючи яєчка, подруга дивиться на Тенґо. — Розумієш мій настрій?

— Розумію?

— В хатині одна кімната. Дуже простої будови. Невеличка кухня, ліжко, їдальня. Посередині — піч, на столі — акуратно розставлені страви для чотирьох осіб. З тарілок піднімається гаряча пара. Однак у кімнаті нема нікого. Їжа готова, але тоді, коли всі збиралися сідати за стіл, щось сталося — наприклад, раптом з'явилося чудовисько, — вони повтікали надвір. Але стільці не поперекидувані. Все мирне, на диво буденне. І тільки людей нема.

— Які страви були на столі?

Подруга задумалася.

— Не можу пригадати. Які страви? Та не в цьому проблема. Річ у тому, що вони гарячі, щойно приготовані. Так чи інакше, я сідаю на один стілець і чекаю повернення сім'ї, що мешкає в цій хатині. Мушу їх чекати. Чому, не знаю. Оскільки це сон, то все можу пояснити. Можливо, хочу, щоб мені показали дорогу додому або щось дістати. В усякому разі, я чекаю на них. Однак ніхто не приходить. Їжа все ще парує на столі. Дивлюсь на неї і відчуваю, що страшно хочу їсти. Але поки їх нема, я не можу самовільно торкатися її. Мабуть, так думаю?

— Гадаю, що так, — відповів Тенґо. — Та оскільки йдеться про сон, то я не дуже певний у цьому.

— А тим часом починає смеркати. Стало темно і в хатині. Ліс навколо швидко погустішав. Хочу запалити лампу, але не знаю, де вона. Поступово я починаю хвилюватися. І раптом помічаю дивну річ — їжа нітрохи не перестає парувати. Час минає, а вона залишається гарячою. І я починаю дивуватися. Щось тут не так. На цьому сон кінчається.

— І що сталося потім, не знаєш?

— Думаю, щось, напевне, сталося, — відповіла подруга. — Уже смеркнулося, а я, не знаючи дороги назад, сама-одна залишилася в загадковій хатині. Щось має статися. Здається, щось не дуже приємне. Та завжди на цьому сон закінчується. І так повторюється не один раз.

Переставши гладити яєчка, подруга притулилася щокою до грудей Тенґо.

— Можливо, цей сон на щось натякає?

— Наприклад, на що?

Вона не відповіла на запитання Тенґо. А натомість запитала:

— Тенґо-кун, ти хочеш послухати найстрашнішу частину цього сну?

— Хочу.

Вона глибоко зітхнула, а Тенґо відчув, ніби на його соски подув поривчастий вітер, що пробився крізь вузьку протоку.

— Можливо, я сама — чудовисько. У якийсь момент подумала про таке. Може, люди побачили, що я наблизилась, і, квапливо переставши їсти, кинулися надвір? І поки я тут, вони не можуть повернутися? Та, незважаючи на це, я мушу чекати в хатині їхнього повернення. Від такої думки мені стає дуже страшно. Ніхто мене не врятує.

— А може, — сказав Тенґо, — це твій дім, і ти сама чекаєш свого повернення.

Сказавши ці слова, Тенґо збагнув, що цього не слід було робити. Але слово не горобець: вилетить — не піймаєш. Подруга довго мовчала. Потім рішуче стиснула його яєчка — так сильно, що він не міг дихати.

— Навіщо ти сказав такі жорстокі слова?

— Без жодного наміру. Просто раптом спало на думку, — насилу видушив із себе Тенґо.

Подруга розслабила руку й зітхнула. А тоді сказала:

— А тепер розкажи про свій сон. Сон, який ти бачиш.

Нарешті вирівнявши дихання, Тенґо відповів:

— Як я вже казав, я майже не бачу снів. Особливо останнім часом.

— Все-таки хоч трошки, мабуть, бачиш. Бо нема на світі людей, яким нічого не сниться. Якби ти таке сказав, зіпсував би настрій докторові Фройду.

— Можливо, бачу, та коли прокидаюся, як слід не пам'ятаю. Хоча залишається враження, що начебто бачив сон, його змісту, проте, зовсім не можу пригадати.

Подруга поклала прутень Тенґо на долоню і старанно зважувала його — так, ніби його вага могла щось важливе сказати.

— Ну що ж, сну не чіпатимемо. Натомість розкажи про роман, який зараз пишеш.

— Про роман, який зараз пишу, не хочеться розповідати.

— Та не треба розповідати весь сюжет, від початку до кінця. Цього я не вимагаю. Бо я добре знаю, що при такій здоровій статурі ти чутливий юнак. Можеш розказати хоч трошки — якусь складову частину або маленький епізод. Хочу, щоб ти відкрив тільки мені те, чого ніхто інший на світі не знає. Ти сказав мені жорстокі слова, а тому я хочу такого відшкодування. Розумієш, що я кажу?

— Здається, розумію, — невпевненим голосом відповів Тенґо.

— Ну то, розповідай.

— Це розповідь про мене самого. Або про когось, змодельованого за моїм зразком.

— Можливо, що так, — сказала подруга. — А я в ній фігуруватиму?

— Ні. Бо я перебуваю в нетутешньому світі.

— А мене в нетутешньому світі нема?

— І не лише тебе. Людей тутешнього світу в нетутешньому немає.

— Цікаво, чим відрізняється нетутешній світ від тутешнього? Можеш розпізнати, де зараз перебуваєш?

— Можу. Бо я пишу.

— А інші, крім тебе, люди? Скажімо, якби я з якогось дива раптом туди потрапила…

— Гадаю, розпізнають, — відповів Тенґо. — Наприклад, у нетутешньому світі є два Місяці. Тому відмінність очевидна.

Думку про світ з двома Місяцями на небі Тенґо запозичив з «Повітряної личинки». Він надумав написати про такий світ набагато складніший, свій власний роман. Думка та сама, і, можливо, згодом виникнуть проблеми у зв'язку з цим. Але зараз йому будь-що хотілося написати твір про світ з двома Місяцями. А про те, що буде згодом, можна подумати потім.

— Інакше кажучи, якщо вночі глянути на небо і побачити два Місяці, то стане ясно, що це нетутешній світ? — спитала подруга.

— Бо це прикмета.

— А обидва Місяці не накладаються один на одного? — поцікавилася вона.

Тенґо хитнув головою.

— Не знаю чому, але відстань між двома Місяцями підтримується завжди однакова.

Подруга певний час задумалася над таким світом. Її палець виписував на грудях Тенґо якийсь малюнок.