Країна Моксель, або Московія. Книга 1

Ярослава… Олександру (Невському. — В. Б.)… дісталася… Твер. Але наприкінці того ж року (1247 рік) Олександр і його брат Андрій вирушили до Батия… Від Батия обидва брати поїхали в Каракорум, звідки повернулися на Русь («байкарі історії» без докору совісті землі племен Моксель називають Руссю. — В. Б.) лише наприкінці 1249 року» [2, № 11, с. 29].

У цій цитаті два факти — правда, інші — звична брехня. Справді, в 1247 році Батий видав ярлик на володимирський престол молодшому братові Ярослава — Святославу. І справді брати Андрій і Олександр, сини Ярослава, «затрималися» в Орді до кінця 1249 року. Але зовсім з іншої причини. Вирушити в Каракорум без дозволу Батия ніхто не смів. Звичайний російський міф!

Російські історики намагалися довести, що брати Андрій і Олександр були незадоволені отриманими уділами й вирушили наприкінці 1247 року в ставку Батия сперечатися з дядьком за великокнязівський престол. Я не знаю, були задоволені чи ні брати отриманими наділами. Це для нас не так і важливо. Неправомірна сама постановка питання про поїздку заради великокнязівського престолу. В поїздці до Батия, а не в Каракорум, зовсім інший мотив, та й учасників було не двоє, а — один. Другий із братів, як ми пам'ятаємо, сидів у Батия в заручниках ще з 1238 року.

Отже, який незаперечний історичний факт «обгорнули» міфами російські «байкарі історії»?

Як побачимо далі, це був факт перебування старшого сина Ярослава в аманатах (заручниках) у хана Батия. Надто вже не хотілося великоросійським правителям розповідати нащадкам і людству правду про те.

Повернімося до тих далеких часів.

До кінця 1247 року різко загострилося протистояння двох блоків Імперії Чингісидів, що групувалися довкола Батия й Мунке (по-іншому — Менту) — з одного боку, Гуюком і Бурі — з іншого. Це не вигадки дослідників. Ні! Про ці події повідав особисто Рубрук:

«Усе ж тут я розповім вам, що сталося з родичами Кен-хана (хана Гуюка. — В. Б.), його сином і жонами. По смерті Кен-хана Батий побажав, щоб Мангу (Менгу, Мунке, те саме. — В. Б.) був ханом. Про смерть самого Кена я не міг довідатися нічого достовірного. Брат Андрій (священик, який жив у Каракорумі. — В. Б.) говорив мені, що Кен (Гуюк. — В. Б.) помер від одного лікарського засобу, який дали йому, і підозрював, що цей засіб наказав приготувати Батий. Однак я чув інше. Саме Кен особисто покликав Батия, щоб той прийшов поклонитися йому (ще одне свідчення, що Батий не був присутній на курултаї при обранні Гуюка великим ханом і не присягав йому 1246 року. — В. Б.), і Батий вирушив із великою пишністю. Однак він сам і його люди дуже побоювалися, і він послав уперед свого брата на ім'я Стикана, який, прибувши до Кена (Гукжа. — В. Б.), повинен був подати йому чашу за столом, але в цей час виникла сварка між ними, і вони вбили один одного. Вдова цього Стикана затримала нас на один день, просячи ввійти в її дім і благословити її, тобто помолитися за неї. Отже, по смерті Кена (Гуюка. — В. Б.), був за бажанням Батия обраний Мангу…» [8, с. 113–114].

Ясна річ, готуючись до протистояння з Гуюком, Батий у 1247 році покликав до себе у ставку всіх удільних улусних намісників із дружинами (військом). Почалася жорстока сутичка Чингісидів за титул верховного хана, хоча восени 1246 року титул прибрав до рук Гуюк. Верховний хан Гуюк побажав розправитися зі своїм головним супротивником і кривдником — Батиєм. Він не забув свого приниження.

Ось як викладає ті далекі події історик Л. М. Гумільов: «Гуюк став на чолі стотисячного війська… Сини загиблого (Ярослава. — В. Б.), Олександр Невський і Андрій… активно підтримали Бату, який у 1248 р. мав… можливість виступити походом на схід проти великого хана. Гуюк рушив йому назустріч, але по дорозі помер за нез'ясованих обставин» [18, с. 173].

Як бачимо, протистояння між Батиєм і Гуюком справді було.

Не варто всерйоз сприймати чергову порцію «доважку брехні» про паритетну взаємодію хана Батия із синами отруєного князя Ярослава. Це черговий міф-бажання. Суздальські князі не могли зібрати в 1247 році значні військові сили. Та й були в ті роки вони лише холуями татаро-монгольської знаті. Але сам факт їхньої військової участі на боці Батия свідчить багато про що: уже в ті роки суздальські князівства-улуси включилися в активне життя Імперії, до якої ввійшли після 1238 року.

Якщо ж вести мову про військову силу Батия, то варто пам'ятати, що до складу Джучі-улуса входили народи від Іртиша до Карпат, і Батию нескладно було закликати «на свій бік» війська.

Великоросійські «творці історії» намагалися уникати згадок про участь суздальських дружин у внутрішньо-імперських чварах. Намагалися переконати читачів, що суздальські, а пізніше московські князі залишалися поза татаро-монгольською державою. Однак це — чергова вигадка. Князі племен мокші, мурому, весі, мері, мещери та інших, яким пізніше великороси приписали назву «Ростовсько-суздальська земля», на сотні років стали молодшими родичами у новій своїй батьківщині — Золотій Орді. Взявши ж участь у військовому поході Батия, Андрій і Олександр, так званий Невський, опинилися в тій «грі» на боці переможця, що й визначило їхню подальшу долю. Інакше були б знищені, як знищили 1251 року всіх прихильників Гуюка.

Цей період російської історії вельми начинений звичайною облудою. «Доважки брехні» туманом заволікають оповіді й факти; заплутують й спотворюють хід подій, їхні причини й наслідки; відверто замовчують роки та імена учасників подій.

Однак повернімося до історичної канви оповіді. Брати не могли раніше кінця 1249 року з'явитися в землі ростовсько-суздальській, серед свого народу Моксель. Тільки після смерті Гуюка, яка настала в 1248 році, і після «утрясання» всіх спірних питань, переконавшись, що не залишилося загрози, Батий повернув війська додому.

І тут з'явився черговий міф у російській історії. Брати Олександр і Андрій разом повернулися в Сарай, однак великокнязівський володимирський престол чомусь одержав не старший — Олександр, а молодший — Андрій. Знову загадка! Великороси зазвичай відразу підкинули «доважок брехні».

Послухаймо великого майстра «цієї справи»:

«Нарешті Олександр і брат його (Андрій. — В. Б.) благополучно повернулися від Великого Хана, який був настільки задоволений ними, що доручив Невському всю південну Росію (тобто Русь. — В. Б.) і Київ, де панували чиновники Батиєві. Андрій же сів на престолі Володимирському» [1, том IV, с. 193].

Виявляється, як і батько, князь Олександр одержав у володіння «всю південну Росію й Київ». Але що дивно — не поїхав туди «правити». Відмовився коритися й великому ханові, і Батию. Хочу нагадати, що під словом «правити» необхідно розуміти — служити ханові.

Але той самий Карамзін і оком не змигнув, коли на сусідній сторінці спростував свою неправду, повідавши нам про великого князя «південної Росії» — Данила Галицького. Що цікаво, і мандрівник Плано Карпіні у своїх щоденниках спростував ці брехливі вигадки «байкарів історії, переважно Росії», залишивши людству свідчення не про міфічного великого князя «південної Росії» — Олександра, так званого Невського, а про справжнього її господаря в ті роки — Данила Галицького, який мав титул «Короля всієї Русі».

Ось щоденниковий запис Плано Карпіні, цитований М. М. Карамзіним:

«Але Батий сказав, що він не може нічого додати до відповіді Хана, і дав нам пропуск, з яким ми благополучно доїхали до Києва, де вважали нас уже мертвими, так само, як і в Польщі. Князь Руський Данило і брат його Василько ласкаво прийняли нас у своєму володінні» [1, том IV, с. 185].

І брехня розвіялася. Сподіваюся, читачі розуміють — після цих слів додавати нічого не потрібно.

Чому великоросійська еліта так затято чіплялася за великокнязівський київський титул, приписуючи його спочатку Ярославу Всеволодовичу, а пізніше — Олександру Невському? Відповідь дуже проста. Саме син Олександра Невського незабаром сяде на московський престол. І московитам дуже хотілося, щоб їхні перші князі одночасно володіли київським князівським титулом. Мовляв, погляньте: ми прийняли київський престол у спадщину, навіть татаро-монголи це розуміли й не суперечили.

Ще одна одвічна брехня, запущена великоросами в історію.

Отже, що означає сам факт одержання титулу великого князя Володимирського Андрієм? У цьому випадку або князь Андрій був старшим братом Олександра, або Олександр залишився заручником у ставці хана Батия. І перша, і друга версії могли б мати право на життя. «Доважку брехні» запущено так багато, що виключити будь-який варіант було б дуже складно. Однак обидва варіанти не могли збігатися.

Думка про старшинство князя Андрія логічна й доказова ще ось із якого боку. Послухаймо професора В. О. Ключевського: