Країна Моксель, або Московія. Книга 1

знаючи, що Гедимін щадить переможених, відчинили ворота. Духівництво вийшло з хрестами і разом із народом присягнуло бути вірним Государеві Литовському, який, позбавивши Київ від ярма Моголів… незабаром завоював усю південну Русь (йдеться про Київське князівство. — В. Б.) до Путивля і Брянська» [1, том IV, с. 270–271].

Російська еліта з винятковою настирливістю намагається заперечити цей знаменний факт історії — факт звільнення Київської землі від татаро-монгольського ярма в 1319–1320 роках. І мотив у них лише один: мовляв, наші так звані літописні зводи нічого про цю історичну подію не повідомляють. Не зафіксували — і годі!

Але ми вже розповідали читачам, що являють собою знайдені на потребу «літописні зводи».

Тут виникають закономірні запитання:

— чому російські історики так затято заперечували факт звільнення Київського князівства від татаро- монголіву 1319–1320 роках?

— навіщо свідомо запускали «доважок брехні» у потрактування цих подій?

Щоб відповісти, треба лише зрозуміти, у чому полягав московський інтерес. І все стане на своє місце.

У наступній главі ми вочевидь переконаємося, що Московія отримала великокнязівський престол лише в 1328 році, за Івана Калити, після жорстокого погрому Твері. Саме тридцяті-шістдесяті роки XIV століття стали першими роками становлення Московського великокнязівського улусу. Тому російські «байкарі історії» свідомо замовчували, що Київ відвоював свою волю в татаро-монголів ще в ті часи, коли Москва й Московія не одержали навіть статусу великокнязівського. Вони завжди проповідували: мовляв, у 1380 році Московія показала свою силу, майже державну, на Куликовому полі, а Київська земля в ті роки пішла під Литву. Як бачимо, одна «великоросійська» брехня покривалася наступною. На благо Московської держави!

Ми вважаємо, що в цьому випадку європейські літописи більш об'єктивні, тому необхідно користуватися ними. Ці літописи ще в XIII столітті іменували галицьких і волинських князів князями «всієї землі Руської».

У ті роки Московія навіть не відала, що це за поняття — Руська держава, адже північних Рюриковичів до Х^Ш століття спочатку йменували князями суздальської землі, а пізніше князями московськими — московитами. І не інакше!

Варто також пам'ятати, що до XVI століття про Московію як про самостійне державне утворення взагалі не можна вести мови. Навіть у царській Росії наприкінці ХIХ століття не заперечували цієї думки. Недарма 1889 року в Росії було видано книгу А. В. Екземплярського «Великі та удільні князі Північної Русі в татарський період з 1238 по 1505 рік».

Тут, як то кажуть, ні відняти, ні додати.

Московія до XVI століття залишалася в складі єдиної держави — Орди на правах рядового улусу. І етнос Московського улусу залишався переважно фінсько-татарським.

2

Отже, ми знову повертаємося до московського князя Юрія Даниловича. Як пам'ятаємо з нашого викладу, він, зрештою, посів Володимирський великокнязівський престол. Тобто йому доручили збирати ханську подушну данину й відвозити її в столицю Золотої Орди.

Ось як про це повідомляє М. М. Карамзін: «Затверджений Ханом на Великому Князівстві, взявши з собою юного Костянтина Михайловича (син убитого великого князя Михайла Тверського. — В. Б.) і Бояр Тверських як бранців, Георгій (Юрій. — В. Б.) приїхав панувати у Володимир… Гінці (тверські. — В. Б.) повернулися зі… звісткою про всі жахливі обставини Михайлової кончини» [1, том IV, с. 263].

Ми пам'ятаємо: саме через донос князя-московита був страчений великий князь Михайло Тверський. І цілком закономірно, що відплата наздогнала негідника — онука Олександра Невського.

«У наступний рік відправився до Хана Димитрій (старший син Михайла Тверського. — В. Б.). Там вони побачили один одного (Димитрій Тверський побачив Юрія Московського. — В. Б.), і ніжний син (Дмитро. — В. Б.), виразно уявивши собі закривавлену тінь Михайлову (батька. — В. Б.), затріпотівши від жаху, від гніву, — встромив меч в убивцю. Георгій (Юрій Московський. — В. Б.) випустив дух, а Димитрій, учинивши помсту, як на його думку справедливу й законну, спокійно чекав наслідків (рішення хана Узбека. — В. Б.)» [1, том IV, с. 266].

Хан, звісно, став на бік загиблого зятя. Він повелів стратити Димитрія, аби показати всім, що страчувати й милувати може тільки він. Однак навіть хан розумів усю ницість і мерзенність Юрія Московського, тому, «незважаючи на страту Димитрієву, Узбек на знак милості визнав його брата (Олександра Михайловича Тверського. — В. Б.) Великим Князем… Ця грамота писана в 1327 році…» [1, том IV, с. 267].

Як писав російський професор В. О. Ключевський, «московські князі були спритні й кмітливі ділки» і, одночасно, як ми встановили, — великі негідники й мерзотники. Цього разу почав плести інтригу так званий Іван Калита, ще один внук Олександра Невського, брат Юрія Московського (згідно з катерининськими джерелами).

На Твер було нацьковано сина Дюденя, двоюрідного брата хана Узбека — темника Шевкала.

Твер на чолі зі своїм князем знову повстала, намагаючись вирватися з порочного московського кола доносів, пліток і неправди.

«Січа була жахлива. Від сходу сонячного до темного вечора різалися на вулицях з остервенінням надзвичайним. Поступившись сильнішим, Моголи заховалися в палаці (зверніть увагу: татаро-монгольська знать у містах суздальської землі володіла найкращим майном — палацами. — В. Б.), Олександр спалив його, і Шевкал згорів там із рештками Ханської дружини. До світла не було жодного Татарина живого. Громадяни (Твері. — В. Б.) умертвили і купців Ординських» [1, том IV, с. 268].

Тут доречно звернути увагу читачів на той факт, який російські «байкарі історії» зазвичай замовчують. Усі міста й селища суздальської землі та Московії в XIV столітті були повні татарського люду, що проживав у них: баскаків, купців, ординської знаті, яка мала свої володіння, шукачів пригод тощо. Це спільне проживання фінського й татарського етносів дуже істотне, бо зайвий раз підтверджує факт існування єдиної держави — Золотої Орди на просторі від Новгорода до Каспію. Не існувало в XIV і XV століттях якоїсь відособленої «російської Московської держави», як намагалася повідати світові російська історична наука. 186

Повернімося все-таки до тих далеких подій.

«Узбек, палаючи гнівом, клявся винищити гніздо заколотників…позвав Іоанна Даниловича Московського, обіцяв зробити його Великим Князем і, давши йому… 50000 воїнів під проводом п'яти Ханських Темників, велів іти на Олександра, щоб стратити Росіян Росіянами (тверитян — московитами. — В. Б.)» [1, том IV, с. 268].

Що б не намагалися тут казати російські історики, але істина незаперечна. Москва знову (уже вкотре!) зрадила своїх сусідів і в черговий раз стала на бік татаро-монгольської державності. У цій ситуації московською величчю, або московською незалежністю, і «не пахне». Іншого не могло бути, внук Олександра Невського Іван Калита дуже добре пам'ятав, що його дід Олександр цілком усвідомлено поставив свій рід на службу татаро-монгольській Імперії, побратавшись із сином Батия. І внуки розуміли: чим ретельнішим буде їхнє служіння ханові, то більші переваги вони отримають перед іншими Рюриковичами. Вони не передбачали, що надалі Золота Орда розвалиться, і нащадки через сотні років назвуть їхні діяння «збиранням землі російської». Спадкоємці Невського, як і їхній предок, лише ревно служили своєму ханові — государеві.

«Тим часом Іоанн (Калита. — В. Б.) і Князь Суздальський, вірні слуги Узбекової помсти, наближалися (з військами. — В. Б.) до Твері, незважаючи на глибокі сніги й морози лютої зими… Твер, Кашин, Торжок були взяті, спустошені з усіма пригородами, жителі винищені вогнем і мечем, інші відведені в неволю… Хан… будучи задоволений вірністю Князя Московського