Задерев'янілі пальці ковзають по металу. Я чіпляюся за ручку дверцят обома руками, смикаю, шарпаю. Ручка не піддається. Дверцята не відчиняються.
Може, пощастить з лівого боку? Зовсім оглухнувши од ревіння мотора, відштовхуюсь од вертольота, даю повітряному вихору збити мене униз і підлітаю до машини з протилежної сторони. Та марно! І тут дверцята як приварені. Аугустіно поруч, за тонкою стінкою фюзеляжу, та хіба розірвеш нігтями метал… Невже доведеться відступити, повернутися ні з чим до «замку»? Я зо зла розмахнувся ногою, щоб гепнути у дверцята, і, перекинувшись через голову, вхопився за тверду гуму колеса. Повертатися назад? Ні! Мусить же пілот десь посадити машину. Я не відстану від вертольота. Хай летить, приземляється, і я разом з ним теж приземлюся. Чи вистачить на політ ракетного заряду касет? Як тільки касети спорожніють — тоді все, смерть. Але я не дам їм спорожніти. У мене ж є можливість заощадити заряд. Якщо вмоститися отут, між колесами, та міцніш триматися за шасі…
Вітер продуває мене наскрізь, ніби тисячі голок пронизують тіло. Долоні обдерті до крові. Тупо ниє шия, бо сиджу скоцюрбившись, пригнувши голову. Шолом упирається в якісь гвинти, затиснуті гайками-«баранцями». Для чого ці гвинти? Ага, тут люк… Він задраєний зовні. А що, як відгвинтити «баранці»? Тільки б вистачило сили в задубілих негнучких пальцях…
Кришка люка падає, ледь не зачепивши обличчя, погойдується на завісах. З отвору дихнуло теплом. Не роздумуючи, єдиним поштовхом посилаю тіло у чотирикутний люк, виважуюся на руках. У салоні машини — присмерк, затишок. І з цього присмерку виринає раптом бліде перекошене обличчя, воно нависає наді мною, наближається. Я бачу нерухомі розширені очі Аугустіно і хапаю його за барки. Цуплю на себе, в отвір. Пілот чіпляється руками за край люка, я підсвідомо притискаю ліктем його пальці до поріжка отвору. Він гарчить від болю. Ми от-от удвох пірнемо в порожнечу. Саме цього я й хочу — витягти його з машини.
На весь салон — зляканий зойк. Єржі?! То її голос… Вона у вертольоті?..
Мимоволі розслабляються м'язи. На якусь мить. Удар в обличчя туманить свідомість. Голова смикається назад, натикається на щось тверде, мені здається, що тріснув шолом. Перед очима спалахують райдужні кола. Мене тягнуть за комір, опиратися немає сил. Останнє, що встигаю, — розстебнути ракетний пояс. Не можна, щоб він потрапив до рук цього негідника — це зовсім недавній винахід наших інженерів. Пояс сповзає униз, в отвір люка. Я вже нічого не бачу і не відчуваю.
…Ще й досі тягнеться ніч? Скільки ж часу я у вертольоті?
Спина Аугустіно. Єржі забилася в крісло. Пробую підвестися. Ноги припнуто ремінцями до ніжок крісла. Гуркіт мотора стишується. Чи то мені так здається? Ні, мотор таки працює приглушено, вже навіть чути шелестіння лопатей. Зорі у віконці зрушують з місця, пливуть у височінь. Аугустіно тричі засвічує і тут же гасить бортові сигнальні ліхтарі.
Вертоліт приземляється.
Розділ V
Зелена пастка
Знесилено спираюся плечем на стіну, долоня натрапляє на тверду шорстку поверхню. Бетон. Високий мур зливається з темрявою, сягає у височінь, під крони дерев. Шелест листя. Дрімучий ліс. І стіна.
Мене зупинили під муром. Вони чогось чекають. Я чую поруч їхнє дихання. У одного в зубах сигарета; коли вогник жевріє дужче, відблиск лягає на широке підборіддя, на кінчик носа. Другий провожатий маячить збоку.
Зненацька на стіні з'являється тонка смужка світла, вона поволі ширшає, ніби росте рівна вертикальна тріщина. Більше нічого не встигаю розгледіти — на очі лягає чорна пов'язка. Пальці, від яких тхне тютюном, ковзнули по обличчю, вп'ялися мені в плече.
Ми йдемо. Під ногами твердо, теж схоже на бетон. Через кілька кроків — трава, вкрита нічною росою. Лице заливає піт, нестерпно хочеться пити, кожен рух віддається в потилиці болем.
Десь попискують птахи, хрумтять під підошвами сухі стебла, вчуваються пахощі лісу. Стусан у спину. Брязкіт металу. Уривчастий короткий дзвінок. І я стоячи стрімголов падаю неначе в колодязь. Ліфт? У лісі, в джунглях? Нісенітниця! А стіна з бетону?
Вертоліт приземлився чверть години тому. Розчинивши дверцята, пілот потурив мене з машини, але мені не дали впасти — чиїсь руки підхопили й поставили на землю. Я встиг лише подумати, чому ж не висаджують слідом Єржі?
Тепер ось — ліфт.
Падіння припиняється. Знову брязкіт, дзвінок, і мене випихають із тісної кліті. Кроків чомусь не чути, відчуття таке, що я перебуваю в просторому приміщенні, а всі звуки зосталися десь за порогом.
З мене зривають пов'язку. Стою серед кімнати. Вікон немає. Білосніжні стіни, світлий лінолеум підлоги. Через круглий отвір на стелі вливається холодне сяйво. У кутку низеньке ліжко, столик, стілець із м'яким сидінням.
Чоловік, що скинув з моїх очей пов'язку, розглядає мене. Йому, мабуть, за тридцять. Широкий крислатий капелюх кидає тінь на повновиде білоброве обличчя. На чоловікові коричнева сорочка, заткнута під пасок чорних бриджів, кобура на поясі. Він посміхається.
Помітивши кров, що засохла в мене на голові, чоловік співчутливо хитає капелюхом, показує на ліжко і прямує до дверей. Я тисну на двері коліном. Вони замкнені.
Куди я потрапив? Де Єржі? Звідки тут, у дрімучому тропічному лісі, ця кімната? Чи не приверзлося мені все — і погоня за вертольотом, і бійка в повітрі, і лінолеум на підлозі? Думки розбігаються. Мене тягне до ліжка, як магнітом, бажання впасти на подушку відтісняє все. Але я обминаю ліжко — у ніші, за шторою, видніє край умивальника.
Підставляю голову під холодний струмінь, що б'є з крана. Кімната гойдається, світло, що ллється зі стелі, перетворюється на мерехтливий диск. То описують коло лопаті вертольота. Вони січуть повітря перед моїм обличчям. Диск насувається на мене, ще мить — і лопаті пошматують тіло, розкраять череп… З жахом хапаюся за щиток на грудях, а щиток вибухає синіми іскрами. І все зникає. Тільки вітер з пронизливим посвистом оглушливо стугонить, реве і підхоплює мене, як пір'їну…
Відчуваю, що біля мене хтось є. Пахне ліками і… парфумами. Розплющую очі. Не можу второпати, де я, чому лежу. Бачу молоде жіноче обличчя. Але що це за темна смужка, через чоло навскіс, затуляє її ліве око? Смужка ж псує красиве обличчя… На білий халат, недбало накинутий на плечі, спадає хвилясте волосся. В тонких пальцях виблискує шприц. Жінка помітила, що я розглядаю її.
— Лежати! Спокійно! — голос у жінки різкий, непривітний.
Щось пекуче розливається по тілу. Шприц лягає на столик. Тонкі пальці притискають до моєї руки вату.
— Куди мене привели?
Жінка поправляє волосся, ніби й не чула мого запитання. Говорить сама до себе:
— Гм… ідеальна побудова черепа. Аномалія, парадокс природи. Зовсім не схоже на слов'янський тип…
— Куди мене привели? — я намагаюся встати з ліжка. Владний окрик примушує втягти голову в плечі.
— Лежати! Хто дозволив? — і недбало: — Ти в надійному місці. З твоїм здоров'ям усе гаразд.
Вона все ще поправляє зачіску, а я дивлюся на круглий медальйон, що висить у неї на шиї. Дивний павучок причепився до золотого кружальця, павучок-хрестик з відігнутими кінчиками лапок. Та це ж… Це ж свастика! Огидна емблема фашистів, найганебніший знак з усіх, які тільки існували будь-коли.
Жінка догадалася, що саме прикувало мій погляд. Граючи медальйоном, промовила:
— Тебе зацікавила ця емблема? Ти знаєш, що вона означає? Герб з таким знаком прикрасить наймогутніше місто на землі, з якого розпочнеться нова історія людства! Ти хотів би жити в такому місті?
— Яке місто? — белькочу я, мимоволі відсуваючись до стіни. — Ви про що?..
