лякалися до гикавки, реготали до сліз, Він відмахувався від чорта ціпком, Вона утримувала пекінеса, що бажав хапнути ангела за п’яту, атракціон гудів церковним органом, на якому безумець-музикант свінгує хорал Баха в очікуванні хрипатого сурмача з трубою із чистого золота…
Обоє засумували, коли атракціон закінчився.
— Підемо у кафе?
— Підемо!
— Молоді люди, купіть букетик!
Згорблена бабуся простягала їм квіти. Феєрверк гвоздик — бузкових, білих і бордових, загорнених у целофан. Бабуся усміхалася, дивлячись на двох молодих людей, що вийшли з «Ілюзіону „Справжнісіньке пекло“». Вони вийшли в парк, де їх чекав листопад, один із багатьох прекрасних листопадів, що зникають вдалині, у нескінченній алеї життя.
Він хотів обіпертися на ціпок і зрозумів, що забув його в лабіринті.
Вона застрибала по асфальту, розкресленому дитячими «класиками». Поруч стрибав маленький пекінес, несамовито гавкаючи. Напевно, втік із дому та й загубився неборака. Візьмемо його з собою, нехай у нас живе…
Двоє ще довго гуляли парком. Разом із хлопцями біля фонтана пили крижане пиво, ризикуючи застудитися, і співали студентські пісні. Каталися на «Сюрпризі», а потім ходили, як матроси, хилитаючись, тому що земля танцювала під ногами. З’їли мус із журавлини й випили кави з вершками. Впіймали монету в мисці зі сметаною, накинули на штир дюжину кілець і виграли плюшевого слона, з хоботом і вухами. І нарешті, пішли додому, лякаючи слоном щасливого пекінеса.
Тому що найстрашніший жах, страшніший, ніж харакірі, закінчився.
Тому що один плюс один ніяк не два, а цілих три, чи навіть три п’ятдесят і два пом’ятих папірці здачі.
А якщо ви не вмієте рахувати, то візьміть калькулятор.
Неспокій
Дивне щось трапилось цього ранку з червоним бійцем Оксаною Бондаренко. Чи сонце світило особливо яскраво, чи повітря, солодке й по-весняному п’янке, торкнуло давно пригальмоване серце. Усміхнулася Оксана, розирнулася навколо, немов усе вперше побачивши: і близький ліс, затоплений молодим листям, і зелену траву на провалених могилах. Порохняве дерево старого хреста здавалося теплим.
Зітхнула червоний боєць Бондаренко, повітря губами молодими торкнула. І зовсім не те сказала, що думала:
— Зі святом вас, Андрію Володимировичу!
«Христос воскрес!» — так і не вимовила. Не змогла.
Поручик Дроздовського полку Андрій Володимирович Разумовський здивовано скинув світлими бровами, подумав, підвівся із зеленої трави.
— Спасибі, Ксеніє. Воістину воскрес!
Зазвичай вони сварилися. Дівчина зверталася до класового ворога винятково на «ти», а «ви» поручика звучало злостивіше, ніж найчорніше слово. Але… Певне, сьогоднішній ранок таїв у собі щось особливе.
У мертвих порядки суворі, але бувають і послаблення. Тричі на рік належить відпустка — у Жиловий понеділок, на Трійцю і, зрозуміло, на Великдень. Ненадовго, на добу лише, але і цьому радітимеш. Коли ще і церква поруч, і священик, такий же, як ти, відпускник, збирає на службу.
Червоний боєць Оксана Бондаренко попівських звичаїв не визнавала і жодного разу у відпустку церковного порога не переступила. Жаліли її сусіди, тихі небіжчики з найближчого села, головами хитали. І так, виходить, грішниця велика, без хреста і ладану закопана, та, бач, церкву стороною обходить, прощення у Бога не просить! Оксана тільки сміялася, не відповідала навіть. Грішницею вона себе не вважала, забобони геть відкидала, а головне, вважала себе переможницею. Свою війну вона виграла, дарма що трохи не дожила.
Її убили навесні 1921-го на такому ж великодньому тижні, за день до Великодня. Ударила кулеметна черга з махновської тачанки, упала на свіжу траву боєць славного загону товариша Химерного, вдихнула востаннє гострий дух теплої землі. До дня народження залишалася дрібниця, місяць усього. Не довелось подорослішати — так і залишилася двадцятилітньою. Вирізали друзі зірку з жерсті, обклали дерном могилу, сказав товариш Химерний тверду партійну промову…
Поручик Разумовський теж вважав себе переможцем. Розрубала йому горло червоноармійська шабля в запеклому бою влітку 1919-го. Вкопали товариші нашвидку зрубаний хрест, розкраяли залпом гаряче небо — і пішли далі, на Москву. Не було за чим шкодувати Андрію Разумовському, він і не шкодував. Ось тільки до церкви теж не ходив, а чому — мовчав. Запитають його, зниже поручик плечима під золотими погонами, стисне зубами зірвану бадилину.
Дивувалася Оксана разом з усіма. Але не запитувала — з гордості. А сьогодні не втрималася. Ранок був такий.
— Чому б вам до церкви не сходити, Андрію Володимировичу? — тихо сказала вона, щоб інші не почули. — Ви ж віруючий, під хрестом лежите. Чи на Бога образилися?
Подивився на Оксану поручик, хотів відповісти різко, як звик, але, видно, передумав. Кивнув він головою, подивився на ранкове сонце.
— Можливо, ви праві. Тільки не образився, тут інше. В усьому порядок має бути. А так…
Оксана теж кивнула, подивилася вперед, туди, де ворота цвинтарні стояли. Високо вже сонце, тож і служба незабаром скінчиться. Ненадовго мертвих у церкву пускають.
— Вам обіцяли рай. Або пекло. Адже так? А замість цього… Неначе обдурили, так?
Не жартувала Оксана, не знущалася. І поручик відповів серйозно:
— Напевно… Напевно, я просто розгубився, Ксеніє. Нам дійсно обіцяли інше. Як і вам. Смерть — частина життя, і якщо нас обманули в смерті…
— Вас обманули — не нас! — скинулася дівчина, зачувши ворожий підступ у мові поручика. — Життя у вас було антинародне, і загинули ви антинародно, за імперіалістів і вашу Антанту. Не вірю я в рай попівський, але, навіть якщо є він, нічого таким, як ви, у ньому робити. Розлучила вас з народом кров, вами пролита, навічно!..
Хотів відповісти Андрій Разумовський, як звик, на повний голос, але чомусь не став. Подивився вперед, усміхнувся:
— Дядько Бик іде. Зараз у церкву пожене!
Не всім дано мертвих бачити, бо це — порушення вічного порядку. Тільки, бува, іноді і закон тріщину дає. Пірнув якось хлопчик у ріку раків наловити, відкрив очі — і крізь донну каламуть побачив голову з чорними рогами, глянув у мертві білки круглих очей…
Потонув бик, упавши з обриву. Не стали діставати — і сусідів не попередили. Виринув хлопчик, зайшовся ревом, доплив до берега, ковзнув долонею по липкому глею. Відкачали, та тільки від того дня бик-утопленик так і стояв перед його очима. А ще стали його очі розрізняти мерців — та й дещо інше, чого живим бачити не дозволено.
Тепер уже дядькові Бику сьомий десяток пішов. Сивий став, кощавий, страшний. На цвинтарі бував часто, оскільки вважав своїм обов’язком порядок серед мертвого народу підтримувати. А що ж то за порядок, якщо в такий день душі хрещені церковну службу пропускають?
— Чому не в церкві? — насупився дядько Бик, підходячи ближче до дівчини й поручика. — Скільки вас усовіщаю, скільки умовляю! І панотець про вас справлявся, гнівався сильно.
Поручик знизав плечима, Оксана ж і зовсім відвернулася. Буде їй, члену революційного комуністичного союзу молоді, якийсь піп указувати!
— От уже чорти вас вилами виховають! — пообіцяв дядько, грозячи худим пальцем. — От уже…
— Пред’явіть! — не витримав Андрій Разумовський, морщачись, немов від зубного болю. — Чортів
