Довкіл на всіх — одні ліси…
Замовк голос Сергія Ксенофонтовича, народного вчителя.
— Неспокій, — ледь чутно озвалася червоний боєць Оксана Бондаренко рідною українською.
— Немирье, — переклав російською поручик. — Немирье… Сергію Ксенофонтовичу, а далі не пам’ятаєте?
— Здається… — учитель задумався. — Ще чотири рядки:
Як вітер б’є у твердь хреста,
«Бог є!» — мов чуємо слова.
А зірки відповідь проста —
Дзвенить: «І не було, й нема!»
— А вже скоро прийдуть, — так само тихо промовила Оксана. — За ким цього разу? Не відповіли. Та й що було відповідати?
Спокійне життя тихого цвинтаря порушувалося рідко. Тут давно не хоронили — зате час від часу з’являлися «ті», невідомі, майже навіть невидимі. Сковзне сіра тінь, закрутиться повітряний вир…
Приходили зазвичай на Великдень, одразу після служби. Усюдисущий дядько Бик був упевнений, що «ті» — гості із самого пекла, бентежила лише поява їх на Святий Великдень. Ні голосу, ні шереху… Ковзнуть тіні від цвинтарних воріт, оточать то одного, то іншого — і прощавай! Світлішала, переймалася прощальним сяйвом нестійка мертвецька плоть, здригалося повітря, завмирало.
Забирали без жодного порядку — і старожилів, і тих, хто тільки почав обживати цвинтар. Не всі боялися. Дехто, навпаки, чекав «їхнього» приходу, сподіваючись, що там, куди заберуть, настане, нарешті, остаточна ясність. Що настане, були майже впевнені — ніхто не повертався. І от наближалася чергова «їхня» година.
— Я думав, страшніше смерті нічого не буде, — поручик смикнув губами, різко втягуючи повітря. — Навіть не поборешся! Але я таки спробую, не вдасться «їм» без бою здолати російського офіцера!
— Мені здається, що «ті» — не улюблені персонажі пана Фроленка, — неголосно заговорив учитель. — Явище, якесь нерозумне, чисто природниче. Але ми погано знаємо закони цього світу.
— Закони тут звичайні, цілком наукові, — твердо заперечила Оксана більше за звичкою, ніж переконано. — Тільки що це? Те, про що ти, Андрійку, говорив: друга смерть? Та, що дійсна?
Моргнув здивовано поручик Андрій Володимирович Разумовський, почувши таке звертання від червоного бійця, однак сперечатися не став.
— Хто відає, Ксеніє? Але в такі хвилини, коли чекаєш, за ким цього разу, мені знову хочеться молитися, немов у дитинстві. А щодо наукових законів… Ми знаємо, що забирають не перших стрічних, не тих, що біля воріт, і не за строком перебування. І не за пропуск церковних служб — нас із тобою досі не чіпали…
Тут уже Оксана здивувалася, величанням на «ти», але противитися не стала.
— …Тоді кого? Грішників? Праведників? Священика, що біля церкви похований, більше сотні років не забирали, він усе плакав, просив не залишати між небом і землею. Але і самогубця, що за огорожею лежить, більше століття не турбували.
— Правило Секста Емпірика: при нестачі даних утримайся від судження. Ось так! — спокійним голосом констатував Сергій Ксенофонтович. — А тому, не маючи уявлення про перспективи, не будемо зарані турбуватися. Хоча й радіти немає особливої причини. Боюся лише, що в будь-якому разі приємним відпусткам на великі свята настане кінець.
Не сперечалися — ні про що було сперечатися.
Тим часом, мешканці цвинтаря поверталися — хто з церкви, хто з власної колишньої хати. Але почастуватися, одержати звичну нехитру їжу, як належало мерцям на Великдень, довелось небагатьом. Запустіло село, позаростали бур’яном старі пороги, майже всі селяни вже давно перебралися — хто в близьке місто, хто за цвинтарну огорожу.
Дядько Бик теж був тут. Зібравши декількох давніх знайомців, він почав звичну бесіду на улюблену тему: про підступи нечистої сили і про те, як цій силі опиратися. Йому вірили і не вірили, але слухали охоче. Не так багато розваг на цвинтарі, тут і дядькові Бику будеш радий!
Поручик і Оксана теж підійшли, присіли поблизу. Сергій Ксенофонтович залишився, де був. За життя йому довелось прочитати чимало фольклорних збірників, і простодушні одкровення пана Фроленка наводили на нього нудьгу.
— …І вийшло! — віщав дядько Бик, здіймаючи руки для більшої переконливості. — Усе як потрібно зробив. На заговини перед Великим постом видобу я з вареника сир, поклав за щоку, переночував не виймаючи, а вранці вийняв і в пояс зав’язав…
Поручик, уявивши собі все, дядьком пророблене, лише гмикнув — і несподівано для себе торкнувся долонею пальців червоного бійця Бондаренко. Ледь здригнулася долоня…
— Потім заходив я з цим сиром у церкву рівно дванадцять разів, поки піст тривав. А сьогодні, коли до заутрені поспішав, перша з відьом мені і зустрілася. Як довідався? Та вона ж сиру попросила! А за нею — друга…
— Та у них цілий заповідник! — не витримав Андрій Разумовський. — Чотири хати в селі, а відьом скільки?
– Їх отут на суботник із усього повіту зібрали, — пояснила дівчина трохи голоcніше, ніж було потрібно. Почув дядько Бик, насупився.
— Точно говорю! Потім піднявся на дзвіницю і став униз дивитися. Бачу — йде тітка з дійницею на голові, за нею собака — теж з дійницею. А слідом покотило: дві кішки, свиня, стіг сіна, а потім і зовсім — колесо від мотоцикла «Ява». І клубків різних ледве не дюжина. Ось вони, відьми, в подобі своїй справжній! Усім відомо, що на Великдень вони, прокляті, силу втрачають, тому й роздивитися їх доброму православному можна…
Не витримала Оксана — сміхом зайшлася. І сама не помітила, як пригорнулася лицем до плеча поручика Разумовського. Бачте, дуже розсмішили її дядькові байки.
— Щодо стогу — правильно, — прошепотів Андрій Володимирович, губами вушка її торкнувшись, — ми так на фронті гаубиці маскували.
Не стала суперечити дівчина: і справді, вдало. Йде собі стіг повз церкву, не чіпає нікого, усім «Христос воскрес» говорить, щасливого Великодня бажає…
— А все чому? — ще дужче насупився дядько. — А тому, що до церкви окремі громадяни не ходять, головне ж — корів липовою лозиною ганяють. Та де ж це чувано? Липовою лозиною! Будь-яка відьма, навіть найбільш пропаща, до корови підібратися може. Ясен, ясен потрібний, скільки повторювати можна?
— Ой! — раптово почулося зовсім близько. Один із селян, давній приятель дядька Бика, що помер від чорного запою три роки тому, тицяв пальцем у бік в’їзду. Завмерла Оксана, руку поручика Разумовського до болю стисла.
«Ті»! Вже у воротах!
…Сковзали прозорі тіні, хрести й огорожі обходячи, нечутно, неспішно. Вставали мерці, дивилися покірно, не відводячи очей. «Не за мною?» — без слів запитували. Тільки один не витримав, на коліна упав: «Забери! Не хочу більше!» Навіть не здригнулася тінь, мимо пропливла.
Колихнулося повітря перед поручиком Дроздовського полку Андрієм Володимировичем Разумовським. Не ухилявся поручик, стемнів лише поглядом, мундир свій потертий поправляючи. Блиснуло великоднє сонце на золотих погонах.
— Не його! — твердо сказала боєць робітничої і селянської армії Оксана Бондаренко. — Мене бери!
Не чує тінь, не відповідає, далі пливе. От уже перед дівчиною вона, поруч зовсім. Дихнуло морозом, пропалило до кісток. Ступив уперед поручик, класового ворога закриваючи.
— Спочатку мене!
Далі ковзає тінь, байдуже, спокійно. За сусідній хрест, за іржаву огорожу.
— Пронесло!
В один подих видихнули білий поручик і червоний боєць. Узялися за руки. Але відразу вперед подивилися. Далеко вже тіні, вважай, усіх минали, не торкнули. Хто ж залишився?
