— Після півночі не можна бути по той бік прилавку, — сказав продавець.
— Чому? — запитав Андрій.
Продавець посміхнувся, поправив ряд бірюзових плавок, що здавалися брудно-синіми при світлі маленької гасової лампи:
— Ти новачок?
— Я заблудився, — пошепки зізнався Андрій.
Продавець кивнув. Над головою його погойдувався пластиковий жіночий торс.
— Місце людини — за прилавком, — сказав продавець. — У всякому разі після півночі.
Зробилося тихо. Ледь чутно шелестів поліетилен. Мигала ялинкова гірлянда під навісом навпроти.
— Чому? — знову запитав Андрій, тому що не знайшовся, що ще запитати.
— Кожен із нас, — сказав продавець неуважно, — у своєму праві. Ми вправі продавати і бути проданими… А також купувати і бути купленими.
Андрій мовчав.
Довгі години, проведені в пошуках виходу, дечому його навчили. Можливо, продавець жартує, розігрує його, а можливо, він божевільний; та що б не було — продавець купальників здавався найрозсудливішою людиною на цілому базарі. Він принаймні не робив вигляду, ніби нічого не відбувається.
— Уже незабаром, — сказав продавець. — У Миколи, що китайським лахміттям торгує, опівночі будильники пищать. Ось як пропищать — тоді сам побачиш… А поки пригощайся, — він поклав на коліна Андрію яблуко, маленьке і зеленувате, білий налив.
Андрій відкусив не дивлячись. Байдуже виплюнув черв’яка. Зітхнув. Відкусив знову.
— Який зараз рік? — запитав продавець.
— Дві тисячі четвертий, — відповів Андрій сухими губами.
Продавець зітхнув:
— А я як у дев’яносто п’ятому вийшов на точку, так і стою. Не відпускає.
— Хто не відпускає?
Продавець подивився на нього із співчуттям. Зітхнув:
— Мене вже двічі купували. Третього, може, і не переживу…
— Хто купував?!
— Вони, — сказав продавець з невимовною відразою. — Перший раз… я б, може, і встиг вирватися, але тільки відразу… купили. У першу ж ніч… Я точно так само…
У цей момент поруч, за стіною барвистих купальників, запищав будильник. Ненависний будь-якому сплячому звук моментально розрісся, підхоплений багатьма механічними голосами. Будильники дзвонили хором секунд тридцять, потім один за одним стихли.
— Ну от, — сказав продавець.
Вогник у гасовій лампі спалахнув яскравіше.
Кілька хвилин сиділи мовчки. Андрій чекав, що продавець розсміється і скаже: бач, жарт удався, і пора збирати торби — ринок нарешті закривається. Андрій чекав, що продавець заговорить, але він мовчав, і тиша ставала все напруженішою. Андрій відкрив рота, щоб самому перервати мовчання, але в цю мить на нього наліг фізично відчутний, дуже важкий погляд.
Він так і завмер з відкритим ротом.
Через сусідній прилавок, через костюми і піджаки висунулася темна, неясна, безлика фігура. Вогник гасової лампи затремтів; чорна тінь сковзнула далі, у напрямку торговця китайським ширвжитком. Андрій часто задихав, позбувшись погляду, але в цей момент з іншого проходу, з-під миготливої ялинкової гірлянди виповзла ще одна тінь, цього разу висока й кутаста. Андрію здалося, що він бачить хворобливе, бліде під товстим шаром гриму жіноче обличчя…
— Хто це?!
— Це вони. — Продавець закурив, загасив сірник, кинув під ноги. — Нічні покупці…
— Вони — люди?
— Ти молися, щоб тебе не купили… Розумієш… На цьому базарі тільки вдень люди продають речі. А вночі — уночі речі продають людей.
— Що?!
Пройшло ще двоє тіней — більша й менша. Андрій почував, як незборимо притягує їхню увагу; наступна тінь зупинилася перед прилавком і стояла так хвилини зо три — Андрій сидів, втиснувшись спиною в м’який вузол із купальниками. По скронях у нього текли струмки поту.
— Я збожеволів? — безпомічно запитав він продавця купальників, коли наполеглива тінь нарешті здаленіла.
— Може бути, — продавець ковтнув «Спрайта» з пластикової пляшки.
— Які ж це речі?!
— Різні… — продавець нервово витер губи. — Дорогі, дешеві… А куплять тебе. Придивляються, прицінюються… До перших півнів неодмінно куплять.
— Ні! — сказав Андрій, борючись з нападом паніки. — Я ж не… я іду!
І він кинувся до виходу через прилавок, але там уже стояла чергова тінь — висока й кутаста. Здається, вона вже бувала тут раніше і дивилася на Андрія — він відчував погляд — так дивиться жінка на гарну, потрібну, але дуже вже дорогу річ.
— Врятуй мене, — сказав Андрій і схопився за місце на грудях, де мав би бути натільний хрестик. Рука піймала ґудзик сорочки — хреста Андрій не носив ніколи, він лежав зараз вдома, у комоді, у старому гаманці.
— Курити будеш? — запитав продавець.
— Врятуй мене! — заблагав Андрій. — Я вирвуся… приведу сюди… ментів… УБОЗ… вони цей ринок накриють… знесуть…
Продавець гірко посміхнувся. Похитав головою:
— Ні… На речі немає управи. А врятувати тебе… Навряд чи. Тільки…
Він замовк. Узяв довгий ціпок з гаком на кінці, зняв жіночий торс, що погойдувався на мотузці, діловито приміряв на нього страхітливий строкатий бюстгальтер.
— Що — «тільки»? — вигукнув Андрій.
Продавець обернувся до нього. У нього було дуже літнє, утомлене, безнадійне обличчя.
— Річ тебе може врятувати. Якщо в тебе є… чи була… своя річ. Своя, тобто — рідна… Дорога тобі. Якщо знайдеш… згадаєш… вона тебе може виручити. Тільки вона. Я теж… я тоді не встиг. Думав усе життя — я не баба, щоб за речі триматися… Тому не вивів мене ніхто. Тому й купили. Стою…
І він знову взявся натягати купальник на манекен. Андрій дивився, як спритно й байдуже він вправляється з жіночими трусами, і в голові в нього було порожньо-порожньо.
Він теж не баба. Що таке для чоловіка річ? Машина… Мотоцикл… Яхта… Мотоцикла в нього не було зроду. Мріяв у хлоп’яцтві, але потім перестав. Машина — стара «шкода» — була об’єктом не любові, а постійного роздратування. При слові «яхта» його охопив нервовий сміх.
Дорога тобі річ…
— Талісман! — крикнув Андрій. — У мене в школі білетик був… тролейбусний… я його зберігав… та що я говорю! Перстень!
І він підкинув праву руку, на якій блиснула жовтим обручка.
— Талісман — це не річ, — сказав продавець, не відриваючись від свого заняття. — Річ… Те, що ти купуєш. Не знак… Не символ… Те, що ти використовуєш і потім викидаєш… Та й подумай чесно: багато хорошого в тебе пов’язано з цією обручною?
Андрій дивився на свою руку. Вони з Тонею прожили рік у цивільному шлюбі, перш ніж вирішили нарешті, що «підходять один одному». Обряд у загсі видався затягнутим і ненатуральним, Андрію усе здавалося, що це театр…
Перед прилавком знову зупинилася тінь — цього разу дуже велика. Вона закривала собою весь базар; вогні гірлянди навпроти зробилися зовсім тьмяними. Гасова лампа ледь мерехтіла…
— Ні! — закричав Андрій.
Тінь затрималася ще на кілька секунд, потім відсунулася, але не пішла зовсім. Стала на кутку, ніби роздумуючи.
