— Охо-хо, — ледь чутно промурмотів продавець купальників. — Та це ж…
— Що?!
— Як тебе звати? — запитав продавець.
— Андрій…
— Думай, Андрію. Згадуй. Обжиті речі не зникають назовсім… а улюблені речі — тим більше. Ти бачиш їх на старих фотографіях… Ти згадуєш їх, коли згадуєш себе… кращі хвилини… думай. Інакше тебе купить цей жлобський меблевий гарнітур… До Страшного суду будеш стояти… продавати крісла. Згадуй…
Андрій гарячково обмацав себе. Старий піджак — купили разом із дружиною на виставці-ярмарку минулої осені. Зі знижкою. Туфлі — з пристойного фірмового магазину… не дуже зручні: після тривалої ходьби ноги болять страшенно… як от зараз. Сорочка… пояс… Прості речі. Байдужі речі. Могли бути ці, могли бути інші…
Якби він купив собі ту флягу для коньяку, ту плоску, до якої багато разів придивлявся в сувенірному магазині… Він, мабуть, полюбив би цю річ. І наприкінці робочого дня…
Не те! Думки плутались; тінь, що продавець купальників назвав «жлобським меблевим гарнітуром», дивилася на нього. У тіні було обличчя — кругле, темно-синє, з витрішкуватими очима. З дуже уважними, холодними, оцінюючими очима.
Ніж. Він згадав, що подарував собі складаний ніж на минулий день народження. Подарував руками дружини; вона запитала — що купити, він і показав той ножик…
Ніж виявився занадто великим, незручним у кишені. І незабаром затупився. Підвела хвалена німецька сталь.
Іноді по дорозі з роботи він зупинявся перед якоюсь вітриною в центрі. На секунду. Дивлячись на речі за склом, він розумів, що вони йому не по кишені, і це псувало настрій. Тоді він ненавидів ці чужі речі — за те, що не вміє бути від них незалежним, за те, що вони виставлені тут, у вітрині, надзвичайно красиві і дорогі, як частина того прекрасного життя, якого Андрій не заслужив — ні для себе, ні для дітей…
Не те! Улюблена річ повинна належати йому… І викликати симпатію, а не роздратування…
Тоді, заплющивши очі й стиснувши долонями голову, він став згадувати всі хоча б трохи значущі речі, що оточували його з народження.
Стара шафа в маленькій кімнаті, де вони жили з батьками. Андрій ненавидів цю шафу — вона була скрипуча, незручна. Восьмирічний хлопчик міг дотягнутися тільки до двох нижніх полиць… Тріснуте дзеркало на внутрішній поверхні дверцят відбивало усе в перекрученому, похмуро спотвореному вигляді… А головне — ця шафа часто фігурувала в його нічних примарах. Тоді шафа захаращувала всю кімнату, падала на Андрія, душила…
Костюм, що йому з великою помпою купили на випускний вечір. Андрій тоді ледь дотерпів до ранку — піджак сковував рухи, штани тріснули в найнепристойнішому місці, і він ні про що інше не думав — тільки б приховати дірку… Тим часом його однокласники тайкома напилися і поводилися як свині… Не те.
Ваза, що він подарував мамі на першу зарплату. Мама була щаслива… Або прикидалася щасливою… Ваза була кришталева. Тепер таким тьмяним кришталем, що вийшов з моди, забиті всі прикомірки й комори…
Невже за все життя в нього не було жодної улюбленої речі?!
Були непогані, зручні, практичні, фірмові, дорогі… Були шкарпетки й сорочки, що купувала йому дружина… Меблі, на яких він зовсім не розумівся… Кулькові ручки, що весь час губилися… Сантехніка, плитка, ковролін — невже у когось язик повернеться сказати, що він усе це любив?!
Спінінг… Але в нього не було часу на риболовлю. Годинник… Він увесь час нагадував йому, що Андрій спізнюється, що день минув, що на вечір гора роботи…
Невже в його житті взагалі не було нічого значного?
Дружина… Антоніна… Вона дарувала йому корисні речі — за його вибором, за його ж гроші… Чи можна сказати, що дружина ніколи його не любила? Дурниця, усі знають, що любов не має нічого спільного з вульгарним лахміттям — одягом, взуттям, рушниками…
Сини… Вони малювали йому машинки на день народження і дідів-морозів на новий рік. Що ж, і діти його не любили? Тільки тому, що у них не було грошей, щоб купити йому Річ?
Востаннє він подарував їм дорожні шахи… Антоніна повторювала, що краще було б купити роликові ковзани… Тільки переломів їм не вистачало… Антоніна була інфантильною, невиправдано дитинною, вона звикла жити за ним, як за кам’яною…
Він раптом зрозумів, що ніколи більше її не побачить. У цьому усвідомленні не було істерики: воно було просте й майже природне — тут, на темному базарі, при світлі гасової лампи й мерехтливої гірлянди над прилавком навпроти, під поглядом безформної тіні із синьо-чорним нерухомим обличчям…
Право продавати і бути проданим. Право купувати і бути купленим.
Він згадав літній день… Тоді на його руці ще не було обручки. Вони з Тонею гуляли удвох… Мабуть, чи не вперше… Їли морозиво… І заблукали на такий же ринок… Ні. На звичайний речовий ринок, він тоді був біля Республіканського стадіону… Збирався дощик… І Тоня сказала, що в нього немає літньої куртки. І вони пішли уздовж рядів, і Тоня дивилася на нього…
Здається, більше вона ніколи так на нього не дивилася.
Він примірив одну куртку, другу… А Тоня критично оглядала його і говорила, що він гідний кращого. І коли, нарешті, вони зовсім зневірилися в можливостях речових базарів, їм трапилася жінка років п’ятдесяти… руда з сивиною… І у неї над прилавком висіла ця куртка.
Чорна… м’яка… Андрій одягнув її, і Тоня його обійняла. І руда жінка посміхалася, дивлячись на них.
Вони купили куртку — здається, жінка скинула їм десятку… На куртці була застібка-«блискавка», і на каретці висів брелок з нержавійки — ніби лицарський герб…
Вони обнімалися весь день. І куртка з тих пір пахла Тонею. Її шкірою, її парфумами. Навіть коли її прали чи забирали з хімчистки — вона все одно пахла тим днем, літнім дощиком, Тониною закоханістю…
Андрій здригнувся і підняв голову. Чорна тінь, що начебто вирішувала його долю під гірляндою навпроти, ступнула вперед, зайняла собою весь простір перед прилавком з купальниками… Андрій побачив, як у страшному сні, кругле обличчя з холодними витрішкуватими очима…
— Усе, — ледь чутно сказав продавець. — По твою душу… І надовго. Такі меблі зараз…
У цей момент напереріз круглолицьому метнулася маленька, тремтяча, непоказна тінь. Завмерла між Андрієм і його незабарною долею.
Підняла невпевнено руку.
Там, де в людини знаходиться кисть, у тіні була затиснута металева штучка.
Брелок з нержавійки — потьмянілий, але ще досить виразний: якийсь птах… Квітка… Щит…
– Іди, — ледве чутно сказав продавець купальників. — Таки… Йди, і удачі тобі… Удачі…
Андрій, похитуючись, вибрався через прилавок.
Навколо був чужий світ — настільки чужий, що навіть космічний холод марсіанських печер у порівнянні з ним здавався б затишним. Маленька тінь стояла, погойдуючи металевою підвіскою, як свічею. Дочекавшись, коли Андрій підійде, вона повернулася і рушила уздовж ряду — серед чорних тіней. Серед невірних вогників. Серед маревного світу, у який Андрій відмовився б вірити, якби не сувора необхідність…
І Андрій рушив услід.
…Курточка була зовсім легка — будь-який серйозний дощ пробивав її навиліт. Вона не витримувала сильного вітру; зате в її кишені одного разу розкришилася Тоньчина пудра… Чомусь їй нікуди було покласти пудреницю… І Андрій запропонував свою кишеню… А пудрениця візьми та й трісни…
З тих пір монети, що Андрій зсипав у кишеню, виявлялися обсипані тонким шаром пудри.
Маленька тінь ішла вперед. Андрій ледве встигав за нею; тінь несла перед собою брелок із нержавійки, як смолоскип. Як вірчу грамоту. І великі тіні розступалися перед нею і перед Андрієм.
…Що з нею сталося потім? Вона загубилася… Лисніли лікті, кишені в сотий раз прорвалися і вже не підлягали лагодженню… Півроку курточка без діла висіла в шафі, а потім Антоніна, безжалісна до мотлоху, винесла її до сміттєвих баків.
Чому дружина ніколи не радиться з Андрієм — навіть у справах, що стосуються саме його?
Маленька тінь запнулася. Сповільнила крок. Опустила руку з затиснутим у ній брелоком. Оглянулася на
