— Туди, — касирка махнула рукою, і Андрій пройшов повз прилавки і повз замислену дамочку. З дверей туалету на нього потягло смородом.
Вузькі проходи тягнулися, завертали, перетиналися з іншими. Нависав над головою поліетилен, миготіли барвисті стіни відсіків-наметів, утворені де товаром, де фанерними листами, де вилинялими колишніми шторами. Шелестіло, потріскувало, вітер то піднімав поліетиленовий полог, то кидав його. Андрій ішов, пригинаючись, нічого не роздивляючись і не прицінюючись, а прагнучи якомога швидше вибратися і поїхати додому. Два чи три рази йому здавалося, що він бачить вихід з базару, але рукави й поли навішаного на плічках ганчір’я з’являлися нізвідки, і знову виникав довгий коридор, піраміди товару праворуч і ліворуч, порцеляна, іграшки, долівники, майонез, пікантні низки ліфчиків, рулони шпалер, касети й диски, пантофлі, мило та рідина для ванн…
Андрій стомився.
— Цей базар скінчиться коли-небудь? — сердито звернувся він до старого, що торгував дерев’яними ложками. — Уже півгодини намагаюся вийти!
– Іди прямо, — старий невиразно махнув рукою. — Туди… до електрички.
— Мені на шосе треба!
— На шосе — в іншу сторону…
— Блін, — сказав засмучений Андрій. — І змішувач не купив, і дві години часу вбив. Вдалася неділя, нічого сказати!
Він витяг мобільник, щоб подзвонити дружині й попросити забрати хлопчаків від тещі, але телефон, як на зло, розрядився.
З досади йому захотілося в туалет. Ще сорок хвилин зворотного шляху — і він удостоївся сумнівного задоволення покласти в тарілочку касирки п’ятдесят копійок.
— Папір брати будете? — неделікатно запитала касирка. Андрій узяв — не тому, що потребував, а тому, що заплачено.
Туалет, всупереч очікуванню, виявився не таким уже й брудним. Андрій вимив руки шматочком господарського мила, що плавав в каламутній калюжці на краю умивальника, і знову вийшов під небо, вірніше, під розгойдуваний вітром поліетилен. Подивився на годинник і жахнувся: Антоніна давно повернулася з «посиденьок», подзвонила батькам у Житомир і довідалася, що Андрій виїхав давним-давно. Мобільник його не відповідає…
— Тут десь є телефон? — запитав Андрій у касирки.
Та знизала плечима:
— Ні…
— До котрої години ринок працює? — знову запитав Андрій. Зазвичай, як він знав, торговці починали збиратися вже о шостій, а якщо покупців було мало, то й раніше.
Касирка знову знизала плечима, поглянувши на Андрія з великим сумнівом:
— А поки люди є… працює.
— Людей немає зовсім, — сказав Андрій. — Не бачу, щоб щось купували.
Касирка знизала плечима втретє, і Андрій, облишивши її, звернувся до продавщиці кепок і беретів:
— Мені треба вибратися звідси терміново до стоянки, до шосе. Не підкажете, як краще пройти?
— По сорок п’ятому ряду, — сказала жінка, пригладжуючи чорну кепку спеціальною щіткою для ворсу. — Від хот-догів повернете праворуч.
— Хлопче, я тобі дам п’ятірку, щоб ти мене звідси вивів!
Хлопчисько років чотирнадцяти, що торгував кросівками, з жалем похитав головою:
— Немає на кого товар залишити.
— Дам десятку. Попроси, нехай сусіди доглянуть.
— Ні, — хлопчисько зітхнув. — Не можна. А ви йдіть прямо, від двісті п’ятого місця — ліворуч, і потім ще ліворуч, і будете прямо на шосе…
Андрій скрипнув зубами. Він почувався справжнім ідіотом — заблудитися на ринку! І блукати, як дурень, четверту годину підряд!
Він утомився. На годиннику було уже вісім, проте торговці не поспішали збиратися. Вони, як і раніше, лузали насіннячко, розгадували кросворди, переговорювалися, іноді пропонували Андрію приміряти туфлі чи вибрати футболку. Крізь розриви в брудному поліетилені виднілося небо — дні в липні довгі, але не нескінченні, і незабаром почне сутеніти…
За нападом роздратування прийшла апатія. Андрій купив собі хот-дог, присів на складаний стільчик для примірювання взуття і заспокоївся. Зрештою, базар спорожніє, зробиться прозорим, як ліс у листопаді, і тоді можна буде легко знайти вихід. Треба ж, понатягували мотузок, понавішували ганчір’я, влаштували лабіринти — не дивно, що в них так в’яло йде торгівля…
Пройшов убогий дощик. Тихенько постукав по поліетиленових полотнищах.
Антоніні, подумав Андрій, може, на користь буде деякий струс. Дружина так звикла до того, що от він, безвідмовний, домівка — робота, гараж — господарство, завжди під боком, завжди тягне свого воза… Нехай уявить хоч на хвилину, що з ним щось трапилося. Що він у гречку скочив, зрештою. Адже Андрій, видний молодий чоловік, може хоч раз у житті таке утнути?
Ця думка розвеселила його. Він їв хот-дог, запиваючи мінеральною водою з пластмасового горлечка пляшки, і посміхався.
Стемніло. На прилавках запалили де свічки, де електричні лампочки. Тьмяні плями світла лежали на горах білизни, на рулонах туалетного паперу, на полірованих тушках сувенірних олівців «Донбас», що казна- як затесалися серед засобів для прання та чищення.
Жоден продавець не починав збирати товар, ніхто не думав іти додому. Андрій, що ледь волочив ноги, брів вузьким проходом під нависаючим поліетиленом, і йому здавалося, що він спить.
Такого не може бути, говорив розум. Такого не може бути… Він годинами йшов і йшов, нікуди не звертаючи, і, якщо ринок не простягнувся на багато кілометрів, він давно вже повиннен був вийти… ну, коли не на шосе, то хоча б до огорожі чи до лісу, куди-небудь, де немає благенького тенту над головою і не звисають светри і плащі…
Проте день закінчився, а кошмар продовжувався. Ринок жив своїм життям; покупців, як і раніше, майже не було, але продавці не виявляли ані найменшого нетерпіння. Андрій намагався з ними заговорювати; вони поводилися зовсім природно для людей, яким набридає з дивними запитаннями дивна людина з божевільними очима. Усі, до кого він звертався, поспішали від нього відв’язатися, іноді холодно, іноді відверто грубо. Вигляд грошей, що їх Андрій витяг з кишені і намагався запропонувати кому завгодно в обмін на порятунок, лякав і віднаджував їх ще більше: ймовірно, вони думали, що він п’яний або «під кайфом»…
Це сон, думав Андрій і щипав себе за руку. Зап’ястя вкрилося синцями, але божевілля не припинялося. Крок за кроком по вузькому проходу між прилавками Андрій брів, як механічна іграшка з батарейками, що підсіли, і погляд безтямно ковзав по тапках, ліфчиках, куртках, джинсах, спортивних штанях і мильницях, по байдужих обличчях продавців, ні трохи не збентежених буденних обличчях…
— Незабаром північ, — сказали за спиною.
Безадресне зауваження змусило Андрія здригнутися. Це були перші небуденні слова, почуті ним на базарі, — перші слова, з яких хоч якось випливала винятковість усього, що трапилося з ним.
Він обернувся. Продавець купальників дивився йому в очі — не так, як дивилися попередні продавці. Не чекаючи запитань про ціну; не дивуючись божевільному проханню вивести з ринку за будь-яку суму у твердій валюті…
Продавець купальників ногою відсунув шухляду, що закривала вхід за прилавок. Андрій не став чекати повторного запрошення і ввійшов.
— Сідай.
Андрій сів на низький, покритий чомусь старою ватянкою табурет. Поруч висіло, ледве коливаючись від нічного вітру, сіре простирадло — ним, очевидно, повинні були відгороджуватися від сторонніх очей покупниці, які хотіли б примірити купальник.
