— Сергій Ксенофонтович!!!
Смикнулися. Зупинилися. Переглянулися.
— Не допоможе, Андрійку, ти ж знаєш! — шепнула дівчина. — Не допоможе!
— Не допоможе, — погодився поручик Дроздовського полку.
Знову подивилися одне на одного. І кинулися вперед — туди, де тіні до колишнього вчителя підступали.
— Назад! Назад! Діти, назад!
Сергій Ксенофонтович багато років так не кричав. Не підвищував у класі голосу учень великого Ушинського, вихованців своїх поважаючи. А от зараз — довелось.
— Не треба, діти!
Знали, що не треба. Але все ж не зупинилися.
Встигли! Перед тінню першою, що вже до вчителя підбиралася, пліч-о-пліч стали.
— Назад, сволото червона! — підняв кулаки за правилами англійського боксу поручик.
— Порішу, контра! — замахнулася боєць Бондаренко іржавим револьвером, що поклали друзі в її фанерну труну.
– Ідіть, Сергію Ксенофонтовичу, йдіть! Ми прикриємо!..
І — вдарило. Далеким гарматним громом, забутою скоромовкою кулемета «Максим». Ударило, затягло густим туманом останнього болю. Останнього, такого пам’ятного…
Стис побілілі пальці поручик Разумовський, прямо в кінську морду кулеметним стовбуром цілячи. Від стрічки недогризок залишився, оточена з усіх боків тачанка, бородаті пики вже поруч. «Здавайся, біляк!», — репетують.
— Сміливо ми підемо в бій! — ощирився в чужі личини поручик. — За Русь святу! І за неї проллємо…
Не пісня вийшла, тільки хрип. Але зумів усе-таки — разом, однією чергою поклав коня й вершника. І зрадіти встиг наостанок. Злетіла до самого неба чужа шабля, заюшила темна кров з перерубаного горла.
Сміливо ми підемо в бій за Русь святу…
Командир відділення убитий і взводний убитий. Б’ють в упор тачанки махновців. Потрапив у засідку непереможний загін товариша Химерного.
— За мною! — кричить боєць Оксана Бондаренко. — Порубаємо гадів! Сміливо ми підемо в бій за владу Рад!..
Тачанка — що фортеця. Огризається кулеметним свинцем, не підійдеш, не під’їдеш. Але все-таки прорвалася боєць Бондаренко на своєму сірому в яблуках красені-коні, махнула шаблею, голову лиху махновську на криваву кашу дроблячи. І ще встигла здивуватися, чому шабля не в руці, чому закривавлена трава так близько.
Сміливо ми підемо в бій за владу Рад…
— Скільки разів можна помирати, Андрійку?
— Скільки разів можна помирати, Ксеніє?
Догоряв вечір, ішов геть зі старого цвинтаря. Порожньо стало, розбрівся народ мертвий під свої хрести та зірки. Постояли червоний боєць і білий офіцер над спорожнілим вічним домом Сергія Ксенофонтовича, що був народним учителем…
— Як у дитинстві, Ксеніє. Скривдять — пожалітися хочеться хоч кому-небудь. Тільки я вже тоді знав: не можна жалітися.
— Не можна, Андрійку.
Загустала вечірня пітьма, закликаючи ніч. Відпустка кінчалася. Скаржитися було нікому.
— Почитай вірші, Андрійку! Ти, напевно, багато віршів знаєш.
— Знав. Забулося все… Ось пам’ятаю — про війну.
Зітхнула Оксана, сподіваючись почути зовсім про інше. Але заперечувати не стала. Про війну, так про війну.
— Ці вірші друг мій написав — штабс-капітан Вершинін. У батальйоні нашому — Першому офіцерському — його вірші всі любили.
Помовчав поручик, відступив навіщось на крок.
Червоних тисячі багнетів,
три сотні нас.
Але ми пройдемо крізь їх полки
востаннє.
І кров під шаблею гаряча,
і помста свята…
А хто віддячиться катам —
Бог знає.
Знесилена, востаннє,
піхото, встань!
Нехай розтопче мертвих нас
та п’янь убога.
Хто ще живий, до бою уставай,
поки ми є…
А хто народиться колись —
Бог знає.
Зламавши долею віки,
підем у вічність.
Усіх, хто цей згадає бій,
ЧК здолає.
Зате були ми — сіль землі
І честь вітчизни…
Згадають нас по іменах?
Бог знає!
Нам байдуже, що лежимо
у бруді, у крові,
Лиш ти, Росіє-матінко,
живи,
хоч мертві ми,
але хотіли б знати правду:
чи ти ще є,
чи ти жива, чи ні?
Бог знає!
Хоч мертві ми,
але хотіли б знати
правду: чи ти є,
чи ти жива, чи ні?
Бог знає…
Послухала вірші про війну червоний боєць Оксана Бондаренко, теж на крок відступила.
— От про що ти сказати хотів, Андрію Володимировичу? Тоді відповідь вислухай: врятували ми Росію і народ врятували від таких, як ти! І жива вона буде без таких, як ти. І миритися нам з тобою немає на чому!
— Немає на чому, — кивнув поручик Дроздовського полку, підходячи трохи ближче. — Можна я тебе
