Через секунду він був глибоко переконаний: так, тарган. Якщо б зрозумів раніше, встиг би роздавити. При вигляді миски до горла підкотила нудота. Та й Ральф їв неохоче. Ледве дочекавшись, поки пес закінчить трапезу, він вийшов з корпусу, чуючи, як собака біжить слідом. Пазурі тупо цокали по лінолеуму. За порогом обігнавши хазяїна, боксер помчав у темряву — у своїх справах. Він не заперечував, поважаючи чуже право на самотність.
На небі запалювалися перші зірки. Густа синява ставала фіолетово-чорною, поволі, із скрадливістю цвілі огортаючи санаторій. На заході слабко жеврів недопалок сонця. Він брів навколо корпусу, заклавши руки за спину. Завтра треба буде оглянути всю територію. Просто так, з цікавості. Думки текли ліниво, нудно, лише десь на краю свідомості дрімав, поморгуючи у півока, вогник тривоги. Роздягаючись перед сном, шепотіли дерева, гойдався самотній ліхтар під бляшаним ковпаком. Під ліхтарем по землі металися тіні й плями жовтого світла, дрібно просіяні крізь сито гілок.
Він сам не помітив, як опинився з тильної сторони корпусу, навпроти чорного входу з вантажним під’їздом. Далі, за поворотом дороги, що огинала будинок, таїлися в темряві господарські будівлі. Звідтіля долинало гудіння, на яке накладалася глуха ритмічна пульсація. «Підстанція, мабуть. І насосна. Чи котельня». Будівлі при ближчому розгляді виявилися не зовсім темними; крізь зашторені вікна в двох місцях пробивалося тьмяне світло, та ще над замкненими воротами горіла слабка лампочка. Він мимоволі прискорив кроки. На мить здалося: за воротами ворушиться смерть, величезна й безформна. Згусток страхіття, готовий вихлюпнутися через ненадійну огорожу з іржавим колючим дротом зверху. Накрити, поглинути, розчиняючи в собі; невблаганно рушити далі, розпухаючи інфернальною амебою, викидаючи псевдоніжки склубленої пітьми…
Мара накотила, здавило серце пазуристою лапою інфаркту — і відпустило.
Він повільно ішов геть, червоний від сорому.
Ральф зустрів його на ґанку. Нервовий, скуйовджений; погладити себе не дав, відскочив. Потім засоромився, знову, як удень, притулився до ніг. Вибачивши собаку, він поквапився залишити ніч за спиною, відгородившись скляними дверима яскраво освітленого холу. На вікнах глумливо наставляли голки кактуси в брудних горщиках. «А ці двері здолати нічого не варто…» З відкритої сторожки долинало ледь чутне хропіння, та ще в динаміку над входом хриплувато виспівував знайомий голос:
…Що тобою мені призначиться?
Чий смертельний оскал?
Залишаєшся?
Не ховаєшся?
Тож виходь із дзеркал…
Піднявшись у номер, він упав на скрипуче ліжко, узяв з тумбочки недавно куплений роман Мак- Каммона і занурився в чужий жах.
Так було легше.
Після сьомої глави він глянув на годинник. Пів на одинадцяту. Щось задовгий цей фільм. Чи початок затримали? Читати вже не хотілося. Заходив по кімнаті, як звір по клітці. Ральф уважно стежив за хазяїном. Адже все розуміє, псина! Мабуть, теж хвилюється: куди господарі запропастились? Вийти зустріти, чи що? На всякий випадок.
У кутку під плінтусом, де сховався проклятий тарган, щось блиснуло. Він присів, шукаючи рукою, намацав чималу тріщину; хотів гидливо витерти пальці, і тут порізався.
Ніж.
Мисливський, з хижим вигином леза. Упор, кишкодер, кровостік. Справжня зброя. Забув хтось чи сховав до часу. З таким ножем піймають на вулиці — посадити можуть. Або відкуповуватися доведеться. Руків’я тільки незручне, занадто коротке, немов для дитини. На лезі виявилася пляма іржі. Він придивився, женучи геть погані думки. За спиною тихо відчинилися двері; утім, не досить тихо, щоб він не почув. Руків’я ножа стало надзвичайно зручним, упавши в долоню рукостисканням друга.
Він обернувся.
Вранці вони виїхали першою електричкою.
Це правда. Ми виїхали електричкою. Зараз, коли я накручую кілометри по Власовській окружній, нудьгуючи за баранкою «опеля», у соснах на узбіччі мете поземкою мазун-лютий, а до «Ладусів» п’ятнадцять хвилин, якщо повернути за Чернівцями, — це здається дивним. Але ми з родиною завжди залишаємо санаторій у напівпорожньому вагоні електрички, впресовані в листопадові протяги, ніби мушки в янтар. Такі собі маленькі, безсловесні princes of amber. Про машину я згадую пізніше, удома, так само як і про те, що міг би замовити таксі прямо до входу. Утім, байдуже.
Адже про санаторій я теж, як правило, не згадую цілий рік.
До часу, коли беру чергову путівку: доба з харчуванням.
Це дуже дорогі путівки. Дуже. Багато хто не розуміє навіщо. Теща не розуміє. Колеги по роботі. Здебільшого подруги дружини. Стас не розуміє, а Стасовому розумінню я довіряю більше, ніж тому факту, що зиму змінює весна. Їм дивно. А я не вмію, не в силах пояснити, що плачу купу грошей не за номер з фотошпалерою, хирляву клумбу на центральній алеї і тарілку борщу-дистрофіка. Я оплачую День Усіх Святих, що з’явився поза календарною брехнею, доба істини, дві дюжини годин, розкиданих сталевими колючками під колесами машини; я оплачую орла і решку параної, після яких триста шістдесят чотири інших монетки — залишок скарбниці року! — неодмінно випадають орлом. Що б не сталося, що б не відбулося зі мною чи моїми рідними, я нічого не боюся, нічого не передбачаю і нічого не чекаю. Події обтікають мене, немов вода риф. Мені таланить. Я, моя дружина, моя дитина, мій собака — улюбленці Фортуни. А може, ми просто готові прийняти усе що завгодно, з радістю, аби не очікувати.
Поступливі й доброзичливі, ми дуже любимо одне одного. Вгадуємо бажання. Сміємося з жартів. Підтримуємо в труднощах. День за днем. Крім одного-єдиного дня в році, коли я відкидаю «я», стаючи — «він».
Здається, Альфред Хічкок, старий пройдисвіт, нирець у безодні жаху за кривавими перлами, сказав одного разу: «Бомба з включеним таймером, захована під ліжком, де молодята кохаються, набагато страшніша від бомби, що вибухнула і розметала цих молодят по асфальту». Чекання страшніше від усього. Передчуття жахливіше події. Ніч перед стратою гостріша від гільйотини.
Я купую день дурних передчуттів.
Дуже хочеться довідатися: як вони домагаються безпам’ятства? Щоразу по приїзду до санаторію, з перетворенням з «я» на «він», ножем під лопатку входить упевненість: «він» тут уперше. Ніколи раніше. Дружина мовчить, але у неї точнісенько так. У сина. У собаки. Лише потім, удома, безпам’ятство зникає, залишаючи осад подиву: знову? знову?! Відповіді немає, а запитати соромно. Вони, швидше за все, не відповідатимуть. Але клієнтів у «Ладусях» стає більше з кожним новим візитом. Тих, кому по кишені сплатити пожертву похмурому божеству. Зараз, несучись крізь зиму, мені це особливо чітко зрозуміло. Виросло гроно будиночків біля дубового гаю; завершене будівництво нового корпусу біля клубу. Гості, що відпочивають, загублені душі, ми не запам’ятаємо один одного; на вулиці міста ми пройдемо мимо, не впізнаючи.
Щоб зустрітися пізніше, звично не впізнавши самих себе.
Люди, що сповна оплатили бомбу, детонатор, ліжко і невідворотність вибуху, що виявився нахабним брехуном. Давши клятву, вибух забуває прийти на побачення.
У цієї історії немає фіналу. На щастя. Поки немає. У людському житті історії з фіналом зовсім не такі захоплюючі, як на екрані чи в книзі. Просто доба, оплачена сповна, від путівки до путівки робиться об’ємнішою, роздуваючись ситою жабою.
Просто чекання, передчуття, напруга людини, яку кличуть «він», стає нестерпнішою, набухаючи фурункулом. Ліжко скипає любов’ю, і таймер детонатора марне скрекоче в пустелі пристрасті: його не чути. Думаю, одного разу бомба вибухне.
Щось відбудеться, виправдавши передчуття, — раніше, ніж ми від’їдемо додому.
Це буде не так цікаво, але це буде фінал.
І тільки пісня, яку я чую щорічно, неіснуюча поза «Ладусями» пісня, якої я більше не почую ніколи, захрипить у динаміках, сивих від снігу чи байдужості, летячи над безлюдними алеями:
…Чого стоїш у кутку кімнати?
Чого мовчиш за спиною?
