Він кивнув.
— До речі, борщ нічого. Корисний, напевно. Дієтичний.
Він кивнув ще раз — корисний.
Сіль і перець обіцяли врятувати становище. Але пшоняна каша, подана як гарнір до обов’язкової котлети, стояла на смерть. Здавшись, він без ентузіазму колупнув вилкою котлету. Білясті жилки стирчали з фаршу. Місцями котлета підгоріла. Набагато гірша за ранкову. З чого їх роблять? З яких жертв кулінарії? Краще худнути буду. Прямо зараз і почну. З’їдений після обіду шоколадно-вафельний батончик «Полюс» почасти повернув добродушний настрій. Зараз би пляшечку «Оксамитового» і гарну сигарету… На жаль, поки не долікує печінку (слава богу, недовго вже залишилося!) — алкоголь під забороною. Навіть пиво. А палити в серпні кинув. Не починати ж знову.
Він з тугою покосився на лоток у вестибюлі: вино, коньяк, сигарети. Для компенсації купив собі й сину по другій шоколадці. Солодке — отрута, але тут уже — дудки!
Не дочекаєтеся! Не відвалиться печінка від зайвого батончика.
Зовні палахкотіла фарбами осінь. Рідко склочник-листопад божеволіє, страждаючи бабиним літом. Ще зеленіли затягнуті іржавим золотом дуби в гаю, цитринною жовтизною прикрасилися плакучі верби, збігаючи до озера — умити коси в темній воді; спалах пурпуру на кленах, кришталь повітря розколений ледь вловимою гіркотою: знайомий з дитинства запах паленого листя. Занадто яскраво, занадто святково, занадто підозріло.
Немов обід перед стратою.
Вони втрьох спускалися посипаною гравієм алейкою вниз, до озера, базікаючи про різні дрібниці. Здебільшого говорила дружина, він кивав або односкладово підтакував. Минули бетонну коробку з написом «Басейн». Двері басейну були замкнені, а поруч, у стіні, зяяли ряди круглих отворів. Воду зливати, чи що? Діри були забиті сухим цементом. Так і уявлялося: куб з бетону наповняється водою доверху, і якщо хтось випадково відкриє двері — бідолаху змиє потоком, що вирветься на волю…
Від басейну через алейку тяглася виразна волого-блискуча смуга шириною добрих двадцять сантиметрів. Ніби звідтіля недавно виповз, сховавшись у заростях тьмяної трави, гігант-слизень. Один погляд на цю смугу і до горла підкотила легка нудота. Він швидко переступив бридкий слід, поспішаючи відійти подалі. Ральфу слід теж не сподобався: пес обнюхав доріжку, форкнув, чхнув і кинувся за хазяями. Але раптом, присівши на задні лапи, оглушливо вискнув. Він обернувся, збираючись прикрикнути на собаку. Окрик вийшов невпевнений. Таке він бачив уперше: пес, скиглячи й тремтячи всім тілом, задкував від цілком безпечного на вигляд куща. Потім кинувся геть, підбіг і злякано тулився до ноги, ховаючись за спину глави сімейства. Пускати хазяїв до куща Ральф категорично не бажав. Довелося дружині тримати тварину, поки вони з сином оглядали причину собачого жаху. Кущ як кущ. Нічого особливого. Тільки у самому центрі, між тонких безлистих гілочок, валялася чиясь рука. Вірніше, шкіряна рукавичка, стара, з діркою на вказівному пальці.
— Що ж ти так обмішурився, звіре? Не соромно?
Ральф скиглив, чуючи докір у голосі хазяїна, винувато заглядав у вічі, але повернутися до куща відмовлявся навідріз. Може, хімію яку розлили? Людям байдуже, а собака чує…
Нижче був розташований майданчик тренажерів: безглуздий, пустельний. Удвох із сином не відмовили собі в задоволенні «покачатися». Хвилин десять, може, двадцять. Після навантаження м’язи розболілися, занило травмоване давним-давно плече. Повернутися назад і прилягти? Ні, дружина почне бурчати. Та й, якщо чесно, тут добре. Незважаючи ні на що. Провінційна глухомань зі своїми невигадливими принадами і млявим ритмом життя, який хоч ритмом, хоч життям назвати важко.
— Підемо далі?
— Підемо.
Маленький пляж зі стаціонарними мангалами, облупленими «грибками», кабінками для перевдягання і столиками-пнями. Вишка для стрибків, довгі містки з поруччям. Зараз, у листопаді, зрозуміло, тут нікого немає.
Не сезон.
— Сходимо в ліс по опеньки?
— Не варто. Тут їх готувати ніде. Та й отруїтися недовго.
Навкруг озера обійшли за півгодини. Осінь. Запустіння. Холодні брижі. Крізь темну, але, як не дивно, прозору воду виднілися липкі водорості на дні та одинокі тіні. Риби, напевно. Жовто-бурий з прозеленню мул вистилав дно м’якою постіллю. Дерева заціпеніли в передчутті зими. Смуток зміни сезонів, пролог довгої летаргії. Кажуть, Гоголь дуже боявся летаргії: поховають живого, сплячого… Сонце, хилячись до заходу, проклало по воді доріжку ніби з розплавленого металу, перекреслюючи відображення верб і хмар.
Назад поверталися іншою дорогою. Побували в дитячій фортеці, цілком схожій на справжню: з дерев’яними гарматами і фігурами богатирів. Від одного ідола дружина навіть шарахнулася: раптом здалося, що богатир простягнув руку. Довелося довго заспокоювати: сутінки, гра тіней, оптичний обман… Доторкнись, не бійся. Бачиш, дерев’яний. Дітворі влітку роздолля. Шкода, зараз синові погратися ні з ким. Утім, дитина і так задоволена: нечасто вони куди-небудь вибираються всією родиною. Робота, сварки, суперечки…
Інша справа — у цій мирній глушині. Тиша та спокій.
Залишаючи майданчик, він озирнувся. Ідол простягав услід грубо витесану руку.
Прощався? Попереджав?
За вечерею з’явився масовик-витівник: голосний і настирливий, як базарна жебрачка. Навіть дивно, що такі ще збереглися. Ідучи в ногу з часом, масовик не бігав по їдальні з мегафоном, а віщав через динамік з будки радіоцентру. Відпочиваючих чекав джентльменський набір: замшілий ужастик «З безодні», танцювальний вечір знайомств у фітобарі на першому поверсі, і нарешті — спільне розпивання… Це витівник пожартував. І відразу поправився: звичайно, спів під баян у тому ж фітобарі.
Останній захід називався «Кому за північ».
Потім, відкашлявшись, масовик оголосив про завтрашній приїзд у санаторій виставки Музею воскових фігур: «Катування і страти Сходу». Залишивши будку, почав збирати гроші з бажаючих. Любуватися катуваннями не хотілася; дружина з сином теж не виявили особливого ентузіазму. Але коли масовик з’явився біля їхнього столика, очікувально втупившись лупатими вічками Розкольникова, постарілого на каторзі, — рука сама полізла в кишеню за грошима. Сусідка по столу, як сомнамбула, механічно простягнула засалену купюру. Зараз карга цілком могла зійти за експонат виставки.
Масовик, одержавши винагороду, повернув до кухні. Над його сплутаною, брудно-сивою шевелюрою каркнув динамік. Знайомий безстатевий голос:
…Що притих за портьєрою?
Випад. Шпага у крові.
Ті, що прийдете, вірою
Не спокутиш любові…
Він різко встав, майже підхопився, ледь не перекинувши стілець, і кинувся до виходу. Якийсь час стояв біля входу до їдальні, шумно дихаючи. Порахував до десяти. До ста. До п’ятисот. Дружина з сином з’явилися у дверях:
— Фільм дивитися підеш?
— Ні!
— Чому ти кричиш?
— Я не кричу.
— Може, все-таки в кіно?
— Я сказав: ні! Книжку краще почитаю.
— А ми сходимо.
Він з подивом витріщився на дружину. Ну нехай уже син, а вона? Адже ніколи страшилок не любила! Чи для неї це — відпочинок? Добре. Відпочивати їдуть, щоб робити те, що хочеться. Він не хоче в кіно — і не піде. Дружина із сином хочуть — будь ласка! Хто проти?
А особисто він повернеться в номер.
Хоча, перед тим як завалитися на ліжко з книгою, він вирішив ще трохи подихати повітрям. Але спочатку погодував Ральфа, висипавши в миску третину пакета із сухим кормом. Корм узяли із собою, знаючи про слабкий шлунок пса. Один шматочок відкотився убік, забившись під плінтус; йому здалося, що це тарган.
