скривдила.
Максим уперто похитав головою.
— Ніхто нікого не кривдив. Подумаєш, поговорили кілька днів на інтелектуальні теми! Я все-таки закінчу. Кажуть — рідна земля. У мене є рідна земля, але не ця. Бруд, скособочені хати, п’яні селяни, запльований цвинтар… Вона що, така — Батьківщина? Та вони навіть українською говорити не навчилися!
— Але ж ти зараз чомусь подумав про них? — дівчина сіла ближче, торкнулася обличчям його обличчя. — Подумав, і тобі стало боляче… Може, тому що ти поховав ту дівчину.
— Тебе?
— Мене. Поховав і дозволив ненадовго повернутися до живого. Але мені час іти.
Вона дістала сердолік, підняла долоню… Намистина була мертвою.
— Чекай, чекай!..
Ніна знехотя відірвала губи від його губів, ривком відсунулася назад, навіщось поправила волосся.
У темряві її обличчя здавалося зовсім іншим, незнайомим.
— Почекай, Максиме! Ти відразу зрозумів, навіщо я тебе покликала, але… Послухай!
Він важко перевів подих, справляючись з вогнем, що його затопив. Ніна була зовсім поруч, він уже відчував її плоть, чув її серце.
— Дівчина, яку ти воскресив, у твоїй владі. Ти — скіф. Але якщо… Ні, не так. Уяви, що у цієї дівчини є ще право повернутися. Надовго, на ціле життя — якщо знайдеться той, кому її життя потрібне. Це і є чудо! Але боги змушують спочатку пройти іспит. Іспит і для мене, і для тебе. Я можу дозволити тобі все, але тоді піду навіки. Намистина не засвітиться, Максиме! Я залишуся для тебе примарою, тінню з могили. Якщо ж тобі вистачить цієї ночі і старої ковдри, не стану заперечувати… Але спочатку віддам тобі намистину.
Максим повільно встав, поправив сорочку, відвернувся, усмоктуючи зіницями пітьму.
— Ніно! Хоча б зараз… Про що ти? Яке чудо? Чудес не буває, Ніно! Ти маєш рацію, ти старша, ти розумніша…
— Розумніша — не значить безжальніша, — дівчина теж підвелася і так само подивилася в ніч. — А ось ти не правий, насправді ти віриш в чудеса… І даремно не віриш тій, котру підняв з могили. Уяви тільки, що все так і є!
Максим похитав головою і не відповів. Ніна підійшла, поклала руки йому на плечі.
— Тоді я вигадаю іншу історію. Навіть не вигадаю, просто перекажу іншою мовою. Я мусульманка, Максиме. Таке дивно чути тут, чути тобі, адже ти навіть не хрещений. Але у нас все інакше. У нас… У мене теж є своя земля, але на ній не кургани, а гори. І є наречений, він офіцер, служить на китайському кордоні. Про наше весілля батьки домовилися багато років тому. Почекай…
Вона різко відсунулася, схилилася над ковдрою, знайшла пачку сигарет. Голосно клацнула запальничка.
— Я його не люблю і не піду за нього заміж. Бігати й ховатися не буду, скажу в лице. Тому і їду. Родина не вибачить, мене не пустять додому, проклянуть. Можуть навіть убити. Але я все одно це зроблю.
— Дикість! — різко видихнув Максим. — У вас що, Тимур править?
Рука Ніни знову погладила його по обличчю.
— Ти все ж не скіф. Ти — освічений хлопчик з великого красивого міста. Для тебе навіть ці кургани — незрозуміла чужа земля… Я зроблю, як вирішила, а тепер повинен вирішувати ти. Зараз я зв’язана словом, зв’язана клятвою. Але я у твоїй владі, роби, що хочеш. Тільки я не прощу собі — ніколи. Щоб не трапилося, як би не склалося життя. Навіть якщо ми знову зустрінемося, будемо разом. Не прощу! Чужа наречена не може лягти на цю ковдру. На ній мене не будуть любити — мене втопчуть у бруд. Моїм черепом знову будуть грати у футбол…
Максимові чомусь згадався розритий сьогодні курган. Від мертвої цариці не залишилося навіть кістяка. Тільки жовта глина…
— Можливо, я незабаром помру. Можливо, буду вільною. Можливо, у нас з тобою попереду ціле життя. Не знаю! Ніхто не знає, навіть боги, у яких ти не віриш. Нехай усе буде по-твоєму, Максиме. Зараз ти вже не хлопчик, зараз ти став дорослим.
Вирішуй! Сердолік у мене в руці.
Максим довго дивився у важке зоряне небо, намагаючись знайти потрібні слова. На розум прийшов власний невдалий переклад. «Він не спав. Серед зірок німого гласу йшов крізь пітьму — і замер, нерухомий…» Ні, так не відповіси. Він став дорослим. Він повинен вирішити.
— Це твоя намистина, Ніно. Вона засвітиться.
— Тебе до телефону, — покликала мама.
— Угу!
Максим не без жалю відклав убік том Моммзена, устав, глянув у вікно. Поріділа крона старого клена вже не ховала сусідній будинок. Узимку його видно весь — старий, ще початку століття. Клен, червона цегла знайомих стін, нитки телефонних дротів…
Його дитинство. Його світ. Його життя.
— Це Ніна, — почув Максим. — Але згадувати мене зовсім не обов’язково.
— Я не забував, — відповів він, і уточнив: — Не забув.
Слухавка раптово стала гарячою.
— Зараз я продиктую телефон. Якщо хочеш — подзвони… Максиме, оскільки ти все ж… інтель, скажу сама. Ти мені нічим не зобов’язаний, розумієш? Дзвонити не обов’язково.
— Диктуй, — видихнув він.
Олівець був уже в руці. Номери Максим звичайно записував на полях старої телефонної книги.
— Зараз… — Ніна засміялася. — Я твої вірші згадала. Про Афродіту Аргимпасу. «Він не спав. Серед зірок німого гласу йшов крізь пітьму — і замер, нерухомий…» Правильно?
Трубка схолодніла як лід. Максим не згадував при ній Аргимпасу. Він узагалі не читав Ніні віршів.
— Правильно, — слово виговорилося на подив легко. — Диктуй номер!
Чи все-таки було? Здається, вони говорили про Мозолевського, про розкопки Гайманової Могили. Але ж він читав українською! Чи…
Дівчина відійшла від телефону, розкрила долоню.
Намистина. Теплий вогонь сердоліку.
Сатанорій
— Приїхали! «Ладусі».
Автобус зі скрипом і злим шипінням розтиснув щелепи, прощаючись з недоперевареною здобиччю. Пасажири повалили назовні: труська утроба доконала всіх. Він вибрався одним із перших, подав руку дружині, підкинув рюкзак вище й озирнувся. Ральф, що всю дорогу прикидався сфінксом, відчувши волю, немов з ланцюга зірвався. І тепер, беручи реванш за довге «лежати!», нарізав кола навколо хазяїв, яких обожнював. Останнє сонце листопада хлюпнуло золота на рідкі шевелюри старців-дубів, нездоровим сухотним блиском відбилося у склі корпусу, вимитому до надприродної, що вселяє жах, чистоти; бляклу блакить арки біля входу на територію плямували, обсипаючись, більма штукатурки, і німб знущально клубочився над бронзовою лисиною усюдисущого вождя.
Потічок метушливих мурах пожебонів до будинку адміністрації, волочачи валізи і торби. Напевно, варто було б додати кроку, обігнати похоронного вигляду бабусю, на корпус обійти рисака-ровесника, підрізати його горласте сімейство, біля сходів кидком дістати ветерана, що скаче верхи на паличці, у трійці лідерів дістатися до заповітного віконця, оформити папери і спочивати на лаврах у раю номера. Але поспіх викликав майже фізіологічну відразу. Він приїхав відпочивати. Передусім від отрутного шила, загнаного життям по саме
