— Тепер я зрозуміла, хто з нас старший, — раптово зауважила дівчина. — Це не докір, хвалитися тут нічим. Я теж мріяла гратися в розкопи курганів. Дуже мріяла…
У цю хвилину Максимові терміново захотілося подорослішати. Курган для цього не годився. Він подивився на намистину в її долоні.
— Ти… Ти вийдеш за ме…
Сердолік зник. Долоня Ніни дотягнулася до його губів. Натисла.
— Дощ, здається, закінчується… Ти дуже хороший хлопчик, Максиме.
Мертвий цар побачив сонце через два дні.
Боги втомилися. Занадто давні, занадто занурені в товщі пам’яті, своєї і чужої, вони зробили, що змогли. Не допомогло. Осквернителі були молоді, з гарячою кров’ю, гострим холодним розумом і ненаситною жагою. Їх не чекала вічність, під їхніми кедами чвакала холодна багнюка, в яку їм усім доведеться незабаром піти. Тому вони поспішали насолодитися миттю перемоги, зчистити мокру землю з золотої діадеми, з радісною усмішкою підняти до розгубленого сонця парадний царський меч, подивитися в померхлий лик срібного еллінського дзеркала.
Боги віддали царя. Бульдозер, гарикаючи, від’їхав убік, похмурі бородаті хлопці — гвардія експедиції, схилилися над чимось темним, що проступало з-під жовтого багна. Інших безжалісно відігнали геть. Мить перемоги — вона для всіх, але ділиться не порівну.
— Як завжди, дві головні камери, — начальник Сергій Сергійович, що зневажливо топтав армійськими черевиками брівку кургану, кивнув униз, на дно розкопу. Там оскверняли царські кістки.
— Цар і цариця, — погодився освічений хлопчик Максим, дивлячись кудись убік. Цей спекотний день — день перемоги, а йому стало якось байдуже. Зараз закричать, зараз скотиться вниз збуджений фотограф, тримаючи напоготові свій «Любитель». Вони виграли. Увечері — футбол.
— Місцеві копали курган років сто, — він подивився на близьке село, поморщився, як завжди при думці про «подібних». — І не змогли нічого знайти. Чому, Сергію Сергійовичу? Вони ж ціле метро прокопали! А ми знайшли.
На губах начальника промайнула посмішка, яку Сергій Сергійович міг собі дозволити тільки у такий день. Коли вони приїхали, Великий Курган і справді скидався на зарослий травою будівельний майданчик. Кожен в окрузі знав про козацький скарб, що лежить під жовтою глиною, про захованого золотого коня з золотою вуздечкою. Копали роками, цілими родинами, поколіннями.
— Ти ж розумієш, Максиме.
Сказати старшокурснику «ти» — непрощенний промах, навіть для начальника, але в такий момент «ти» було рівнозначне медалі.
— Аборигени втратили кваліфікацію, — не без задоволення констатував майбутній заступник. — Вони не знали, де шукати головну камеру з похованням. Ну, ми знаємо, Сергію Сергійовичу!
Начальник смикнув кутиком рота, потім знову посміхнувся, але вже інакше — холодно й спокійно. Так посміхається брахман, думаючи про парій. Так, напевно, посміхалися у своєму тартарі душі давніх грабіжників, спостерігаючи за марною суєтою «аборигенів».
Унизу вже щось знайшли, але ще не кричали. Рано! Зараз очистять поверхню, покладуть картонні цифри, фотограф заричить, звільняючи «кадр»…
— Сергію Сергійовичу, — несподівано для самого себе заговорив Максим. — У кожнім кургані — грабіжницькі лази. Вони шукали золото, це зрозуміло. Але ж небезпечно! Охорона, заклинання, обвали, нарешті. Ми знайшли трьох загиблих… Невже ними рухала тільки…
— Жадібність? — підхопив начальник не без інтересу. — Ти правий, подібне ремесло рідко себе окуповує. Заробити на життя можна інакше. Мені здається, багатьма рухало те ж, що й нами. Теж жадібність, але інша.
Уточнювати він не став, як і Максим — перепитувати. Вони були однієї касти.
— Знайшли! Знайшли! Знайшли!!!
Царські кістки не забрали. І не зібрали теж — залишили розкиданими в бруді.
Ніна зустріла його біля довгого дерев’яного столу, за яким обідала експедиція. Зараз на гладкій клейонці сиротливо стояли дві чисті порожні миски. Свято почнеться вночі.
Максим димів сигаретою, дивлячись собі під ноги. Ніну він не помітив.
— Ти куриш, — сказала вона.
— Здрастуй.
Максим кивнув, подивився, куди б викинути сигарету, але в останню мить передумав. Лише третя за день, дуже хотілося докурити.
— Завтра вранці я їду, — Ніна підійшла зовсім близько, помовчала. — Якщо хочеш… Зустрінемося через годину на тім кургані.
— Де цвинтар? — уточнив він без особливої необхідності.
Дівчина не відповіла і раптом погладила його по щоці. Максим здригнувся.
Першокурсник, що проходив мимо, з розумінням відвернувся.
На кургані було вогко. Сонце висушило траву, але земля усе ще противилася, не віддаючи холодної вологи. Цього раннього вечора усе здавалося інакшим, зміненим. Старий цвинтар підступив ближче, до самого підніжжя, ліс, навпаки, немов пішов до обрію.
Максим прийшов першим. Сигарети не брав — у роті й так зібралася гіркота. Дівчини ще не було, і він сів на звичне місце, кинувши поверх трави штормівку. Зрештою, одному теж непогано. Можна думати, можна дивитися на старі покинуті могили, покриті такою ж високою травою. Чомусь подумалося про тих же «подібних», не вартих навіть визначення «плебс». Вони розкопували кургани, намагаючись знайти золотого коня з золотою вуздечкою, і відверталися від могил батьків і дідів.
Максим знав, що правий, але на думку відразу спало зовсім інше. З цих місць його предки, тут загинув дід, але тепер для нього ця земля — чужа. Неприємні люди, незрозуміла мова…
У школі Максим ледь зміг одержати «четвірку» з української мови — заради середнього бала в атестаті. Англійську знав краще від усіх у класі, латинь учив з чотирнадцяти років.
Він зрозумів, що і ця правда його нітрохи не збентежила.
Ніна поклала на траву великий пакет, з якого визирало щось синє.
— Узяла ковдру, — пояснила. — Дуже вогко.
— Порушення експедиційних традицій, — знизав він плечима, не встаючи. — Правило: гуляючи з дівчиною, не бери ковдри. Занадто прозорий натяк.
Ніна відреагувала на диво спокійно: — Я не з вашої експедиції. А сьогодні вогко.
На ковдру Максим так і не сів. Принципово.
— Говори, що хочеш, — сказала Ніна.
Максим хотів огризнутися, але раптом зрозумів, що дівчина має рацію. Вона — старша.
— Добре!
Він подивився на потемнілий ліс, на сірий серпанок, що повзе до цвинтаря від близької ріки, на бліде згасаюче небо.
— Я думав, ми — паталогоанатоми історії. Ми, археологи. Професія на грані цинізму, але без неї — ніяк. Першокурсники, що ойкають, побачивши битого давнього горщика, ще не розуміють. І не зрозуміють. До цього дійдуть окремі… Знаєш, справжнього археолога можна впізнати, тільки побувавши у нього вдома. Ті, хто їздив в експедиції, обов’язково привозять сувеніри — ті ж биті горщики. Розкладають на поличках, милуються, гостям показують… Комплекс домашнього музею. Так ось — у справжнього археолога немає домашнього музею. Паталогоанатом не носить додому трупи з моргу.
— Тобі холодно, — Ніна підвелася, накинула йому на плечі край ковдри. — Говори, Максиме.
Сутеніло швидко, занадто швидко для середини літа. Не перша дивина цих дивних днів.
— А зараз я зрозумів, Ніно. Ми — скіфи. Вони були такими ж прибульцями на нашій землі. Приходили, брали, що хотіли, воювали з аборигенами, забирали їхніх жінок. Для них ця країна була чужою.
— Ти втомився, — дівчина обережно поклала долоню йому на плече. — Дуже втомився. А я тебе
