Вони піднялися під штучне небо, заглибилися в лісопарк. Прокіп це зробив, нікого не питаючись, - був певен, що наглядачі його не затримають. Так воно й сталося - над ними покружляв на своєму кріслі- гелікоптері один з наглядачів, але, впізнавши молодого астронома, зник з очей.
Радість освітила Мотрине обличчя зсередини, з глибин її єства, обличчя здобуло енергію, що з’являється разом з любов’ю. Дівчинка нарвала рясту й барвінку - граючись, почала прикрашати Прокопове волосся. Поряд з дитячим, у ній з’явилося щось від дорослої дівчини - Прокіп, задивившись на Мотрю, ясно собі уявив, якою вона буде років через п’ять, коли їй виповниться вісімнадцять. Гострі плечі й худеньке тільце в його уяві налилися здоров’ям і пружністю юності, личко закруглилося... До дівчини прийшла врода.
Мотря припала голівкою до його грудей:
- Приходь частіше, братику, - і, зазираючи йому у вічі, додала: - Я незабаром закінчу школу. Тоді... Візьми мене до себе, Прокопе!..
Нараз йому зажевріло в мозку: “Може, то Галактична Мати підказує їй ці слова? Може, це його доля?”
- Гаразд, візьму.
Мотря довірливо зашепотіла:
- Знаєш, що сказала мама?
- Що?
- Що я була б для тебе гарною дружиною. Він сміючись поцілував сестричку:
- Ти ще мала, Мотре. Вона трохи ображено мовила:
- Я виросту. Це вже недовго.
Прокіп не надав значення цим її словам, але відчував, що біль у серці, завданий спершу Геленою, а відтак її батьком, потроху почав спадати. Виникло миттєве запитання: чому, власне, він шукає заспокоєння не деінде, а вдома - у товаристві Мотрі? На це поки що важко відповісти, але Прокопові здалося, що тут немає жодної випадковості.
Повертався з дому із настроєм, що був далекий від розпачу. В голові прояснилося, серце билося рівніше. Біля ліфта ледве не зіштовхнувся з Геленою, що спустилася з президентського саду в тунель. Дівчина розгублено вигукнула:
- Прокіп!..
Вона виглядала стомлено і якось ніби винувато. Обличчя бліде, в очах не тріпотіла іскорка, котра завжди підносила душу Прокопа.
- Добридень, Гелено.
- А я була в тебе. З годину морочила порожньою балачкою твого шефа. Гадала, ти ось-ось повернешся.
- Дякую, що згадала.
Сам здивувався, як відчужено прозвучав його голос. Отже, у нього вистачило сил, щоб відтрутити від серця ту, яка іще вчора здавалася йому найріднішою серед людей. Невже справді допомогла Мотря? Він стояв, не знаючи, що йому належало зробити - пройти мимо чи зважитися на розмову з Геленою?
- Мені треба з тобою поговорити, Прокопе, - здригнувшись від холоднечі його тону, мовила дівчина. - Ходімо на ферму. Або, може, сходимо в ліс.
Згадка про ліс обгорнула серце Прокопа теплою хвилею - він знову відчув на щоках ніжні пальчики Мотрі, яка, ніби лісова мавка, заквітчувала його голову барвінком і рястом.
- Даруй, Гелено. Я поспішаю.
Тон був той самий - відчужений і холодний. Очі Гелени заволоклись сльозами.
- Прокопе, я ні в чому не завинила перед тобою, - зібравшись із силами, сказала вона. - Повір: ні в чому!.. З президентського палацу я вийшла такою ж самою, якою туди зайшла.
Очі юнака трохи посвітлішали, насуплені брови підвелися. Обличчя одразу ж прояснилося, мовби на нього упав снопик світла. Але це сталося лише на мить. Наступної хвилини голос Прокопа знову був відчужений і холодний, як і на початку їхньої розмови.
- Це тепер не має значення, Гелено.
- Чому не має значення? - майже скрикнула вона.
- Бо я кохаю іншу, - сказав він те, що найважче було сказати. І сказане завдало йому такого болю, що по всьому тілу, від волосся до п’ят, прокотився струс, котрий чавив м’язи й судомив душу. Скулившись, він пірнув у ліфт. Іще встиг побачити, як Гелена, затуливши обличчя руками, повисла в повітрі між підлогою й стелею тунелю. Відтак її руки простягнулися до ліфта, пальці гарячково заворушилися, мовби дівчина хапалася за повітря, щоб утриматись і не впасти від несподіваного удару. Коли вона знову торкнулася ногами підлоги, Прокіп її вже не бачив.
Піднявся в сад, безтямно пройшов алеєю, що привела його до ґратчастої хвіртки, за якою містилася обсерваторія. Сів на лаву й задивився в небо. Тут, під прозорою сферою, день відрізнявся від ночі тільки тим, що увечері гасли великі матові кулі, які щедро освітлювали сад. І не лише освітлювали, а й були єдиним джерелом фотосинтезу.
Кулі щойно погасли - отже настав вечір. Умовний вечір - за розпорядком колонії. Це так доречно, що небо дивилося на нього тисячами полум’яних очей - воно завжди руйнувало почуття самотності. Прокіп був чутливим космічним детектором, що вловлював фізичні й духовні модуляції небесних тіл, котрі в людській мові називалися зорями. Може, саме тому він глибше, ніж інші люди, реагував на прикрі й радісні події.
Відчув на собі чийсь пильний погляд, а за мить поруч з ним присів на лаву Іван Кривошеєв. Інженер ніби й не помічав сусіда по лаві - був заглиблений у власні думки. Посидів, помовчав. Відтак торкнувся Прокопової руки й сказав:
- Мені давно хотілося погомоніти з вами. Може, заглянете до мене?
Мешкання академіків, як і всі наукові установи, містилися також в надрах астероїда. Одна із садових алей вела під високу браму, поза якою згиналася підковою добре освітлена вулиця, відгороджена від саду лише виноградними лозами.
Двері й вікна суцільної стіни, що півколом обступала сад, були декоровані штучним мармуром. Все тут нагадувало фаланстер[5]. Напрошувалась думка, що в умовах Космічної Колонії утопія Фур’є здобула природне втілення. Архітектурна розмаїтість тут була неможлива. Спартанський побут склався мимоволі - на щось інше колоністи і сподіватись не могли. До речі, жорстокі акції стосовно генетично безвартісних громадян Президент виправдовував, посилаючись на традиції Спарти.
Вмеблювання у мешканні Кривошеєва також було типове - таке ж саме, як у Лі Чуня й Прокопа. Але вчені мешканці ніколи не думали про свій побут - вони були свідомі власної місії; все інше, як і саме їхнє життя, було зумовлене лише цією місією та їй підпорядковане.
- Як стосовно вина? - запитав Кривошеєв. Не почувши відповіді, відкоркував пляшку, поставив на столі келихи, налив.
Вони випили. Прокіп підніс до рота келих з вином уперше в житті. Його смак видався хлопцеві дивним і не вельми приємним. Проте легенький хміль був відчуттям новим, незнайомим ї спершу подіяв заспокійливо.
- У мене можна розмовляти вільно, - посміхнувся Кривошеєв. Посмішка виглядала не зовсім природно на його аскетичному обличчі. Короткозорі очі під товстими скельцями окулярів здавалися більшими, ніж були насправді. - Мені розповідав Ендрю, як ви його врятували. Я давно зрозумів, що ви будете з нами. Ще тоді, коли ви з’явилися на фермі.
Прокіп зрозумів, що Кривошеєву кортить заговорити про кривду, якої так несподівано йому, Прокопові, завдало життя, але інженер утримувався від цієї розмови. Мабуть, і на лаві поруч з Прокопом він опинився саме тому, що хотів якось висловити співчуття, але слова здавалися йому недоречними.
Стривай, Прокопе, а звідки ж він міг про це знати? Ясно звідки - від самого Макарова. І чомусь Прокопа не здивувало, що колишній однокашник Степана Макарова виявився спільником Ендрю. Щось було в характері цієї людини таке, що не дозволяло про нього думати інакше.
- Ми на вас розраховуємо, Прокопе. Ваш телескоп здатний зафіксувати кораблі наших друзів... Я не буду розповідати про них. Ендрю мені сказав, що у цій справі ви з ним порозумілися.
- Так, Ендрю казав правду, - підтвердив Прокіп.
- Гаразд. Ви помітите їх на відстані світлового тижня або й раніше. Для нас дуже важливо мати деякий
