Розумів оманливість цього відчуття, але воно напружило його нерви й стиснуло груди розпеченим обручем. На якийсь мент він навіть перестав відчувати лікоть Гелени.
Раптом над стріхою хижки, під якою матуся бавила хлопчика, з’явився величезний птах - здавалося, він здатний сховати під крилами не одну таку хатину. Гелену затіпало, вона інстинктивно вхопилася пальцями за Прокопову руку.
Птах шугонув донизу, мовби то стріха перетворилася на крила й підібгала під себе молоду матір вкупі з дитиною. А коли хижак знову піднявся понад верхів’я дерев, у його пазурах смикалося й кричало голеньке дитя.
І тут Прокіп поруч себе почув відчайдушний жіночий крик. Спершу йому здалося, що то з екрана кричить нещасна мати. Лише перегодя зрозумів: кричала Гелена. Вона впала головою на його плече, крик її увірвався. А коли Прокіп, обійнявши Гелену за талію, спробував зазирнути їй в обличчя, вона несподівано вислизнула з його рук і сповзла грудьми йому на коліна. Було ясно: Гелена непритомна.
Люди довкола занепокоїлись, увімкнули світло. Підійшов пан Мірек, щось підніс до носа дочки - і Гелена розплющила очі. Зрозумівши, що лежить на Прокопових колінах, рвучко підвелася й, бліда, зніяковіла, пішла до виходу.
Прокіп і Лятошинський, рушивши за Геленою, разом опинилися на ґанку. Світло знову погасло, на екрані завирувало життя молодої планети. Тим часом Прокіп і пан Мірек мовчазно вирішували, кому з них належало наблизитись до Гелени, що сиділа на лаві під помаранчевими деревами. За хвилю Лятошинський повернувся до зали, а Прокіп схилився до Гелени з єдино можливим у цей момент запитанням:
- Як ви почуваєтесь, пані Гелено?
І отримав єдино можливу для цієї ситуації відповідь:
- Вже гаразд, пане Прокопе. Даремно покинули сеанс. Вертайтеся до зали.
Перехід на “ви” обом здавався неприродним, але вони вважали, що у їхньому становищі це також єдино можлива форма звертання. Прокіп запропонував:
- Якщо дозволите, я проведу вас додому.
Вона промовчала. Відтак підвела на нього наповнені світлом очі, у глибині яких промайнула бентежна думка й одразу ж погасла. Пасмо золотавого волосся сховало половину чола й брову. Крейдяна блідість поволі покидала обличчя.
Гелена струснула сонячним розсипом волосся й, ні слова не кажучи, підвелася з лави. Вони рушили у напрямі ліфта, який з’єднував сад, що колись називався президентським, із фермою, посеред якої височіла споруда, схожа на башту.
Невідомо, чи помічали інші, але Прокіп це помічав: Президент Кривошеєв виглядав надміру простуватим. Після Макарова, котрий змушував усю колонію бачити в його особі Бога, такий демократизм викликав нарікання. Та й це не все: у поведінці Кривошеєва з’явилося щось незбагненне.
Вони з Лі Чунем завжди приятелювали, але останнім часом зустрічалися майже щодня. Вино на столі з’являлося не лише задля годиться. І саме це лякало Прокопа.
До подій, котрі радували молодого астронома, належало несподіване посадове підвищення Ендрю: Кривошеєв поселив його в академічному мешканні й видав спецліжко. Свої інженерні обов’язки Президент передав академікові Шарптону, а Ендрю зробив помічником академіка.
В такому рішенні для Прокопа не існувало жодної загадки. Шарптон, безумовно, з неба зірок не хапав, але довго працював помічником Кривошеєва і як технічний виконавець справу знав досконало. На його намагання створити якусь еклектичну релігію, де б він посідав становище верховного жерця, Кривошеєв дивився крізь пальці: Шарптона в цьому напрямі підштовхував Степан Макаров, а він був лишень покірною маріонеткою.
Тут-бо існувала поважна причина для поблажливості: якщо ставитись нетерпимо до вчених, котрі не спромоглися виявити непокору в довгі-предовгі часи Президента-деспо-та, тоді взагалі не залишиться академіків. Та все ж моральна неохайність Шарптона викликала настороженість: адже ж під його опікою опинилася нервова система колонії - її вуха й очі. Ось для чого потрібен був Ендрю.
Але що задумав Кривошеєв? Щоб про це дізнатися, читачеві належить зрозуміти психіку двох найстаріших членів Космічної Академії - Івана Кривошеєва й Лі Чуня. Згадаймо Біблію: в часи, коли на земній кулі розпочиналася нова цивілізація (старі віджили й загинули), Пантократор дарував патріархам по сімсот - вісімсот років життя. Причини, по суті, ті ж самі, що й тут, у Космічній Колонії: на плечі мудреців було покладено зв’язок часів. Та навіть Пантократор не міг зробити земну людину в повному розумінні безсмертною.
Можна подолати старіння людського тіла, але ж старіння душі не дано подолати нікому. Оце, власне, і є відповідь на те, що діялося з новим Президентом. Щодо Лі Чуня, то він уже давно жив за інерцією, на останніх духовних можливостях. Прокіп цього, звичайно, не розумів - гадав, що його шеф таким апатичним був завжди.
Коли Кривошеєв і Лі Чунь сходилися за квартою вина, починалися розмови, які міг втямити хіба що той, хто народився і виріс на далекій Землі. Але таких майже не залишилося в колонії. Старіння душі було тією неминучістю, яка одних виводила з ладу раніше, других пізніше. Дехто просто перестав користуватися спецліжком, інші знаходили ситуацію, котру можна було кваліфікувати як “нещасний випадок”. Відбувалося це через тривалі проміжки часу - такі довгі, що попередня смерть “безсмертного” встигала стертися в пам’яті колоністів. До речі, чомусь ніхто не зважувався померти по-бунтарському, з протестом проти колишнього Президента-деспота. Через те відхід земних ветеранів, їхня заміна новими академіками, що народилися вже у космосі, відбувалися майже непомітно.
Саме це й обговорювали зараз Кривошеєв та Лі Чунь.
- Характер справжнього вченого не запрограмований природою на прояв відваги нижчого порядку, - переконано доводив Кривошеєв, який пив менше за Лі Чуня і майже не п’янів.
- Нижчий, вищий... Я цього не визнаю, - розмахував обома руками, наче прагнув злетіти, захмелілий Лі Чунь. - Просто є герої й боягузи.
При цьому на слові “герої” він тицьнув пальцем у груди Кривошеєва, а на слові “боягузи” постукав зігнутим пальцем по власному черепу.
Іван посміхаючись поклав руку на плече огрядному китайцеві:
- О-о! Приклад вельми характерний... Який із мене вчений? Вчений - то є ви, шановний колего. Ваша відвага - це вміння подивитися в обличчя Галактичної Монади. Все інше - суєта суєт. Ваші відкриття...
- Ніяких відкриттів! - незрозуміло чому вдарив кулаком по столу Лі Чунь. - Галактична Монада відкрилася сама. Просто ми проминули ту пилову хмару... Хмару, що ховала від земних людей центр Галактики... Мирон Грива - такого чули?..
- Чув. Від вас...
І раптом Лі Чунь з непослідовністю п’яного заговорив про інше:
- Чому президентський палац пустує? Сільвія та її подруги...
- Які там подруги? Навпаки!
- Все одно... Хіба це будувалося для шльондр?..
- Може, музей там закласти? - не до колеги, а сам до себе звернувся Кривошеєв.
Лі Чунь, похитуючись, почав порпатися в шухляді письмового стола. Нарешті те, що шукав, знайшлося: на столі перед Іваном залискотіли багатовіковою емаллю китайські ордени, якими так пишався великий астрофізик.
- Музей... Починай сьогодні. Н-на, візьми!..
- Пані Лятошинська пропонує перетворити президентський палац на дитячий санаторій.
- Музей!
Кривошеєв зняв окуляри - і його по-риб’ячому загострене обличчя виявилося безпорадним.
- Власне кажучи, там вистачить місця і для музею, і для дитячого санаторію.
Цією фразою підбивши підсумок розмови, Іван вивів Лі Чуня із-за столу й дбайливо, мов нянька дитину, вмостив старого на канапі.
Прокіп із великим смутком споглядав, як поволі тане, мов крига у весняній воді, життя двох близьких йому людей. Пригадував обеліск на Лемі, намагався увірвати гірку неминучість, але щоразу переконувався: це те, що йому не підвладне...
