бляшанок та електричний лiхтарик. Це могло означати, що човен десь недалеко. Мабуть, його пiдхопив ураган та й закинув кудись на дерево.
Я трошки заспокоївся i заходився бiля ноги. Удар припав на голiнку: вона зламалась якраз посерединi. Вирiвнявши кiстку, я обгорнув ногу листям i прив'язав до неї лiанами шматок кори. Звичайно, це було не так просто, як я розповiдаю; поки менi пощастило виконати цю операцiю, я не раз зомлiвав вiд болю.
Виготувавши милицi з сучкуватих дрючкiв i перепочивши, вирушив на подальшi розшуки. Я знайшов ще кiлька консервних бляшанок, але човна нiде не було. Менi не хотiлося навiть припустити, що його могло занести в море.
Наближалась нiч, а я все ще не знав, де i як переночую. Коли б я був здоровий, то розшукав би човен i перетворив його на примiтивний намет або забрався б на дерево. Я цього не мiг зробити. А спати на землi небезпечно може розтерзати перший-лiпший хижак. Отже, лишалось тiльки одне: викопати яму, як це роблять дикуни, й прикрити її дрюччям.
Легко сказати - викопати пiдземне сховище! Але чим, коли немає нiяких iнструментiв i - бiльш того! - не можеш навiть ступити на скалiчену ногу!
Спочатку я спробував копати яму руками. Робота посувалася поволi й важко, бо грунт був глинястий, та ще й порiс травою з довгим, мiцним корiнням. Пiзнiше я використав бляшанку з-пiд консервiв; випробував також камiння й дрючки. Отак я й копирсався в землi всю нiч i весь другий день...
- Не розумiю, як вам удалось викопати яму, коли ви не могли стояти навiть на колiнах? - скористався з короткої паузи Ватсон.
- Якщо прикрутить, - i дурень розумнiшає!.. Дуже просто, хоч i мало приємно: сидячи з випростаними ногами, я копав землю спочатку навколо себе, а потiм пiд собою. Закiнчивши копання, я вилiзав по заздалегiдь зробленiй з лiан i гiлок драбинi...
Примiтивний дах забрав у мене ще двi доби виснажливої працi, але тепер я вже мав сякий-такий захисток. Кущi з їстiвними плодами росли недалеко, питна вода з'явилась у мене просто в норi. Спочатку я не дуже зрадiв з цього, але, подумавши, лишився задоволений. В сплетенiй з гiлля 'пiдлозi' я лишив отвiр для 'колодязя'. За посуд менi правили тi ж консервнi бляшанки.
Минув тиждень, потiм мiсяць, а я все ще жив, як найжалюгiднiша первiсна iстота. Нога загоювалась дуже повiльно, вирушати в далекi прогулянки я не мiг. Заготiвля харчiв для мене дедалi бiльш ускладнювалась.
Аж ось моє злиденне животiння порушила дивна пригода. Почалось з дуже незначного - зникла бляшанка, яку я лишив увечерi бiля своєї нори.
З'їсти її нiхто не мiг; коли б затоптав який ящiр,- лишилися б слiди. Отже, її хтось узяв.
'Злодiя треба будь-що спiймати!' - вирiшив я i поставив нехитру пастку: прив'язав до мотузка бляшанку, вкинув у неї кiлька камiнцiв (при найменшому руховi вони деренчали) i увечерi поклав бiля входу в нору.
Я марно чекав кiлька ночей, але, кiнець кiнцем, бляшанка заторохкотiла. Я вискочив нагору. При свiтлi лiхтарика я побачив маленького квартянина. На мiй подив, вiн був безкрилий.
Необачно засунувши лапку до бляшанки, злодюжка нiяк не мiг витягнути її звiдти, тоненько пищав i мружився на мене зляканими оченятками. Я зв'язав його лiанами, кинув на галявинi й хотiв повернутись до нори, коли це раптом почув пiдозрiле шарудiння: з кущiв виповзло ще одне таке створiння. Я причаївся.
Квартянин попрямував до мого бранця. Навiть не спробувавши звiльнити товариша, вiн сiв поруч нього i обняв.
'Мабуть, ви таки сумирнi iстоти. Звiльняйтесь та йдiть собi геть!' подумав я, прямуючи до своєї нори.
Ви не можете уявити, який я був здивований вранцi: обидва квартянини сидiли на даху мого 'палацу'.
- Чому ви не втекли? - запитав я голосно, вiдчуваючи гостру потребу поговорити хоч з ким-небудь, незалежно вiд того, чи розумiють тебе, чи нi.
Почувши мiй голос, квартяни здригнулись, але зостались на мiсцi. Вони поглядали на мене з цiкавiстю, нiби шукали орган, з якого виходили отi дивнi звуки. Я засмiявся:
- Не треба голосу боятись, а треба з нього милуватись... продекламував я, широко розкриваючи рот. - Ви чуєте людини глас, i так говорить кожен з нас...
Дивнi створiння не зводили з мене очей. Розглядав їх i я. Спочатку я не мiг зрозумiти, чому в одного з дитинчат є крила, а в другого нема. Потiм я збагнув: мабуть, той, який потрапив до мене в полон, позбувся крил пiд час якоїсь пожежi. В усякому разi, в нього на тiлi помiж волоссям виднiлись шрами вiд опiку.
Чуднi вiдвiдувачi вiдiрвали мене вiд думок тоненьким пищанням, яке затихало на найвищих тонах. Чи вони хотiли менi щось сказати, чи хвалились своїми прекрасними спiвами, не знаю. Я тiльки вiдчув, що це - вияв прихильностi. I не помилився: коли квартянчики посмiливiшали, вони почали ходити за мною, наслiдуючи кожен мiй рух. Вони скидались на дiтей. Признаюсь, я полюбив цих милих створiнь з першого ж дня. Я їх назвав Франтиком i Марженкою. Франтик був з крилами, а Марженка - без крил.
За кiлька днiв ми так потоваришували, що Франтик i Марженка захотiли за всяку цiну поселитись у моєму пiдземеллi. Я б збрехав, коли б став запевняти вас, що був у захватi вiд їхнього намiру. Житло для трьох було надто тiсним, а найголовнiше - то були для мене все-таки тварини. Поруч них я не мiг би спати спокiйно.
Отже, Франтик i Марженка розташувались назовнi, в затишному гнiздечку серед густої трави. Щодня вони пустували аж до глупої ночi, а потiм спали до полудня. Я всiляко намагався змiнити їхнiй режим, але згодом облишив свої спроби перевиховання, бо зрозумiв, що для них нiч служить днем. Зрештою, я був радий з цього, бо моє житло таким чином мало нiчних охоронцiв.
Новi друзi стали менi корисними й з iншого погляду. Зразу ж пiсля першого походу за харчами вони зрозумiли, чого я потребую для iснування, i за короткий час буквально засипали мене плодами. Деякi з них, правда, були огиднi, зате дуже подобались Франтику i Марженцi.
Пiсля чудових сонячних днiв почалися дощi, а разом з тим турботи про житло для друзiв. Слабосила Марженка безперервно тремтiла вiд холоду, наче хвора на пропасницю. Самовiдданий Франтик даремно обгортав її своїми перетинчастими крилами. Я вирiшив тодi, що зразу ж пiсля дощiв побудую для своїх нових приятелiв примiтивну хату, а тим часом хай вони поживуть у моїй норi.
То було мудре рiшення, бо рiвень води на днi ями пiдвищувався, i її доводилось безперервно вичерпувати. Без ретельних рук Франтика i Марженки я не впорався б з цiєю каторжною роботою, i менi довелося б тiкати з нори.
Отак у спiльнiй боротьбi з негодою ми прожили цiлих три мiсяцi. То було сповнене турбот сумне й жалюгiдне iснування.
Однак хмари все ж розвiялись, i на небi заявились сонця. Ми привiтали їх веселим танком у мокрiй травi. Сам не усвiдомлюючи того, я повсякчас переймав вiд моїх нових друзiв їхню дитячу безпосереднiсть, а вони, навпаки, наслiдували мене, так що iнколи доходило до комiчних ситуацiй.
Край галявинки бiля мого житла росли два великi дерева, їхнi стовбури були один вiд одного на вiдстанi близько метра, а крони сплiтались воєдино.
Отут я й вирiшив побудувати халупу для Франтика i Марженки. Невисоко над землею я з'єднав стовбури дерев дрючком, обабiч нього прикрiпив похило вкопанi в землю гiлки, переплiв їх лiанами й покрив дах товстим гладеньким листям. Таким же чином я побудував обидвi бiчнi стiни.
Приятелi дуже уважно стежили за кожним моїм рухом. Франтик, зрештою, почав допомагати менi носити будiвельний матерiал, але Марженка тiльки вистрибувала навколо та з подивом поглядала то на мої руки, то на всезростаючу будову.
Зацiкавленiсть Марженки моєю працею викликала в мене гарний настрiй i якусь гордовиту самовпевненiсть розумної iстоти. До запаморочення я мугикав одну свою улюблену пiсню... Я недарма згадую про це; пiзнiше ви дiзнаєтесь про цiкаву рiч.
Як тiльки я застелив пiдлогу хижi сухою травою, Франтик i Марженка з радiсним вищанням залiзли туди й прикинулись, що сплять. Я не хотiв їм заважати i пiшов i собi вiдпочити.
Вранцi мене збудив пiдозрiлий трiск у джунглях.
'Друзi ще сплять, а наближається небезпека... Мабуть, це ящiр...' майнула в мене думка. Я вискочив з
