нори.
У верховiттi знову щось затрiщало. Я ахнув з подиву. Франтик сидiв на деревi i намагався вiдламати товсту суху гiлку. Впоравшись з цим завданням, вiн кинув дрючок на землю, випростав руки i красиво спустився вниз. Свої перетинчастi крила вiн використав передi мною вперше.
Схопивши дрючок, Франтик потягнув його до узлiсся. Ще не догадуючись, в чому справа, я йшов за ним назирцi.
На мене чекала велика несподiванка: помiж двох стовбури край галявини Марженка прикрiпляла гiлку,- так, як це робив учора я. Працювала вона спритно, хоч деякi її рухи були явно зайвi.
Франтик кинув на землю свiй дрючок i побiг подивитись на халупу, яку побудував я. Повернувшись, вiн приладнав принесену 'балку' як одвiрок.
Ми помiнялись ролями: тепер уже я з подивом спостерiгав, як Франтик i Марженка зводять хату, - таку ж, яку вчора збудував я. I повинен визнати, що все у них спочатку йшло добре. Так добре, що я був навiть вражений кмiтливiстю своїх друзiв.
Кiстяк куреня вони зробили чудесно. Однак коли взялись до стiн, то одразу ж заплутались у лiанах так, що ледве могли рухатись.
Я навмисне не поспiшав їм на допомогу, щоб дiзнатись, що вони робитимуть далi.
Марженка уважно подивилась менi в очi й раптом заспiвала: 'Фi-фi-фi... фi-фi-фi...' - власне, запищала.
Спочатку я збентежився, але потiм зрозумiв, що вона хотiла сказати цiєю мелодiєю. Мою вчорашню пiсню вона поєднувала з побудовою хижi i просила мене, щоб я допомiг.
Я показав, як переплiтати лiани. Мої приятелi кiлька разiв повторили цей складний для них урок i досить швидко засвоїли його. Робота їм сподобалась. Дах i бiчнi стiнки вони переплели так густо, що не лишилось жодної шпаринки. Це мене дуже потiшило.
- З часом я їх так навчу, що менi не доведеться й пальцем поворухнути! - сказав я сам собi. - Все робитимуть за мене!
Другої ночi вони побудували ще одну хижу. А потiм ще i ще. їх просто не можна було зупинити. Через десять днiв на галявинi виросло цiле селище. Кiнець будiвельного запалу в моїх друзiв настав тiльки через нестачу придатних для будування дерев на узлiссi.
Франтик i Марженка довго мiняли мiсце свого мешкання, аж поки, нарештi, поселились постiйно в куренi, який побудував їм я. Мабуть, з ввiчливостi. Мене вони прагнули поселити в сусiднiй хижцi. Я вiдмовлявся. Коли б не трапилось подальших сумних подiй, можливо, ми б там жили й досi.
Роздiл ХХIII
В пеклi
(Продовження розповiдi Крауса)
- ...Якось пiсля сильної бурi, яка промчала джунглями i повивертала з корiнням чимало дерев, я знову згадав про човен, що повис, як менi здавалось, десь у плетивi гiлок та лiан.
Нога в мене вже загоїлась настiльки, що я ходив вiльно, але видиратись на дерева все ще боявся, а тому вирiшив скористатись з послуг моїх друзiв. Я довго намагався розтлумачити їм на мигах, який вигляд має човен та де його шукати. Франтик i Марженка ретельно повторювали за мною всi рухи, але жоден з них не зрозумiв, чого я хочу. Довелось облишити цю справу.
Одного дня я помiтив у Франтика й Марженки дивнi ознаки неспокою. Погода була чудова: в небi - нi хмаринки; джунглi дихали так тихо, що навiть листя не шелестiло, а мої приятелi чомусь покинули свою халупу i настирливо лiзли в моє пiдземне житло. Довелось пустити їх туди.
Марженка незабаром вилiзла з нори i почала невiдомо навiщо копати посеред галявини вузьку й глибоку яму. Працювала вона з такою наполегливiстю й моторнiстю, що впоралася з цим завданням надзвичайно швидко.
'Вона робить сховище... - подумав я. - Але навiщо воно їй потрiбне?'
Майже так само, як я свого часу, Марженка накрила вириту яму гiлками та листям, потiм взялась за те, чого я вже нiяк не сподiвався: почала кидати вириту глину на покрiвлю сховища. Однак вона скоро зупинилась i, наче розмiрковуючи, довго дивилась на дах мого житла.
'Мабуть, згадала Франтика!' - подумав я, очiкуючи, що ж вона робитиме далi.
Марженка раптом змiнила свiй початковий задум. Тепер вона кидала глину на покрiвлю вже не своєї, а моєї нори. Незабаром до подруги приєднався Франтик i допомiг їй довершити почату справу.
Утрамбувавши накидану глину руками, приятелi спробували затягти мене до пiдземелля. При цьому обоє пищали так одчайдушно, нiби йшлося щонайменше про життя. Кiнець кiнцем вони забралися до нори самi, я ж лишився стояти в задумi.
Чому Марженка за всяку цiну хотiла вкрити дах глиною? Адже зелена трава та дрiбний чагарник маскували сховище далеко краще, анiж свiжий грунт... Може, квартянка боялась негоди i хотiла захистити покрiвлю надiйнiше?
Розгадка прийшла ранiше, нiж я сподiвався. Звiдкись здалеку долинув пiдозрiлий шелест, який незабаром перетворився на зловiсне дзижчання. Над пралiсом з'явилась хмара невiдомих менi комах; потiм прилетiла ще одна, значно бiльша. Вони закрили все небо так, що вмить стало темно.
Комахи сiдали на крони дерев, облiплювали стовбури, сипались на землю, заповнюючи всi джунглi. Кiлька жукiв сiли й на мене i таки добряче покусали.
Я втiк до сховища i щiльно прикрив за собою 'дверi'.
Франтик i Марженка тулились одне до одного, тремтiли й пищали на таких високих нотах, що аж у вухах лящало.
Кiлька разiв я поривався поглянути, що робиться назовнi, але зляканi друзi чiплялись за мої руки i верещали ще дужче. Пiд отой концерт я зрештою й заснув.
Не знаю, скiльки я проспав, але пробудження аж нiяк не було приємним: на мене посипалася суха солона глина.
- А де ж Марженка й Франтик?.. Невже втекли з переляку?
Я став на сходи i обережно пiдняв кришку...
Ой леле, що трапилось?! Довколишнiй краєвид був такий страшний, що в мене аж стиснулося серце.
Пралiс зник. Скiльки око сягало, навколо простягалася голiсiнька рiвнина, на якiй, мов надгробнi пам'ятники на величезному кладовищi, стирчали недогризенi пеньки.
Хмари комах перетворили буйнi джунглi на пустелю. Жовту глину не прикрашала бодай одна стеблинка; зникли без слiду й халупи Франтика й Марженки... А на протилежному боцi тьмяно виблискувало непривiтне, холодне море...
Що робити?.. Продуктiв, якi є в сховищi, вистачить хiба на мiсяць, та й то, коли харчуватись дуже скромно. А потiм?.. Нi, треба тiкати, тiкати!.. Але чи вистачить запасiв, поки я дiйду до джунглiв?.. Можливо, клятi комахи винищили всю рослиннiсть на сотнi кiлометрiв навколо...
Раптом серед пенькiв щось заворушилось. Це Франтик i Марженка. Вони щось тягнуть... Стривайте, та це ж мiй гумовий човен!
Я побiг назустрiч приятелям, палко обняв їх. Вони захищались,- мабуть, не розумiли такого вияву вдячностi,- але менi було все одно.
- Ви молодцi! - кричав я, мов божевiльний. - Якби ви знали, який я вдячний вам: ви врятували менi життя!.. Коли б не ти, Марженко, отой набрiд зжер би мене разом з дахом над головою. А човен... човен... Чи знаєте ви взагалi, що це означає?! Незабаром побачите на власнi очi. Яке щастя, що тим зажерам гума не сподобалась!
Човен я одразу ж ретельно оглянув. Пошкоджень майже не було: при ударi об гiлку лише продрався брезент, який захищав вiд непогоди вантаж та мандрiвникiв. Правда, при надиманнi човна я виявив у гумi кiлька дiрочок, але вони були такi малi, що повiтря крiзь них виходило дуже повiльно.
Ми вирушили в дорогу негайно.
Дерев'янi весла зникли в утробах зажерливих жукiв, тому довелось гребти руками. Не дивно, що ми просувались уперед iз швидкiстю слимака.
Не було нiчого зручнiшого, як нап'ясти брезентове вiтрило, але вiтер, на жаль, дув з моря на берег i був надто слабкий для маневрування.
