- Так, хочу жити з людьми, хочу жити з людиною такою ж, як я сам! вигукую я в одчаї.
- Хочеш жити з людьми! - смiється вiн. - Але ж тут нiкого немає! Адже ти нас забив!
Повертаюсь i прожогом тiкаю. А за спиною в мене лунає моторошний смiх безумця.
Раптом я опиняюсь в обiймах матерi. Вона гладить менi волосся i тихо заспокоює. Я знову маленький хлопчик. Виплачусь та й весело побiжу до дiтвори гратися на стадiонi. Квiтчасто розмальована карусель весело кружляє, з маленького паровоза менi вiтально махає рукою ще менший машинiст. Усмiхнена дiвчинка з ямочками на щоках простягає менi букетик фiалок, а я за це даю їй великий парусник, зроблений власноручно.
В обличчя менi ударив холодний вiтер. Засвистiв i за одну мить вiднiс у неозору далину i дiвчинку, i карусель, i маленький поїзд.
Чому налетiв цей крижаний вiтер? Адже зараз весна?
Розплющив очi, прокидаюсь. Крижаний вiтер справдi дме. Передi мною безмежне море...
Я здригнувся вiд холоду й жаху. З рожевого сну - просто до страшної дiйсностi!
Глянув я на зеленкувато-блакитне пустельне небо i закричав вiд туги. Що безмежнiший простiр, то гiршою стає вiн в'язницею, якщо людина засуджена жити одна, без потиску руки, без звуку людського голосу.
Все менi раптом здалось смiшним: я сам, жменька плодiв бiля мене, гумовий човен i вороже море. Я почав голосно реготати, мене знов i знов душили напади смiху.
- Я збожеволiв! - жахнувся, отямившись. Однак я мiркував цiлком тверезо.
'Гори опустились. Чи не опинився я часом на островi?'
Я видерся на вершину невисокої сопки i переконався, що так i сталось. Найближчий континент - чи великий острiв - вимальовувався аж ген на обрiї.
Протягом кiлькох днiв море, безперервно пiднiмаючись, заганяло мене все вище. Однак потiм опускання гiр припинилось. Я дочекався покращання погоди, наповнив свiй човен плодами i вирушив у небезпечну подорож морем.
Пiсля дводенного плавання менi нарештi пощастило добратися до континенту. Я настiльки ослаб, що тiльки напруживши всi свої сили, видрався на берег i витягнув човен. Опинившись на твердому грунтi, я одразу ж заснув.
Коли я прокинувся, була нiч. Менi здалось, що я потрапив у пекло. Земля тремтiла i трiскалась, гори вивергали над моєю головою вогонь...
Я лiг мiж розкиданого, ще теплого камiння i чекав, доки мене заллє розжарена лава.
Оглушливий вибух недалекого вулкана нiби збудив мене знову до життя. Я схопився i стрiмголов помчав розпеченим схилом. Шлях менi освiтлювали спалахи блискавиць. Кiлька разiв я падав, - зараз уже й не знаю, чи тому, що коливалась земля, чи, може, ноги в мене пiдломлювались вiд утоми.
Незабаром я потрапив до невеликої гiрської рiчки. Вода в нiй кипiла, мов у казанi. Пара, що зводилась над рiчищем, палила менi висохле вiд спраги горло, огортала все навколо молочною iмлою так, що не було нiчого видно й на крок.
Нарештi я проминув ущелину i опинився на широкiй рiвнинi, яка кiнчалась на обрiї пралiсом.
Гуркiт за моєю спиною знову примусив мене перейти на шалений галоп. Немов наполоханий кiнь, я скакав через ями i трiщини, спотикався об камiння й кущi. Сподiваючись знайти порятунок у пралiсi, я забiг у його темряву i, як дикий звiр, продирався хащами. Лiани й гiлля дряпали менi обличчя й руки, але я не вiдчував болю. Часом менi здавалось, що я ось-ось задихнусь - легенi вiдмовлялись служити.
Нарештi я добрався до невисокого горба i зупинився, зовсiм знесилений. Невиразно пам'ятаю, що за горбом я помiтив хвилясту рiвнину. Через мить я вже спав.
Розбудила мене злива й нестерпне вiдчуття спраги. Але я одразу забув про все, коли озирнувся круг себе.
Менi здалося, що я починаю марити: хвиляста рiвнина перетворилась на гiрське пасмо. Протягом кiлькох годин горб, на якому я заснув, був пiднятий на величезну висоту. Вдалинi шаленiло море. Височеннi хвилi несамовито билися об континент, вигризаючи з нього шматки землi.
Але на цьому ще не скiнчилось. Грунт коливався щораз дужче; наростав i голоснiшав розкотистий гуркiт. Мабуть, насувалось ще страшнiше лихо, бо з пралiсу раптом витопилась навала найдивовижнiших звiрiв i помчала до щойно виниклої гори, яка мене пiдняла, Рятуючись вiд них, я щодуху чкурнув навтьоки.
Звiрi незабаром наздогнали мене,- їхнi могутнi мускулястi тiла мигтiли повз мене, як примари. Жодне з потворних створiнь i не глянуло в мiй бiк.
'Утiкають вiд великої небезпеки!' - подумав я i подався слiдом за ними. Пробiг кiлькасот крокiв i упав. З лютою заздрiстю я дивився на втiкаючи звiрiв, - вони були сильнi й невтомнi. Та ось я помiтив ящера, який через свою вагу й неповороткiсть рухався повiльнiше. Кiлькома стрибками я пiдбiг до нього i видряпався йому на спину. Ящiр мене навiть не помiтив. Вiн напружував усi сили, щоб наздогнати iнших.
Зразу ж за нами вiдсапувала потвора з довгою шиєю i страшною, всiяною дрiбними гострими зубами пащею. Досить було б їй хоч трохи простягнути шию - i моя подорож через пекло одразу б скiнчилась. Але коли тобi вже загрожує небезпека з усiх бокiв, перестаєш боятись.
Поки я стежив за небезпекою ззаду, мiй незвичайний корабель добiг до широкої рiчки, без роздуму кинувся в воду i поплив до протилежного берега, над яким височiли першi схили великих гiр.
Долиною прокотився оглушливий гуркiт. На поворотi з'явився могутнiй вал води, який мчав просто на нас.
Я скочив з тiла свого рятiвника i кiлькома рухами досяг берега. Мене заплеснув потiк пiнявої води, але я зумiв якось утриматись за скелю.
З великим зусиллям я видрався на невелику гiрську рiвнину i залiз у чагарник. Щастя на мить повернулось до мене: просто на вiдстанi руки передо мною гойдалися на гiлках пурпуровi овальнi плоди, якi я добре знав i не раз їв.
Завивав вiтер. Часом над чагарником з'являлась голова якогось з ящерiв. Проте я нi на що не звертав уваги, пожадливо ковтаючи солодку м'якоть. Незабаром мої повiки склепилися вiд утоми.
В отих заростях я прожив кiлька днiв.
Рух гiрських масивiв тим часом припинився, вулкани згасли. Надра планети вiдпочивали. Погода також покращала, i повiтря очистилось вiд вулканiчного попелу. Мої рани на тiлi напрочуд швидко загоювались i засихали.
Незабаром я залишив своє тимчасове пристановище i повiльно рушив у гори, до яру, де, тiкаючи, покинув своє єдине майно - гумовий човен. Без нього мої шанси на порятунок зменшувалися до мiнiмуму.
Що вище я пiднiмався, то ширше розлягався передо мною краєвид. Вам це здається само собою зрозумiлим, але мене дивувало: куди подiлися тi гори, що виросли пiдо мною?.. Менi здавалось, що вони знову перетворились на рiвнину, наче їх прокатали величезним котком. Тiльки коли розвiялась iмлиста запона, я побачив, що навколо було море, всiяне численними дрiбними острiвцями. Горби, якi на короткий час пiднялись до неба, знову опустились.
Чи сполучаються цi гори з континентом хоч де-небудь, чи стали островами?.. Якщо я справдi на островi, значить, без човна звiдси нiкуди не виберусь. Древесина тут важча за воду, так що про побудову плота годi й думати. А без харчiв я загину рано чи пiзно...
Не менш десяти днiв блукав я урвищами та ущелинами, схилами та гiрськими рiвнинами. Я раз у раз наштовхувався на тужавiючи потоки лави, iнодi такi потужнi, що краєвид змiнювався до невпiзнанностi i я втрачав будь-яку орiєнтацiю.
Нарештi я добрався до того яру, якого так довго шукав. Обидва сонця були вже за обрiєм. Над головою в мене мерехтiли зiрки.
Коли я наблизився до входу в ущелину, менi здалось, що в нiй щось горить. Про це свiдчили вiдблиски свiтла на протилежнiй стiнцi.
У мене перехопило подих: мiй човен!
Не роздумуючи, я побiг уперед, однак в ту ж мить зупинився.
Посеред яру палахкотiло багаття, навколо якого сидiли квартяни.
Вони, мабуть, почули мене, бо враз змахнули крилами i пiднялись у височiнь. I разом з човном...
Але я, на щастя, не мав уже в ньому потреби. Через кiлька днiв ви мене знайшли на березi моря.
