цiлком виправдана: кiлькома днями пiзнiше 'Промiнь' зустрiвся з подальшим мешканцем Всесвiту. Вiн блукав один-єдиний у нескiнченному просторi. Проте цього разу то була не планета, а комета-заброда. Вона з'явилась зовсiм несподiвано. її легеньке, майже нематерiальне тiло заяснiло на зоряному небi блакитнуватим сяйвом i зникло з поля зору, не лишивши по собi нiяких слiдiв.
Астрорадiолокатори та астротелевiзори безперервно обмацували простiр перед собою. їх повiдомлення були такi ж стислi, як i зазначки астрогравiметра: 'Шлях вiльний!'.
Атомнi реактори почали працювати на повну потужнiсть. Швидкiсть польоту весь час наростала, а разом з тим повiдомлення з Землi запiзнювались щораз дужче.
- Хай я стану першим возом на Чумацькому Шляху, якщо менi не урветься скоро терпець вiд цiєї швидкостi свiтла! - гарячився iнженер Фратев. - Роби що хочеш i як хочеш, а оцих проклятущих триста тисяч кiлометрiв на секунду не перестрибнеш. Од цього можна сказитись! Радiохвилi повзуть, як слимаки. В нашiй сонячнiй системi ще так-сяк, але куди з ними тепер?.. Привiтаєшся до приятеля з Альфи Центавра: 'Здоров!' - а тодi чекай понад вiсiм рокiв, доки почуєш його: 'Моє шануваннячко!'. Що ж буде, коли ми зазирнемо до протилежного боку Галактики?.. Тiльки через сто рокiв дiзнаєшся, що в тебе народився син! Ще добре, що ми навчились продовжувати людинi життя, iнакше про сторiчне немовля й не дiзнався б!
Внаслiдок дивної випадковостi Фратеву вiдповiв не Навратiл, який уже вiдкрив рот, щоб щось сказати, а передавач з Землi:
- Важливе повiдомлення для 'Променя'... Важливе повiдомлення для 'Променя'... - повторив кiлька разiв диктор. - Повiдомляємо, що братiславський учений доктор Заяц, винахiдник астрогравiметра, заявив Всесвiтнiй Академiї наук, що вiн намагається здiйснити новий спосiб зв'язку з допомогою гравiтацiйного поля. Оскiльки гравiтацiя поширюється набагато швидше, нiж свiтло, це означало б, що так само прискориться космiчний зв'язок. Просимо один з астрогравiметрiв 'Променя' повсякчас скеровувати в напрямку Землi та регулярно стежити за його контрольними записами. В разi, якщо припущення Заяца ствердиться, наше перше повiдомлення з допомогою гравiтацiї надiшлемо телеграфними знаками.
Ця звiстка викликала в екiпажу 'Променя' бурхливу радiсть. Та й не дивно: кожна радiограма з Землi на Проксиму нинi мандрує понад чотири роки; кому ж не хочеться, щоб звiстки надходили швидше?
Але пiднесення тривало недовго. Гравiтацiйний передавач лишався тiльки мрiєю. А радiозв'язок з Землею все ускладнювався: вiдповiдно до зростання швидкостi необхiдно було безперервно змiнювати частоту, бо iнакше сигнали не сприймалися б зовсiм. Запiзнення радiограм уже було дошкульним. Дуже прикро впливало на мандрiвникiв явище, яке хоч i передбачалось, але все одно було незвичайним: що швидше мчав 'Промiнь' Всесвiтом, то дужче змiнювались зорi перед кораблем та за ним. їх жовте свiтло поступово перетворювалось на оранжеве, потiм на червоне, темно-фiолетове. Вони сяяли все тьмянiше, аж поки нарештi погасли зовсiм. Наше Сонце сховалось за чорною запоною, крiзь яку людський зiр проникнути не мiг.
Сумно було розлучатись з жовтою зiрочкою, яка знаменувала життя для всiєї Землi. Вона зникла в темрявi разом з усiм сузiр'ям Андромеди, яке її облямовувало. Так само й мета подорожi - Альфа i Проксима Центавра потопали в темрявi. Тiльки сузiр'я, видимi з бiчних вiкон велетня, продовжували весело сяяти на небi.
Але там, де людський зiр виявлявся безсилим, допомогла наука. Навратiл з Цагеном та Чан-су ще перед вильотом 'Променя' сконструювали спецiальнi демодулятори, якi повертали свiтлу його видимiсть.
Зовнi це були досить простi iнструменти: двi трубки, що нагадували бiнокль, прикрiплений до них крихiтний напiвпровiдниковий посилювач та пружнi паски, якими вченi прикрiплювали прилад на головi, щоб не тримати його руками. Такими ж пристроями були забезпеченi i телескопи обсерваторiї та всi iншi апарати, дiя яких залежала вiд свiтла. Екiпаж мiжзоряного корабля не мав права втратити орiєнтацiю анi на мить.
Минуло кiлька днiв, а астронавти все ще не могли звикнути до мертвого спокою, який настав пiсля того, як замовкли реактори. Так само важко звикали й до двох великих чорних дiрок в небi попереду та ззаду 'Променя'. Тож тим частiше пiсля служби всi збиралися у клубi, щоб розвiяти тугу i втому.
Тут вченi перетворювались на артистiв. З Навратiла вийшов непоганий пiанiст, з Мадараша - вiртуоз на скрипцi та цимбалах. Спочатку їхнє виконання було не дуже досконале: руки в просторi без сили тяжiння не хотiли скорятись; першi спроби з цимбалами були просто смiховиннi. Але минуло небагато часу, i в залi пролунали запальний чардаш i чарiвна полька.
Вроцлавський незабаром похвалився своїми новими вiршами, Цаген кантатою на честь планети Iкс, а Грубер - фантастичними малюнками. Шайнер дуже шкодував, що не може малювати аквареллю.
- А ви спробуйте! - пiдступно запропонував Навратiл.
- Гаразд, хай буде всiм на смiх, - погодився Шайнер i пiшов до своєї кiмнати.
Вiн повернувся з великою палiтрою та кiлькома пензликами. Вiдкрив опуклу пляшку i рвучким рухом виплеснув з неї трохи води. Вона одразу ж набула форми кулi i попливла в повiтрi, немов мильна бульбашка.
Тiльки-но новоспечений художник доторкнувся до неї, як вона розтеклась по всiй поверхнi пензлика i швидко поповзла на руку. Поки пензлик пройшов шлях вiд фарби до паперу, його щетина стала абсолютно сухою.
- Не смiйтесь, прошу! - удавано гнiвався Шайнер. - Я ще що-небудь вигадаю i намалюю вам стiльки акварелей, що й радi не будете!
Пiснi, смiх, жарти, задушевнi розмови про Землю... Всi прагнули якомога ближче познайомитись одне з одним. Подорож довга i далека, тож тiснiше треба з'єднувати колектив, мiцнiшою повинна бути дружба.
- Менi здається, що Ватсон нiби нас уникає... - зауважила якось Алена. - За весь час польоту я бачила його тут лише один раз.
- Справдi, ви маєте рацiю, Алено, - погодився Навратiл. - Тепер я пригадую, що вiн до клубу не ходить. Коли я з ним хотiв поговорити вiльної години, то знаходив його або в кабiнетi, або в обсерваторiї, де вiн мовчки спостерiгав за роботою iншої змiни.
- Може, вiн невиправний вiдлюдник? - сказала Алена.
- Справа не в цьому, - заперечив Северсон. - Хто був бiльшим вiдлюдником, анiж я колись? Особливо пiсля пробудження. А тепер самотнiсть, мабуть, призвела б мене до божевiлля. Хiба може iснувати на свiтi людина, яка б у цiй нескiнченнiй ночi не засумувала за людським товариством?.. Коли подумаю, що оце зараз я б летiв тут зовсiм один, то аж здригаюсь вiд жаху.
- Ваша правда, Лайфе! - задумливо сказав Навратiл. - Чому ж тодi вiн нас уникає?.. Можливо, не може забути наших колишнiх суперечок? Або не довiряє нам?
- Можливо, побоюється, що ми не довiряємо йому! - рiзко сказав Северсон.
Навратiл поглянув на нього здивовано:
- Ви так гадаєте? Як йому взагалi може спасти на думку щось подiбне? Але якщо так... Нi, я поговорю з ним i прямо запитаю, чому вiн нас уникає.
Через двадцять чотири години по тому Навратiл прийшов до клубу в глибокiй задумi.
- Не знаю, що й думати, - сказав вiн неквапно. - Уявiть собi, вiдвiдав я Ватсона, як обiцяв, i перш нiж я почав говорити, вiн привiтав мене словами: 'Знаю, навiщо до мене прийшли. Хочете мене запитати, чому я не ходжу розважатись до клубу? Правда?'. Уявляєте, як вiн мене цим здивував. Тодi я кажу: 'Так, я не розумiю вашої любовi до самотностi. Одне наше моравське прислiв'я говорить: 'Де є димар, там i пiч, де є люди, там i веселощi, й розмови'. Англiйською мовою, правда, не римується, але воно все-таки лишається правдою. Колись у нас на селi любили погомонiти бiля печi, особливо взимку. Господинi пiд час бесiди пряли або дерли пiр'я. Щовечора збирались старi i молодi, i повiрте, у важкi часи їм ставало веселiше. Самотнiсть, любий Ватсон, шкодить...' Говорю йому всiлякi слова, якi впливають на почуття, переконую його науково, але вiн тiльки похитує головою, посмiхається й мовчить. 'Не бiйтесь, я зовсiм не припускаю, що пiсля ваших суперечок ви менi не довiряєте!' - каже вiн менi раптом. 'Тисячу туманностей! - кажу я собi. - Ця людина або ясновидець, або читає нашi думки!..' - ''Що ви!' - кажу я, а сам все ще дивуюсь. А вiч дає менi зрозумiти, що не хоче далi розмовляти на цю тему. 'Не гнiвайтесь, але я поки що не можу вам сказати, чому не ходжу до клубу!' - сказав вiн менi на прощання... А тепер, чоловiче, суши собi голову, що вiн там замислив...
- Чудiй! - посмiхнулась спiвчутливо Алена. - Мабуть, у нього надто хворобливе самолюбство.
Роздiл XXV
