- Впевнений, що Археоскрипт уцiлiв.
- I його цiннiсть для науки, - додала Марта, - в тисячi разiв бiльша, нiж скарби Тутанхамона.
- Без сумнiву, - погодився Фаусто Лабан. - Саме тому я й маю намiр запропонувати вам, шановний Туо, органiзувати археологiчну експедицiю.
Марта заплескала в долонi:
- Браво! Браво! А мене вiзьмете в Африку? Скажiть, Туо, вiзьмете?
Туо всмiхнувся самими очима: скiльки ще дитячостi в цiєї дев'ятнадцятилiтньої дiвчини!
- Ми, звичайно, повнiстю беремо на себе фiнансування експедицiї, продовжував Фаусто Лабан, - i полагодження формальностей з урядами тих країн, на територiї яких доведеться провадити розкопки. Ви ж знаєте, що територiя Сахари належить тепер тринадцятьом рiзним державам?
- Так, тодi свiт був подiлений надвоє: Центрум i Атлантида, - сказав Туо. - А тепер - як осколки пiсля вибуху ядра...
- Не зовсiм так, - заперечив Лабан. - Сучасне становище подiбне до тодiшнього. Свiт знову подiлився фактично надвоє. Держави групуються навколо двох протилежних полюсiв: Сполучених Штатiв Америки i Радянського Союзу.
- Скажiть... - Марта подивилась на археолога сумними очима. - I може вибухнути атомна вiйна?
- Я цього не думаю, - спокiйно вiдповiв Лабан. - Зброя настiльки руйнiвна, що застосувати її означало б знищити цивiлiзацiю.
- Але ж тодi бомби були ще потужнiшi, в тисячi разiв потужнiшi, а от же... застосували!.. Хiба тодi не знали, що цивiлiзацiя загине?
- Все в божiй руцi. - Лабан скинув очима вгору.
- Менi хотiлося б, щоб Археоскрипт послужив справi миру, - сказав Туо.
- Я не заперечую, - вигулькнув до нього очима Лабан, - хоча вважаю археологiю наукою, далекою вiд полiтики. - I, певне, щоб пiдкреслити свою думку, додав: - Дуже далекою.
- Те, про що я кажу, - пояснив Туо, - незмiрно вище вiд усякої полiтики. Iдеться про iсторичну долю всього людства...
- У нас набагато скромнiше завдання, - дозволив собi усмiшку Лабан, наочно пiдтвердити iснування Центрума.
- I Атлантиди, - додав Туо. - В Археоскриптi - експонати з усього свiту.
- Отже, якщо ми в принципi погодилися з вами, - Фаусто Лабан розщiбнув портфеля, - то можемо розглянути й деталi формальної угоди. - Вiн вийняв зчепленi великою скрiпкою папери. - Будь ласка. Ось проект угоди, оце ось кошторис, штатний розпис...
Марта радiсним поглядом дивилася на папери i була трохи здивована, що дiловитiсть Лабана зовсiм не зворушує Туо.
- Само собою зрозумiло, - провадив далi археолог, - що ми просимо вас керiвництво експедицiєю взяти на себе.
- Ви досi не сказали, хто це 'ми', - зауважив Туо. - Яку органiзацiю ви представляєте?
- Яку органiзацiю? - скривив губи Лабан. Здалося навiть, що вiн трохи розгубився. - Хiба я ще не сказав? Та ось же на бланку написано: Фонд по дослiдженню пам'яток античностi. Нам вiдкриють рахунок в одному з швейцарських банкiв.
Туо поклав руку на папери:
- Гаразд, я подумаю. Ви можете завiтати завтра в цей же час?
Марта здивовано подивилась на Туо, мовляв, що ж тут iще думати? Це ж те, чого ми марно добивалися...
- Якщо ви... не впевненi в наслiдках розкопок... - пiдвiвся Фаусто Лабан, - то ще не пiзно дати вiдбiй. Ми й так iдемо на великий ризик, бо ви ж нiяких гарантiй не маєте...
Туо пройшовся по кiмнатi, потiм зупинився бiля столу.
- В наслiдках я впевнений. Можна сконструювати прилад, який дасть нам змогу точно визначити мiсце, де заховано Археоскрипт... Але ви ж розумiєте, що справа дуже серйозна, треба все обмiркувати перед тим, як зважитись.
'Певне, хоче порадитись з Анiтою... - подумала Марта. - Але ж вiн її любить!'
- Отже, я прощаюсь. - Фаусто Лабан подав руку спершу Мартi, а потiм Туо. - До завтра. Сподiваюсь, ми дiйдемо згоди.
Коли вiн пiшов, Марта накинулась на Туо:
- Ну, й ви, от уже ви! Що вас зупиняє? Чи вже засвоїли поведенцiю наших дiлкiв...
Туо поклав їй руку на плече:
- Це, Марто, дуже серйозний крок. Ви хочете знати, чого я не погодився одразу... Так от, я й сам би хотiв це знати...
- Анiта? - лукаво усмiхнулась Марта.
- Може, й Анiта. Без неї я не поїду.
- Вона з вами скрiзь пiде! Ви ж такий... мужчина... - I раптом без нiякого зв'язку додала: - А П'єр був зовсiм пусте мiсце.
24
Яхта 'Аспазiя' прямувала до Алжiру. Зранку море було спокiйне, але пiсля обiду пiднявся вiтер i почав потроху, але завзято розколихувати море. На фiолетових хвилях з'явилися бiлi гребенi, важкi вали гойдали суденце, з шумом прокочувались уперед, нiби сердито гналися за кимось. Вiтер заносив бризки на палубу, i вони торохтiли по брезенту, як шрiт.
'Яка сила, яка енергiя! - думав Туо, дивлячись на розгойдане море. - I краса... Кольори... скiльки вiдтiнкiв!'
Туо любив бушування стихiй. Бувало, i там, на далекiй Фiлiї, розбурханий океан викликав у нього почуття, схоже на екстаз; коли починався шторм, вiн обов'язково скеровував свого пiдводного човна до поверхнi, виринав у хвилi, а потiм, ризикуючи розбитися, здiймався над ними i летiв, летiв... Але там, на Фiлiї, вода в океанi iржава, а тут ось фiолетова, особливо красива, не можна очей вiдiрвати!
Тримаючись за поручнi, до нього пiдiйшла Анiта. Вiтер то надимав їй плащ, то облiплював ним її постать. Стала поруч, Туо намагався затулити її од вiтру.
- Краса!
Хоч вiтер зiжмакав слово i пожбурив його за борт, У гугогняву хвиль, Анiта почула i всмiхнулася. Так, було щось красиве у цьому рухливому громаддi, якась дика гармонiя. Анiта почала стежити, як здiймається, виростає хвиля... Настає момент, коли вона, дiйшовши своєї кульмiнацiї, зупиняється, застигає. I тодi це - великий гiрський хребет, он з-пiд бiлої вершини униз побiгли струмки, рiки виповнюють долину, вирують... I раптом гора важко осiдає, провалюється, i натомiсть здiймається нова, формується iз небуття, щоб через кiлька Секунд i собi зникнути, поступитися мiсцем iншiй. О, знову... Ще... ще... Геологiчнi катаклiзми!
Анiтi стає чомусь сумно, i вона щiльнiше притуляється до Туо. Вiн пригортає її за плечi, тепло його руки заспокоює, так вони довго стоять мовчки, дивлячись в морську далечiнь.
Що то їх чекає в Сахарi? Анiта не вагалася й митi: їхати чи не їхати? їхати! Адже Туо марив тими розкопками, нарештi лiд недовiр'я розтав, є всi можливостi зробити таку велику справу... I головне - Туо визнали, за ним не полюють, йому не треба ховатися. Навiть їй дали спокiй, бiльше не викликали до того бульдога. Ах, яка вона була рада, коли Туо погодився i пiдписав усi документи! Правда, формальностi його здивували. Хоча з лiтератури, з газет вiн уже знав, що стосунки мiж землянами, навiть iнтимнi, скрiплюються папiрцями, та одне дiло знати теоретично i зовсiм iнше зiткнутися з цим на практицi. Особливо його вразило те, що треба пiдписувати чеки - без його пiдпису банк не видасть грошей, а без грошей люди не можуть жити: харчування за грошi, одяг за грошi, житло за грошi... 'Радiсть i сум, вдоволення життєвих потреб - усе залежить вiд розчерку пера? - дивувався Туо. - Яка дикiсть!' Фаусто Лабан, вiднинi його помiчник по експедицiї, на це говорив: 'Так треба'.
Анiта полегшено зiтхнула. Приготування закiнчились, i ось вони в морi. Вона опiкується медичною частиною, Марта - секретарка-лiтописець (десь лежить зараз у каютi та нудьгує за своїми).
Анiта час вiд часу заглядає в трюм: чи не залило там клiток iз птахами? Нi, здається, все гаразд.
Сонце над заходом - велика червоняста куля ховається за хмарою, що причаїлась аж на обрiї. Через кiлька хвилин воно виглянуло у вузький промiжок - i вже не кругле, а довгасте. Мiж двома темними стрiчками - брусок розпеченого металу.
Анiта штовхнула Туо i вказала на сонце. Вiн подивився i проказав їй на вухо:
