- Поглянь, Никоне, он там бiлiє, iскриться горбатий дах. То Центр здоров'я. Там вилiковують усi хвороби.
- Я здоровий, нащо менi той Центр?
- Нi, ти хворий. Тяжко хворий, друже. Твої аналiзатори дають неправильну картину дiйсностi.
- Та не вигадуй дурниць, - Никон зiгнув руки в лiктях, напружився заграли м'язи передплiччя, грудей, спини, нiг. Вiдчуття сили i бадьоростi забринiло в усьому тiлi. - Здоров'я менi не позичати! Ну, а щодо аналiзаторiв, то вони менi точно засвiдчили: нема кращої в свiтi!
- Якщо хочеш знати, в тебе психiчна хвороба. I дуже небезпечна.
- Як же вона зветься згiдно з твоїм реєстром?
- БК.
- Що за БК?
- Безнадiйне кохання.
Никон розсмiявся, та так заразливо, що, здавалося, i стiни в кiмнатi от-от розсмiються.
- БК! Оце вигадав! - Никон вхопився за живiт. Лице йому почервонiло, а з очей так i бризкало веселiстю. Вiн вибухав i вибухав смiхом.
А Сократ поглядав на нього сумовито. 'Безпричинне збудження, - думав вiн, - то активiзацiя, то падiння тонусу. Цiлковитий психiчний розлад'. Почекавши, доки Никон пересмiється, вiн лагiдно сказав:
- Заспокойся, друже. Коли б ти мiг вгамувати свої нерви, я довiв би тобi, що нiякого кохання, власне, в природi немає...
- Навiть безнадiйного? - пирхнув Никон.
- Не iронiзуй. Так, нiякого кохання, лише розмови про нього, - спокiйно вiв далi Сократ, - розумiєш? - розмови! Адже це почуття аж нiяк не вiдображає самого об'єкта, а тiльки передає суб'єктивне ставлення до нього.
- Ну, гаразд, - Никон сiв до столика i почав витирати хусточкою чоло. Все-таки менi цiкаво: невже ти ще не закохувався?
- Хочеш сказати, чи я не чманiв? - скривився Сократ. - Нi, як казали в давнину, бог милував. Але спостереження показують, що дев'яносто дев'ять вiдсоткiв юнакiв хворiють на цю хворобу, в тому числi кiлька вiдсоткiв на БК.
В його рiвному, спокiйному голосi було стiльки байдужостi, скрипу сухого дерева, що Никон одразу перестав смiятися. 'Що з ним трапилось? подумав, окинувши товариша спiвчутливим поглядом. - Невже його iнтелект зовсiм придушив емоцiї? Хiба це людина? Робот!'
- Слухай, якщо ти сам не вiдчуваєш... як би тобi це передати... - Никон наморщив чоло i деякий час мовчав. - Нi, цього пояснити не можна, - трiпнув чубом, - бо кохання - це таємнича незбагненна штука! I в кожного воно iнакше, своє, неповторне...
- Уже й незбагненна! Ти зовсiм одурiв. Не забувай, що ми живемо в двадцять першому столiттi, i можливостi математичної психологiї набагато розширились. Кохання, як всяке явище матерiального свiту, - скрипiв далi Сократ, - можна класифiкувати, систематизувати, можна за допомогою координат визначити рух цього поняття для майбутнiх моментiв часу, тобто можна скласти ефемериду кохання. Хочеш? Складу. З точнiстю до одного дня.
- Мiсячного чи земного? - усмiхнувся Никон.
- Земного, - серйозно вiдповiв Сократ. - Врахувавши ступiнь твого емоцiйного збудження, обставини твого життя, уподобання, функцiю часу i, нарештi, дiю лiкування, - можна буде з точнiстю до дванадцяти годин визначити, коли саме твоя психiка унормується.... Хочеш?
- Нiчого в тебе не вийде, мудрий друже, хоч ти й знавець математичної психологiї.
- Вийде, i раджу тобi звернутися до Центру здоров'я.
- Щоб засмiяли?
- Навпаки, твоя поява буде для них святом!
На прощання Сократ навiть скривив губи, намагаючись усмiхнутись.
- Все буде добре. До зустрiчi.
II
Никон не дуже квапився до Центру здоров'я. Зiйшов на повiльну стрiчку тротуару, i вона спроквола понесла його повз квартали, тiсно заставленi будинками, через густодеревнi парки, в яких розливалися пахощi земного лiсу. Все це вiн бачив безлiч разiв, але зараз обмацував поглядом, як i вперше. Знав, що мармуровi корпуси зовсiм не мармуровi, а з пластика, що дерева синтетичнi i 'садили' їх тут художники та хiмiки, - все це Никон добре знав, але сприймав як справжнє, земне. Усе їхнє мiсто синтетичне, i це тiльки свiдчить про могутнiсть сучасної науки. Так, так, вона зробила неймовiрне, вона творить другу природу на Мiсяцi! Але людина... почуття... Невже Сократ має рацiю?
Центр здоров'я - то чималий квартал, де навколо велетенського головного корпусу розташувалися численнi павiльйони. Це не лише лiкувальний заклад, в якому, до речi, здебiльшого займалися профiлактикою, а й наукова, дослiдницька iнституцiя. Досi Никон не бував тут жодного разу, i тепер з цiкавiстю поглядав навколо. йдучи широкою пальмовою алеєю, думав про свого друга-аскета i вiдчував, як груди розпирає почуття протесту. 'Ефемерида кохання'! Що це тобi - небесне тiло, яке рухається по заздалегiдь обчисленiй орбiтi? Еге-ге... Небо моєї душi чи не складнiше вiд отого, що темнiє над нашими головами... I вона, вона в ньому сяє непогасним сонцем! Ага, треба написати симфонiю про Сонце...
В головному корпусi Никона зустрiли гарнi, веселi, може, аж занадто веселi дiвчата-аспiрантки. Вiн, бiдолашний, i не здогадувався, що саме його поява викликала таке пожвавлення. Хитрунки одразу ж впiзнали 'замрiяного' i ледве стримували натиск смiху.
В залi облiку до нього ходою балерини пiдiйшла привiтна аспiрантка i так сяйнула блакиттю великих очей, що Никон аж зажмурився. Зажмурився i одразу ж подумав про 'об'єкт свого почуття', як сказав би Сократ. Усiх дiвчат вiн блискавично порiвнював з нею, i це порiвняння було, звичайно, не на їхню користь. Вона - то сонце, зорi, пiсня, музика, увесь свiт! Он як вона ввiйшла в Никонову душу.
- Ви менi пробачте, - почав Никон, не знаходячи потрiбних слiв i з надiєю поглядаючи на вродливу аспiрантку, - але я прийшов... як би вам це сказати... За намовою свого товариша...
Чарiвна усмiшка заспокоїла його:
- Я знаю, вiн консультувався з нами.
- Сократ?
- Хай буде по-вашому, Сократ - це мудра людина.
- Ви маєте на увазi великого еллiна чи мого товариша? - пожартував Никон.
- Оце вже секрет, здогадайтеся!
Аспiрантка грацiозно пiдiйшла до одного з стелажiв, зробленого пiд дуб, i взяла малесеньку котушечку.
- Прошу, погляньте, - вставила котушечку до невеличкої чорної скриньки i торкнула кнопку. Кришка на нiй засвiтилася, i Никон побачив Сократа.
- Вiн пройшов у нас курс так званого емоцiйного лiкування.
- Якi там емоцiї? - здивувався Никон. - Вiн зовсiм не розумiє... ну, не знає таких, наприклад, емоцiй, як... не знаю, як вам точнiше сказати...
Аспiрантка знову не стрималась i усмiхнулась.
- Я догадуюсь, про що ви... Але ж ранiше вiн дуже страждав од безнадiйного кохання.
- Хто? Оцей сухар? Оця логiчна конструкцiя? - Никон страшенно здивувався, витрiщив очi на вродливу аспiрантку i... зареготав. - Ви жартiвниця, ох i жартiвниця!
- Вам не вiриться? Що ж, це тiльки свiдчить про надiйнiсть нашого лiкування. Ознайомтеся з щоденником, i ви переконаєтеся в цьому. Подумайте. Зважте.
Плавною ходою вона вийшла iз залу.
Никон сiв до апарата. На сивому екранi з'являлися то графiки емоцiй, то цифри, що вказували на кiлькiсть одержаних Сократом бiомагнiтних iмпульсiв, то складнi показники орiєнтацiї пам'ятi, яких без спецiальної пiдготовки i не зрозумiєш, то його обличчя, спочатку змучене й сумне, а далi все лагiднiше i спокiйнiше. Тепер Никон уже не смiявся. Виходить, це справдi серйозно...
Вiдкинувся на спинку стiльця, не звертаючи уваги на миготiння екрана. До щему в серцi думав про неї, пригадував зустрiчi, розмови - там, на далекiй Землi, повитiй голубим ореолом. Це було щось казкове, дивовижно прекрасне, прозоре й запаморочливе... Вони ходили з нею у високих травах, полохали диких птахiв, милувалися красою згасаючого Сонця. А лижнi прогулянки по спiвучому снiгу Антарктиди? А польоти в супутнику? I в очах її сяяло передчуття щастя!.. То невже ж усе це - тiльки електронний ланцюжок, вiдбитий у пам'ятi? I що ж - зiтерти той вiдбиток i всi цi образи зникнуть, наче їх i не було? - Никон аж
