здригнувся. - Убити образ найдорожчої людини! I задля чого - щоб бути унормованим? Ех, сократiвське у тебе чоло, друже, але... Ну що ж - вона зрештою обрала iнший шлях, то що ж... Коли вона вiйнула на мене холодком, я, хоч i вдавав спокiйного, сам мало не кричав з розпуки. А з якою крижаною погордою вiдкинула вона моє запрошення прилетiти сюди, на Мiсяць... Ну, й Сократ хороший: не признався, що й у нього... А та зустрiч iз чорнявим юнаком: як вона усмiхнулась йому! Це була крапля, що переповнила чашу. Погане це почуття - ревнощi, а от нуртує всерединi, ятрить, пече...
Никон зiтхнув, оглянувся i рiшуче встав. Хай йому чорт, отак людина може й розкиснути!
Лункими кроками вийшов iз залу.
- Коли розпочнемо? - рушила йому навстрiч волоока аспiрантка.
- А нiколи! - весело гукнув Никон.
- Чому? - ще бiльше округлились її очi.
- А ви закохувались? - ступнув до неї Никон, i дiвчина почервонiла. Нi? Так от як закохаєтесь, тодi зрозумiєте! Коли б менi Сократ вiдверто розповiв про себе, я б навiть не зайшов до вас... Тобто я хотiв сказати: не наважився б вiдбирати у вас дорогоцiнного часу. Так що це його провина...
- Нi, - оговталась дiвчина, - вiн, може б, i розповiв, але в його пам'ятi не лишилось iнформацiї не тiльки про своє безнадiйне кохання, а й про курс лiкування. Вiн, немов у стародавнiй легендi, скуштував напою забуття. Так що й ви не бiйтесь: шкодувати просто не зможете.
- Красненько дякую! Нехай уже я буду таким, як є - 'замрiяним'.
- А бiльше не залишите нас без обiду? - дiвчина лукаво схилила голову.
- Задля розвитку нашого мистецтва можна буде й ще...
- Глядiть, а то за вас вiзьмуться сатирики! - посварилась пальцем. I така мила посмiшка освiтила її обличчя, що Никон i додому дiстався пiд її враженням.
Хороший, безпричинно радiсний настрiй охоплював його єство. Навiть синтетична обстановка житла тепер здавалась йому привабливою. Ходив по кiмнатi енергiйними кроками, наче в передчуттi чогось свiтлого, захоплюючого.
I коли раптом дзенькнув дзвоник, Никон аж здригнувся од несподiванки.
Прийшов Сократ. Никон спохмурнiв лише на хвилинку i знову просяяв.
- Ну, що - склав ефемериду кохання?
- Склав. - Сократ був трохи здивований легковажною веселiстю друга i надав своїй мовi пiдкресленої серйозностi. - Захиснi сили твого органiзму ще не вступили в активну стадiю, але це незабаром станеться. Зрештою психiка зводиться до хiмiзму, видiлення певних речовин у кров. Ось графiк...
Але вiн не встиг показати своїх психологiчних схем: пролунав сигнал вiдеофона - звичайний, такий, як завжди, нiжний, трохи спiвучий сигнал. Та для Никона вiн чомусь видався незвичайним, наче юнакова душа набрала надприродної чутливостi. Вiн поспiхом кинувся вмикати екрани. I ось затремтiли шовковою голубiнню спочатку стiни, а потiм i стеля. Наче з морської глибини поволi проступило, виринуло радiсне обличчя дiвчини. Вона дивилася звiдусюди, i погляди її великих, виразних очей схрещувались на постатi Никона.
- Любий мiй, - ворухнулися ЇЇ губи, - невже ти не здогадався, що я тiльки вивiряла тебе?
- Я... я... - хотiв щось сказати Никон i не мiг.
- Розповiм тобi все, коли зустрiнемось. Я ж розмовляю з ракети. Зустрiчай 'Тайфун'!
Екрани погасли. Приголомшений Сократ впустив на пiдлогу сувiйчик паперу, на якому вiн вивiв ефемериду кохання.
- 'Тайфун'! 'Тайфун'! - трусонув його за плечi Никон. - Iз Землi летить 'Тайфун'!
