посерединi печери. I нарештi Ван Лун побачив те, що шукав.
На вiдстанi метрiв п'ятнадцяти-двадцяти вiд нього, внизу, бiля стiни печери, за плескатою скелею лежала людина в скафандрi. Вона безсило опустила голову в прозорому шоломi на руки, поряд лежала гвинтiвка. Людина в скафандрi була нерухома, наче мертва. Галя!
I вздовж тiєї самої стiни до дiвчини пiдповзала величезна потвора. Довгi тонкi вуса-щупальцi звивалися в повiтрi над Галею. Ось пiдвелася передня лапа тварини, вкрита гострими зубцями, схожа на велетенську гребiнку.
Щупальце торкнулося нерухомої постатi в скафандрi. I широка гребеневидна лапа з блискавичною швидкiстю замахнулася над головою в прозорому шоломi, що лежала на плескатiй скелi...
Роздiл сьомий,
де розповiдається, як академiк Риндiн i
Вадим Сокiл випускали за хмари Венери
зонд-антену для встановлення радiозв'язку
з землею, а також про напад на
мандрiвникiв хижого павука.
Микола Петрович Риндiн вiдiрвався, нарештi, вiд складного рисунка, який вiн довго i старанно викреслював на паперi. Вадим Сокiл, що уважно стежив за рухами руки Риндiна, запитально поглянув на академiка.
- Отож, - нерiшуче промовив вiн, - виходить, що...
Риндiн перевiв погляд на нього, потiм поглянув iще на рисунок. I тiльки пiсля того повiльно вiдповiв:
- Нiчого втiшного поки не виходить, дорогий Вадиме. Нiчого втiшного!
Вiн неуважливо провiв олiвцем по краю паперу кiлька широких рисочок, мов пробуючи графiт. I продовжував, нiби пiдкреслюючи такими самими штрихами кожне своє слово:
- Висновки ось якi. Дiйсно, астроплан лежав ранiше в станi, при якому зворотний старт був можливим. Трудним, рискованим стартом був вiн, але можливим. Галя... - вiн стримав мимовiльне зiтхання, - Галя подала правильну iдею. Вона дуже кмiтлива, мила дiвчина! Поштовх, певна рiч, був би дуже мiцним, заперечувати не можна. Проте ми пiшли б на нього, бо iншого виходу не лишалося. Кiлька добрячих вибухiв з усiх трьох двигунiв - i астроплан, рвонувшись уперед, вилетiв би з мiжгiр'я. Ну, а там ми вже думали б i про те, щоб установити правильний курс i лягти на нього. Все це було можливим аж до вiзиту вусатої потвори, яка чомусь вирiшила побавитися астропланом... Пiд ударами її важких лап наш корабель змiнив свiй стан. Змiнив кардинально. Тепер вгору задралася корма, а носова частина, навпаки, втупилася в грунт. Сопла двигунiв дивляться в небо. Робити вибухи - значить застрягнути ще бiльше. Тепер зворотний старт неможливий,- в усякому разi, до того часу, як нам удасться змiнити положення корабля. I от, всi мої спроби вжити заходiв для цього, як бачите, лишаються безуспiшними. - Вiн указав на свiй рисунок. - Як змiнити положення астроплана?..
Змiнити стан астроплана! I Сокiл, i Риндiн чудово розумiли, що зсунути з мiсця багатотонний мiжпланетний корабель, опустити його корму i пiдняти носову частину можна тiльки за допомогою потужного пiдйомного устрою. А його на кораблi не було. Такi допомiжнi устрої, хоч i не дуже складнi, але потужнi,- їх, очевидно, треба було б спорудити самим. Але як, з чого?.. Наявнi на астропланi домкрати були надто слабкими для такої операцiї... Де ж вихiд?..
- Звичайно, всi цi нашi розмови мають лише попереднiй характер, продовжував задумливо Риндiн. - Про зворотнiй шлях нам думати рано. Поки ми ще нiчого не знайшли на Венерi... якщо не загубили. Так, друже мiй, треба тверезо дивитися на речi.
Сокiл схилив голову i нiчого не вiдповiв. Риндiн розумiв, як важко його молодому товаришевi. Можливо, його вiдверне вiд сумних думок жарт? I Микола Петрович заговорив знову:
- Кожен день приносить нам стiльки несподiванок, любий Вадиме, що перед нами раптово можуть вiдкритися новi можливостi. От уявiть собi, що наш вусатий знайомець, ця сама величезна потвора, знову повернеться сюди. Припустiмо, що астроплан справив на неї назабутнє враження. Тварина знову вирiшить побавитися - i в процесi своєї розваги так штовхоне корабель, що вiн знову стане в таке саме положення, як i ранiше. Уявляєте собi? I тодi ми зможемо без особливих перешкод вилетiти в зворотний шлях. Як вам подобається така перспектива?
Втiм, Сокiл, як i ранiше, не вiдповiдав. Вiн сидiв навпроти Миколи Петровича, пригнiчений i похмурий,- такий, яким був весь цей час, з того моменту, як Ван Лун пiшов на розшуки Галi Рижко. Риндiн бачив, як Сокiл з безнадiйним виглядом куйовдить своє кучеряве волосся, як вiн знiмає i в котрий раз протирає окуляри, думаючи про одне й те ж саме - про долю Галини.
- Послухайте мене, Вадиме, - серйозно промовив Риндiн. - Я розумiю, в чому рiч. Розумiю, що вам важко. Але ж i я також повний тривоги за Галю. Втiм, хiба ж ми допоможемо справi, якщо будемо сидiти i роз'ятрювати себе? Ви поводитеся неправильно, друже мiй! Треба намагатися вiдвертати увагу вiд цього, зайнятися чимсь, зрозумiйте! Ми зробили все, що могли. Ван Лун вирушив на розшуки. Ви чули, вiн спустився до цього пiдземного ходу. Нiхто з нас не може бути бiльш корисним зараз у розшуках Галi, нiж Ван. Так, дуже погано, що ми не можемо далi чути його: мабуть, грубезний шар грунту гасить радiосигнали. Що вдiєш? Отож, нам лишається тiльки чекати i тримати себе в руках.
- Чекати! Тримати себе в руках! - глухо повторив Сокiл. Вiн пiдвiв голову i подивився на Риндiна очима, якi дивно виблискували. Його голос тремтiв i уривався вiд хвилювання. - Чекати! Тримати себе в руках! Миколо Петровичу, не можу я! Якби ви знали... Скiльки разiв я вже проклинав себе за те, що тодi, одразу пiсля того, як побачив, що вона впала i покотилася пiд укiс, не кинувся слiдом за нею i не допомiг їй... Адже ж тодi нiчого б не трапилося, все було б гаразд!..
- Проте цими розмовами справi не допоможеш, Вадиме!
- Я знаю, я все розумiю, Миколо Петровичу. Але не можу позбутися цих думок! Ви кажете, що сповненi тривоги за Галю. Вiрно, але не так, як я! Миколо Петровичу, ви знаєте, що я не можу нiчого приховувати вiд вас, я надто поважаю вас, ваш свiтлий розум. I зараз я також мушу сказати вам щиро, Миколо Петровичу, адже я люблю Галю!
- Знаю, Вадиме, - тихо й лагiдно озвався Риндiн. - I вона, менi здається, теж...
- Не знаю, нiчого не знаю! - палко перебив його Сокiл. - Я нiколи не запитував її про це, i сам також не говорив їй, що люблю. Не вмiю говорити про таке! Але люблю давно, з того самого часу, як уперше побачив її, почув її голос i одразу вiдчув, що для мене вона єдина дiвчина на цiлiй землi. I часом менi важко було думати про те, що я полечу з вами, а вона залишиться... мабуть, тому я й говорив їй про те, як хотiв би, щоб i вона полетiла з нами... я жартував тодi, звичайно, я нiколи й на думцi не мав, не мiг навiть уявити собi, що Галя зробить так, адже ви вiрите менi, Миколо Петровичу?
- Вiрю, звiсно, вiрю, Вадиме.
- Ну, а потiм... коли вона з'явилася в астропланi, менi було i радiсно, i важко. Радiсно, - адже ж вона була з нами, зi мною. Важко, - адже ж я розумiв, що попереду багато небезпеки... нi, не тiльки це! Я розумiв, що не матиму тепер права говорити Галi про те, що люблю її, i не дозволяв собi навiть думати про таке. I нiкому не казав, приховував вiд усiх... i вiд вас теж...
Риндiн стримав усмiшку: так, Вадим приховував, правда. Проте хiба можна приховати глибоке, мiцне почуття, яке прозирає з усього? Наївний Вадим, вiн певен, що нiхто не помiчав цього!..
- Я розумiв вiдповiдальнiсть, яка лежала на менi, як i на всiх нас, пристрасно продовжував Сокiл. - Вiдповiдальнiсть i святий обов'язок перед Батькiвщиною, якiй ми мусили вiддати всi свої сили, всi знання. Я не мав права думати про любов. I не мав права користуватися з того, що був єдиним близьким знайомим Галi серед нас. Це було б нечесно, я не мiг так, ви розумiєте, Миколо Петровичу? I я мiцно тримав себе в руках. Жодного слова про любов я не сказав Галi з того часу, як побачив її в астропланi... навiть iз тих небагатьох, якi наважувався говорити їй на Землi, ранiше. Це було трудно, але iнакше я не мiг. А тепер... тепер, коли вона в такiй небезпецi... якщо вона ще жива... я теж не можу... не можу справитися з собою, не можу! Адже я люблю Галю, Миколо Петровичу! - з одчаєм вигукнув Сокiл.
Риндiн поклав йому на плече руку: Вадимовi треба було допомогти, заспокоїти його.
- Я все розумiю, любий Вадиме, - сказав Риндiн тихо й переконливо. Те, що ви розповiли, не такий вже секрет для мене. Так, так, не дивуйтеся! Я давно вже помiтив те, що ви почуваєте до Галi. I схвалював вашу стриманiсть. Та iнакше й бути не могло, - пiдкреслив вiн упевнено. - Я знаю вас, Вадиме. Ви хороша, чесна людина - i за це я люблю вас так само, як поважаю за ваш талант ученого i дослiдника. I Галю я полюбив за час нашої подорожi. Слово честi, я був навiть радий, що вона опинилася разом з нами, хоча її поява i мала
