ще й зодягнену в скафандр з прозорим цилiндричним шоломом?..
'Дуже не подобаєшся менi, - подумав Ван Лун, холоднокровно дивлячись прямо в очi хижака. - Якщо б я тобi також! Мабуть, не торкнулася б мене, певен!'
Проте цим i обмежилась його реакцiя на дiї бабки. Руки i ноги Ван Луна, як i ранiше, спокiйно й нерухомо звисали вниз. Вiн вичiкував, твердо вирiшивши: нiякої боротьби в повiтрi, нiякого опору, доки є ще надiя, що бабка не збирається шкодити йому. Стара китайська приказка вiрно радила: 'Не треба стрибати в воду, поки човен ще не перекинувся!'
Величезнi сiтчастi крила хутко мелькали над ним. Бабка збiльшувала швидкiсть польоту: мабуть, у неї були якiсь свої мiркування.
Пiд Ван Луном все так само пропливали червоний лiс, оранжевi густi заростi, де-не-де прорiзанi ручаями i невеличкими озерами. Первiсна, незаймана природа встлала всю поверхню молодої планети розкiшним килимом багатющої рослинностi. Тим незвичнiшою здалася Ван Луну дивна темна пляма, яку вiн помiтив унизу. Серед густої оранжево-червоної рослинностi Венери та коричнева, майже чорна пляма виглядала просто дивовижною, вона нагадувала згарище, випалену пожежею дiлянку лiсу. Як могла трапитися тут пожежа? Хiба що вiд блискавки...
Проте придивившись уважнiше, Ван Лун вiдмовився i вiд такого припущення. Коли б темна пляма була б згарищем, то вона була б цiлком чорною, випаленою дотла. Мiж тим, зверху ясно було видно темно- коричневi стовбури дерев, навiть гiлки. Втiм, на деревах не було звичайного для рослинностi Венери червоного листя, вся дiлянка тому, очевидно, i набула дивного темно-коричневого кольору. Чому дерева втратили листя - i лише на однiй цiй дiлянцi?
Ще одна незрозумiла пляма в яскравому оранжевому рослинному килимi. Це вже щось подiбне до великої галявини. Дивно само по собi: адже ж досi Ван Луну не доводилося бачити нiяких галявин, уся поверхня планети була вкрита густими заростями - крiм, мабуть, тiльки скелястих мiсць, усiяних гострим камiнням. А тут виднiлася широка свiтло-оранжева галявина, немов вкрита високою травою. Нi, не лише травою! На галявинi можна побачити якiсь окремi свiтлi плямки... наче на травi лежать купи великого круглого камiння, що їх нiби навмисно зiбрала чиясь рука. Знову нез'ясована загадка, яку Ван Лун навiть не встиг обмiркувати, бо бабка круто повернула вбiк, зробила над лiсом велике пiвколо - i почала опускатися.
Ван Лун вiдчув, як мiцно, прискорено застугонiло його серце; наближався час вирiшальної бiйки. Вiн обережно поклав праву руку на кобуру з пiстолетом: чи не час? Проте через кiлька секунд вiн вирiшив: 'Бабка, навiть дуже велика, все одно комаха. Проб'ю їй кулею голову: буде так само мiцно тримати мене лапами. Так, пам'ятаю: лапами комах керує не голова. Вони мають нервовi центри десь у грудях'. Вiн не був певний цього, Ван Лун нiколи спецiально не займався комахами, втiм, десь у пам'ятi залишилися обривки давнiх, можливо, ще шкiльних, знань.
Вiн вийняв пiстолет i переклав його до лiвої руки - Ван Лун стрiляв нею не гiрше, нiж правою. Так само обережно вiн вийняв з пiхов свiй улюблений широкий кинджал.
Тим часом гiгантська бабка обрала для себе мiсце в лiсi. її дзижчання посилилося. Вона впевнено опускалася на верхiвку величезного старого дерева, що височiло над лiсом, наче гiгантська свiчка. Тепер Ван Луна тримали тiльки двi переднi лапи хижака. Двi заднi пари витяглися вниз, готовi ухопитися за дерево. Крила майже нерухомо застигли в повiтрi, створюючи над Ван Луном прозорий блискучий намет, на якому переливалися всi кольори райдуги.
Приготувавшись мов для стрибка, напружуючи всi м'язи, Ван Лун чекав. Час ще не прийшов. Ясно, що хижак нiчого не зробить з ним, доки не сяде.
I от бабка сiла на верхiвку дерева. Заднi її лапи ухопилися за гiлки. Дерево захиталося пiд вагою величезного хижака. Бабка переступила кiлька раз лапами, вмощуючись зручнiше. Верхiвка дерева все ще хиталася, але вже менше. Бабка зручно i цупко трималася за гiлки.
Її голова знову повернулася правим оком до Ван Луна. Хижак нацiлювався на свою здобич. Зубаста паща повiльно роззявлялася. Переднi лапи, що мiцно тримали тiло Ван Луна, повернули його на бiк i почали пiдiймати вгору, шоломом до роззявленої пащi.
Ван Лун побачив груди хижака, вкритi жовтим шаром хiтину. Окремi сегменти i пластинки хiтину з'єднувалися вузенькими смужками шкiри, якi дозволяли їм вiльно рухатися. Пiд тонкою шкiрою щось ритмiчно пульсувало, переливалося.
Шолом Ван Луна опинився вже пiд самою пащею бабки - i лапи невблаганно пiдтягали його ближче й ближче.
- Час настав!
Вiдчайдушним рiзким ривком Ван Лун перевернувся в лапах хижака. Тепер вiн немовби лежав на спинi, повернувшись обличчям до вкритого хiтином тiла. Вабка, здивована несподiвано рiзким рухом своєї жертви, зiмкнула пащу, але зразу ж таки знову роззявила її i знову потягла Ван Луна до себе.
Зморшкувата смужка шкiри мiж двома сегментами хiтину опинилася перед очима Ван Луна. Не цiлячись, вiн мiцним ударом встромив кинджал у цю смужку. Лезо легко проштрикнуло шкiру i увiйшло глибоко в тiло хижака. Ван Лун рвучко повернув кинджал i, не виймаючи його з глибокої рани, одним крутим рухом розiтнув груди хижака вiд краю до краю. Тiєї ж митi Ван Лун вiдчув, як здригнулися лапи гiгантської бабки, що тримала його. Очевидно, йому вдалося пошкодити нервовi центри. Крила бабки шалено забилися в повiтрi, здiймаючи цiлий вихор, збиваючи листя i ламаючи тонке гiлля. Бабка пiдстрибнула, намагаючись злетiти, але не випускала людину з лап.
- Настав час!
Ван Лун пiдняв пiстолет i випустив пiдряд кiлька куль в хижака, в його розiтнутi груди. I кожен пострiл вiдповiдав йому коротким глухим вибухом: то розривалися в тiлi летючої потвори його кулi. Тепер Ван Лун уже нiчого не бачив. Скло його шолома було залiплене густою масою, яка вилiтала з розiрваних грудей гiгантської бабки пiсля кожного пострiлу. Проте лапи все ще цупко тримали його.
Втiм, ось вони знову здригнулися. Одна з них безсило повисла. Тiло Ван Луна лишалося притиснутим до тулуба хижака тiльки однiєю сухою лапою. Ще секунда - i так само безсило повисла, втративши мiць, i вона. Перекидаючись в повiтрi, нiчого не бачачи, але не випускаючи з рук зброї, Ван Лун падав униз, ударяючись об гiлки дерева, якi м'яко нiби перекидали його одна на одну, нижче, нижче...
Густий червоний морок поглинув його. Ван Лун чув трiск гiлок, що ламалися пiд вагою його тiла, вiдчував, як ударяється об них, але спинитися не мiг, не мiг нi за що ухопитися, бо його руки були зайнятi зброєю. Ще удари, вже значно м'якшi. Пролунав уже не трiск, а соковите хрумтiння, наче ламалися на шматки гарбузи чи кавуни. I нарештi Ван Лун упав на грунт, на вологе листя, що вкривало його.
Секунду чи двi вiн лежав, збираючись з силами. Потiм трохи пiдвiвся на лiктях. Здається, все благополучно, немає нi переламiв, нi вивихiв, ноги й руки цiлi. Болiло тiльки плече - мабуть, внаслiдок удару об товсту гiлку.
Навпомацки Ван Лун вiдшукав i зiрвав якесь широке хрумке листя i протер ним скло шолома. Тепер вiн мiг бачити.
Невисокi густi заростi папоротi. М'який вологий грунт, укритий опалим листям. Навкруги зводяться могутнi стовбури дерев, їхнi крони тiсно переплiтаються, зливаються в одне суцiльне червоне склепiння, таке щiльне, що крiзь нього не видно неба. Поранена чи вбита гiгантська бабка залишилася десь там, угорi. Тут, унизу, було тихо i спокiйно. Ван Лун був вiльний, вiн мiг повертатися до товаришiв, до мiжпланетного корабля.
Це було дуже легко сказати, тiльки сказати. Як повертатися, куди? Нiякий компас не мiг допомогти Ван Луну. Проклята бабка пiд час польоту кiлька разiв змiнювала напрям. Мандрiвник мiг бути зараз усього в кiлькох кiлометрах вiд мiжгiр'я, де лежав астроплан; проте ця вiдстань могла бути i вдвоє, втроє бiльшою. Втiм, не це головне, справа не у вiдстанi.
Куди iти - от головне питання. Всюди однакова оранжева хаща, усюди лiс дерев з червоним листям, усюди заростi чагарника i папоротi. Направо, налiво, прямо, назад? Невiдомо? Зв'язатися з товаришами по радiо? Проте маленький передавач у скафандрi Ван Луна перекривав дуже невеличку вiдстань - всього бiля кiлометра. На всяк випадок, Ван Лун гранично посилив напруження передавача i голосно промовив:
- Товаришi! Чи чуєте ви мене? Вiдгукнiться!..
Як i слiд було чекати, вiдповiдi вiн не почув. Передавач був надто слабким.
Притулившись до дерева, Ван Лун обмiрковував становище. Справдi, що робити? Куди б вiн не вирушив,
