зробив крок уперед i схопив рукою ствол гвинтiвки Ван Луна. Той здивовано поглянув на нього:
- Чого хочете, Вадиме? В чому рiч?
- Не треба стрiляти, Ван, прошу вас.
- Чому, дозволю собi спитати? - поцiкавився Ван Лун.
- Наша робота наближається до кiнця, Ван. Хто знає, чи не викличе ваш пострiл уваги ще якихось потвор... i це завадить нам, не дасть закiнчити справу сьогоднi... Не стрiляйте, дорогий Ван, дiдько з нею, цiєю твариною, хай пливе, куди їй завгодно!
Сокiл мав рацiю. Мандрiвникам нiщо зараз не загрожувало, тварина не збиралася нападати на них. Ван Лун опустив долу гвинтiвку i засмучено дивився, як невiдома iстота неквапливо вiдпливала далi й далi. Вперше вiн побачив тут щось нiбито придатне для полювання - i, як на зло, йому доводилося утриматися вiд пострiлу!
Нарештi, рогата тварина зникла, сховалася за мисом. Ван Лун, наче згадавши щось, обернувся до Галi. Його очi були вже насмiшкувато примруженi.
- Ну як, хочеться викупатися, спитаю вас? Є весела компанiя, чи не правда? - його рука зробила широкий жест у бiк озера.
Галя сердито вiдмахнулася вiд нього: i навiщо iронiзувати?..
Мандрiвники закiнчили заряджати свердловини. Перелитий у довгi стальнi трубки атомiт був закладений в скелi; отвори Сокiл забив металiчними пробками. Лише тонкий чорний провiд, що виходив з-пiд тих пробок, указував тепер мiсце, де були потужнi заряди атомiту, якi мусили висадити в повiтря важке кам'яне тiло греблi.
Тонкi чорнi проводи, що виходили з свердловин, з'єднувалися разом у маленькiй круглiй коробцi - i звiдси дном мiжгiр'я помiж скелями тягнувся мiцний просмолений зверху кабель у металiчному панцирi. Цей кабель був прокладений на вiдстанi майже пiвтора кiлометра до мiжпланетного корабля. Схованi в ньому проводи сполучалися з контактним устроєм на пультi керування астропланом. Отже, роботи по пiдготовцi вирiшальної операцiї - висадження в повiтря скелястої греблi - були закiнченi.
Ще кiлька днiв вiдняла перевiрка небезпечного вантажу корабля i його пакування. Микола Петрович власними руками промацав кожне з'єднання ультразолотих пластин, якi захищали iнфрарадiй, вимiрив дозиметром випромiнювання поза стiнами складу. Сокiл занепокоєно стежив за кожним рухом академiка, за виразом його обличчя: та невже ж Микола Петрович виявить якийсь промах, якусь неточнiсть?.. Втiм, нi, академiк Риндiн був задоволений. Зроблено все, передбачене розрахунками i точним розпорядком пiдготовки до зворотного вильоту. I Сокiл полегшено зiтхнув: експедицiя таки привезе на Землю вiдкритий нею на Венерi iнфрарадiй!
Увечерi того ж дня Риндiн звернувся до товаришiв:
- Друзi мої, як i ранiше, я не хочу приховувати вiд вас навiть найменших моїх побоювань. Завтра вранцi ми висаджуємо в повiтря греблю. Ми сподiваємося, що бурхливий потiк води, який рине внаслiдок цього до мiжгiр'я, виштовхне наш корабель iз скель i винесе його потiм у море. Все це так. Навiть зараз, у навантаженому станi, наш астроплан легший вiд води, вiн мусить сплисти, - якщо звiльниться iз скель. От про це саме 'якщо' я й вважаю своїм обов'язком попередити вас.
У мовчаннi вiн вiдпив води iз склянки, яка стояла перед ним, i продовжував таким самим серйозним тоном:
- Ми сподiваємося, повторюю, що все це вiдбудеться саме так. Втiм, ви знаєте, що ми позбавленi можливостi перевiрити розрахунками те, що станеться пiсля висадження греблi. Цiлковитої певностi в тому, що потiк води звiльнить наш корабель, немає i не може бути. Не виключена, строго кажучи, i iнша перспектива, значно менш райдужна. Натиск води може бути недостатнiм для того, щоб виштовхнути астроплан iз скель. Тодi вiн, природно, не спливе. А через те, що течiя рiчки в подальшому пiде старим рiчищем, мiжгiр'ям, астроплан лишиться лежати вже на днi рiчки, пiд водою. В такому разi - ми вiдрiзаємо для себе будь-яку можливiсть зворотного старту... залишиться тiльки одне - висаджувати пiд водою скелi, якi затримують корабель. А така операцiя бiльше, нiж небезпечна... Отож я виклав вам мої побоювання. Скажiть, що ви думаєте з приводу всього цього. Ви мусите зрозумiти, що зараз нам потрiбне спiльне тверде рiшення.
Микола Петрович замовк, чекаючи вiдповiдi. Першим вiдгукнувся Вадим Сокiл.
- Але ж те, що ми збираємося здiйснити, Миколо Петровичу, нам так чи iнакше треба зробити? Навiть коли б ми спробували зараз висаджувати скелi, корабель все одно не зможе стартувати з мiжгiр'я, з цiєї кам'яної пастки. Значить, так чи iнакше - мiжгiр'я треба наповнити водою, щоб астроплан сплив. Я - за рiшучi дiї!
- Гадаю, Вадим правильно сказав, - одiзвався i Ван Лун. - Можна, звiсно, спочатку висадити скелi навколо корабля. Це небезпечно, вважаю. Краще спробувати воду. А тодi, якщо буде потреба, взятися i за скелi. Моя думка така. Iнакше не можна, пiдкреслю.
- А ви, Галю? Я хочу чути й ваш голос, - повернувся академiк Риндiн до Галi Рижко. - Ви давно вже стали повноправним членом нашої експедицiї, чому ж ви мовчите?
- Вадим Сергiйович i товариш Ван уже все сказали, Миколо Петровичу, збентежено вiдповiла Галя. Що вона могла додати ще? Хiба тiльки одне, - що їй страшенно хотiлося якнайшвидше вирушити назад, на Землю. Втiм, це й без того всi знають...
- Тодi - ухвалено. Завтра вранцi вирiшиться все, - заключив Риндiн. - А зараз - спати, друзi. Ранок ми мусимо зустрiти мiцними i бадьорими, попереду великi випробування!..
Проте як могла Галина заснути, знаючи, що тiльки одна нiч вiддiляє її вiд вирiшальної подiї? Як зупинити, заспокоїти думки, якi весь час тривожно нагадують про те, що говорив Микола Петрович? Мiнливий фiолетовий присмерк глибокого мiжгiр'я, - невже ж i справдi сьогоднi вона бачить його востаннє? А якщо завтра все буде в порядку, якщо астроплан вийде на поверхню величезного моря, куди впадає рiчка, - тодi пiслязавтра буде дано зворотний старт з Венери на далеку рiдну Землю... Батькiвщина, мама, друзi - як хороше! I звичайно ж таки, Галя не помiтила, як охопив її глибокий рiвний сон. Дiвчинi здавалося, що вона лише на хвилинку заплющила очi, як одразу почула гучний голос Миколи Петровича:
- Аргонавти Всесвiту, ранок! Вставайте! Час не жде, треба швиденько поснiдати - i до дiла. Галю, не ховатися пiд ковдру! Пiдйом!
Снiданок Галя їла мовчки i тiльки за обов'язком: ну яка, справдi, може бути їжа, коли ось зараз вирiшуватиметься їхня доля! Вона раз у раз поглядала в iлюмiнатор, на звичнi вже гострi скелi, стрункi цикадеї з яскравим червоним листям, ажурне оранжеве листя папоротi. їй пригадувалося, як здивовано, з якою цiкавiстю вона дивилася в iлюмiнатор тодi, першого дня їх перебування на Венерi. Яким тодi все здавалося незвичайним, загадковим, страшенно цiкавим. А зараз - хоча б уже мерщiй додому, назад, на Землю... додому!
Нарештi, Микола Петрович скомандував:
- По гамаках, друзi! Будемо починати. I прошу прив'язатися так само мiцно, як перед справжнiм стартом. Надходять серйознi i небезпечнi хвилини.
Вiн спинився на мить i потiм додав так м'яко i лагiдно, як мiг говорити тiльки вiн, турботливий старший друг i товариш:
- Зараз - геть усi побоювання. Ми вiримо, твердо вiримо, що все буде гаразд. Iнакше не може бути!
Уважний погляд Миколи Петровича перевiрив, чи все готове в центральнiй каютi, чи не залишилося щось неприбраним, забутим. Вiн iще раз подивився на товаришiв, якi опускали гамаки, задоволено кивнув головою i вийшов до навiгаторської рубки. А Галя Рижко не стрималася, пiдбiгла ще до iлюмiнатора i на хвилинку притиснулася до нього. Нi, не червонолистi пальми, не цикадеї та папороть хотiлося їй побачити наостанку! Високо в хмарному небi над краєм мiжгiр'я, мiж двома застиглими, наче вартовi, кипарисами, так само, як i ранiше, гордовито майорiв червоний прапор Радянської Батькiвщини, червоний прапор з золотим серпом i молотом!
Пролунав легкий шум. Автоматичний механiзм засував металiчними заслiнками водночас усi iлюмiнатори центральної каюти. Одразу стало темно. Лише один великий екран перископа свiтився в центрi стелi перед очима принишклих мандрiвникiв.
Скелi, що ясно вирiзнялися на ньому, наче самi повiльно пересувалися, вiдпливали вбiк. Микола Петрович у навiгаторськiй рубцi регулював перископ, повертав його в потрiбному напрямi. I от картина на екранi нарештi завмерла. Галя впiзнала цi могутнi, величезнi скелi. То була верхня частина мiжгiр'я,
