Посеред тротуару, перед старим засмальцьованим вiд багаторiчної кiптяви будинком стояли, наче безпритульнi, злиденнi хатнi речi: невеличка шафа, скриня, маленький стiл, два лiжка, кiлька стiльцiв, на яких лежали наспiх заповненi клунки. На одному з стiльцiв сидiла дiвчина рокiв вiсiмнадцяти, схиливши голову на руку. Чорнi її кучерi розсипалися i впали вниз, закриваючи обличчя. Бiля дiвчини стояло кiлька лiтнiх жiнок, якi нiби втiшали її.
- Та що це значить? Адже це - Марта! - вихопилося в Клаудо.
Швидкими кроками вiн пiдiйшов до дiвчини. Жiнки розступилися перед ним. Олесь слiдкував за Валенто. Вiн i зовсiм нiчого не розумiв: якщо це та сама Марта, про яку щойно розповiдав йому Клаудо, то чому ж вона сидить тут, на вулицi, на своїх речах?
- Марто! Що сталося? Чому ти сидиш тут? Де батько? - спитав Валенто Клаудо у дiвчини, торкаючись своєю великою рукою її тоненького плеча. Дiвчина пiдвела голову i враз зiрвалася з мiсця. Сльози бiгли по її обличчю, але це не зменшувало його принадностi. Чорнi аж до синього кучерi ще бiльше вiдтiняли нiжну бiлiсть личка, на якому пiд пухнастими, красиво вигнутими бровами горiли великi темно-карi, майже чорнi очi. Дiвчина кинулася до Валенто Клаудо, обхопила його могутню шию руками, притиснулася до його високих грудей, немов благаючи захисту.
- Ах, дядю Валенто, дядю Валенто! - тужно говорила вона, захлинаючись вiд ридання. - Коли б ти знав!.. Чому ти не прийшов ранiше... може, все сталося б iнакше... а тепер я така нещасна, така нещасна...
- Та що трапилося, любонько? - намагався втiшити її Валенто, гладячи неслухнянi кучерi. - Заспокойся, розкажи все як слiд. Де батько? Що з ним?
Та якщо досi дiвчина хоч i незв'язно, але все ж таки щось говорила, то тепер вона тiльки гiрко плакала, безсила щось сказати. Вона лише щiльнiше притискалася до Валенто Клаудо, який розгублено озирався навколо, не знаючи, як втiшити Марту. А в неї виривалися тiльки окремi слова:
- Батька... батька... забрали... ой, дядю Валенто!.. Нема батька!
Тодi Валенто Клаудо повернув голову до лiтнiх жiнок, що оточували їх i з жалем поглядали на дiвчину.
- Та скажiть хоч ви кiнець кiнцем, що тут сталося?
Жiнки, немов тiльки й чекали цього запитання, враз заговорили, перебиваючи одна одну:
- Її батька арештували жандарми...
- Повезли на машинi...
- Вiн якраз повертався додому з роботи пiсля нiчної змiни, а тут його вже чекали...
- Налетiли, наче тi хижаки...
- I враз схопили! Накинулися i спереду, i ззаду. Як вовки!..
- А потiм зробили трус у кiмнатi, все перевернули догори ногами...
- А домовласник, як дiзнався про те, враз i викинув Марту з хати. Мовляв, якщо Педро арештували, то вiн не хоче рискувати своїм добрим iм'ям... Ще можуть вийти неприємностi для нього...
- Та вiн бреше, не в тому рiч! Ясно, платити за квартиру тепер нема кому, от вiн i викинув...
- Куди ж їй тепер, бiдолашнiй, подiтися? От i сидить тут на речах...
Марта мовчки плакала, все ще ховаючи обличчя на грудях Валенто Клаудо, який поступово починав розумiти, що скоїлося з його старим другом. Обличчя його спохмурнiло.
- Так, - сказав вiн, нарештi, крiзь зуби. - Так, виходить, Педро Дорiлья все ж таки не обiйшовся без полiтики... Тiльки в чому тут рiч? Ну, це з'ясуємо потiм. Значить, ти, Марто, залишилася сама на вулицi?..
Дiвчина так само мовчки кивнула головою i заплакала ще гiрше...
- Ну, заспокойся, заспокойся. Адже сльозами тут не допоможеш. Треба щось робити.
На хвилинку Валенто Клаудо замислився. Рука його машинально погладжувала кучерi Марти. Здавалося, дiвчина послухалася його i потроху заспокоювалась. Вона вже не плакала, лише час вiд часу її тонкi плечi здригалися.
- Слухай, Марто, - мовив Клаудо, наче вирiшивши щось. - Насамперед тобi треба влаштуватися. Не жити ж тобi посеред вулицi?
- Менi нема куди йти, - сумно вiдповiла дiвчина. - Хiба ж ти, дядю Валенто, забув, що в нас немає в мiстi родичiв... жили ми з батьком удвох, а тепер... - її голос увiрвався вiд нового вибуху ридань.
- Зажди, зажди, так не можна, - бурмотiв схвильовано Клаудо. - Ми ж умовилися з тобою, що ти заспокоїшся... бо ж так ми нi до чого не додумаємося. Чуєш, Марто?.. Ну?.. Досить! От, от, так уже краще. Звiсно, я все це знаю, дитинко. Хм... ну, тодi ось що. Дивись, Марто, зi мною прийшов один хлопець. Я зовсiм i забув про нього в цьому гармидерi. От, ми ще з ним порадимось. Iди сюди, Олесю! Вiн, знаєш, Марто, хлопець непоганий, тямущий... Та ти подивися на нього!
Клаудо жартiвливо примусив Марту повернути голову до Олеся. Дiвчина на мить глянула на юнака з-пiд довгих вiй - i знову сховала обличчя.
- Що ж ти мовчиш, Олесю? Е, та я бачу, що й ти розгубився!
I справдi, юнак не мiг вiдшукати жодного путнього слова. Вiн розумiв, що мусить заговорити, що Валенто недаремно звернувся до нього: треба було вiдвернути думки Марти вiд того, що її мучило, якось розважити її. Але, як на лихо, вiн не мiг нiчого вигадати.
- Цього хлопця, Марто, звуть Олесем... трохи дивне для нашого з тобою вуха iм'я, але, зрештою, це неважливо, все одно, як, скажiмо, Алексо. Можеш так i називати його, тобi буде зручнiше...
Марта ще раз крадькома глянула на Олеся - юнаковi здалося навiть, що з деякою цiкавiстю. А Валенто Клаудо вже щось вирiшив.
- Слухайте, тiтонько, - звернувся вiн до однiєї з лiтнiх жiнок, що вже не раз i собi витирала сльози, дивлячись на Марту. - Допоможiть нам. Адже ви самi бачите, яке тут дiло... Ви ж не вiдмовите в допомозi дiвчинi, яка потрапила в бiду? Давайте ми залишимо у вас цi речi, скажiмо, на якусь добу, а там усе з'ясується, гаразд? Ось вам, тiтонько, трохи грошей, щоб хтось перенiс до вас речi. А ми пiдемо. Нам треба ще багато чого обмiркувати. Ходiмо, ходiмо, Марто, все буде гаразд. Бувайте, тiтонько, спасибi вам! А ми, Марто, пiдемо з тобою насамперед до їдальнi, поснiдаємо. Ти ж, напевне, ще нiчого не їла?..
3. ЯК БУВ СХОПЛЕНИЙ ПЕДРО ДОРIЛЬЯ
В маленькiй їдальнi на сусiднiй вулицi було в цей час безлюдно. Валенто Клаудо посадив Марту й Олеся за столик у кутку зали i замовив їм їжу. А собi взяв лише склянку кислого червоного вина.
Незабаром юнак i дiвчина з апетитом їли, зрiдка поглядаючи одне на одного. Олесь вiдчував деяку розгубленiсть: i як то вiн не мiг знайти жодного пiдходящого слова там, на вулицi? Адже Марта, мабуть, вважає його зовсiм дурним, незграбним... I коли зрiдка дивиться на нього, то немов вивчає... погляне - i одразу ж знову вiдведе погляд... Цiкаво, що ж вона справдi думає про Олеся?..
Валенто Клаудо сидiв навпроти них, маленькими ковтками пив вино, добродушно посмiхався i жартiвливо говорив:
- Люблю дивитися, як їсть молодь. От, наче й зовсiм не хотiли, вiдмовлялися... А поставили перед ними їжу - дивись, звiдки й апетит узявся! Не те, що ми, старики... Ну, доїли? Добре, добре! Що ж, хай вам дадуть iще по чашцi кави, а ми тим часом поговоримо про деякi невiдкладнi справи. Треба ж щось вирiшити. А щоб вирiшувати, слiд зважити на все, що сталося ранiше.
Валенто Клаудо вiдставив свою склянку, обiперся на лiктi i вже цiлком серйозно сказав:
- З речами ми розпорядилися. Але ти, Марто, досi не розповiла менi докладно про те, що сталось. Я чув тiльки тих тiток, а вони ж нiчого не знають, крiм самого факту. От, скажи менi, дiвчино, в чому тут рiч? Наскiльки я знаю, Педро досi нiчим не привертав до себе уваги полiцiї. I раптом - обшук, арешт... Як це зрозумiти, Марто? Батько щось накоїв?
Марта розвела руками:
- Коли б я знала, дядю Валенто!.. Це ж сталося так несподiвано... Батько щойно повернувся з роботи, як його i схопили. А за що - звiдки менi знати?
Валенто замислено подивився на неї:
- Та я й не сподiвався, що ти надто багато знаєш. Тим бiльше, що навряд чи Педро дуже змiнився за тi два мiсяцi, якi я його не бачив. Не думаю, щоб вiн раптом почав займатися полiтичними справами i зацiкавив своєю особою жандармерiю, та ще в такiй мiрi, щоб його заарештували... I все ж таки мусить бути якась, хоч найменша причина для всього цього... Слухай, Марто, а вiн останнiм часом не розповiдав тобi чогось незвичайного? Ану, згадай!
