Владко Владимир
Сивий Капiтан (на украинском языке)
Володимир Владко
Сивий Капiтан
ЧАСТИНА ПЕРША
Загадковий автомобiль
Роздiл перший
1. ЗАЛIЗНИЧНА КАТАСТРОФА
Швидкий поїзд Торенсiя- Корсехона-Веракрус мчав на повний хiд. З важким гуркотом вiн пролiтав над стрiлками i перехрестями рейок. Будинки станцiй ледве встигали блимнути зеленими й червоними вогниками - i зразу потому зникали в нiчнiй темрявi. А поїзд мчав далi й далi, залишаючи за собою довгий золотий хвiст з рухливих неспокiйних iскор. Вони згасали не одразу, а довго ще крутилися в повiтрi i лише потiм повiльно опускалися на темну землю, мов малесенькi яскравi зiрочки.
В купе одного з вагонiв сидiло три чоловiки. Кругленький вусатий iберiєць з великим животом i червоним обличчям уже вчетверте перегорнув набридлi сторiнки вечiрньої газети, лiнькувато позiхнув i ще раз поглянув на своїх сусiдiв. Невисокий стрункий юнак, що сидiв проти нього, все так само задумливо дивився у вiкно. Час вiд часу, коли за темним вiкном пролiтали вогники сигнальних лiхтарiв, юнак придивлявся уважнiше i мружив потiм очi. Розгорнута книжка лежала на його колiнах.
Другий сусiд, худорлявий чоловiк у широкому зеленуватому пальтi, нерухомо сидiв вiддаля. Можна було подумати, що вiн заснув, вiдкинувшись на спинку дивана. Проте вiн не спав, i вусатий iберiєць уже кiлька разiв помiчав, як худорлявий крадькома вивчав своїх супутникiв.
Червонолиций iберiєць позiхнув, цього разу вже удавано байдуже. Але тут-таки, немов умощуючись зручнiше, вiн трохи повернувся до худорлявого сусiда тим боком, де на лацканi його пiджака був пришпилений великий золочений фалангiстський значок. З задоволенням вiн помiтив, що бистрий погляд худорлявого чоловiка на якусь мить спинився на блискучому значку - i потiм знову сховався пiд повiками. I тепер вусатий iберiєць почував себе значно легше, безпечнiше.
Юнак усе ще дивився у вiкно. Недбалим рухом вiн закрив книжку в барвистiй обкладинцi. Червонолиций iберiєць скоса поглянув на обкладинку i з задоволенням погладив вуса. Минуло ще кiлька хвилин. Нарештi юнак вiдвернувся од вiкна. Вiн узявся було за книжку, але спинився, почувши голос кругленького сусiда:
- Молодий чоловiк читає Бласко Iбаньєса? Дуже, дуже похвально! Справжнiй великий письменник. Звiсно, не можна було б рекомендувати читати всi його твори, особливо - молодi. Але взагалi... ах, Iбаньєс! Яка невичерпна фантазiя, яка блискуча, соковита мова!
Юнак ледве помiтно всмiхнувся, але промовчав. А iберiєць не вгавав; мабуть, вiн дуже залудився, i йому кортiло з кимсь поговорити.
- Молодий чоловiк далеко їде?
- Так, - коротко вiдповiв юнак.
- До самого Веракруса?
- Навiть далi. Аж за море. Попливу на теплоходi 'Росiя'...
- I куди ж саме? Адже то радянський теплохiд, так? Чи не до Радянського Союзу, не до бiльшовикiв збирається молодий чоловiк?
Червонолиций iберiєць iронiчно, хоч i трохи здивовано, пiдвiв брови.
Весела iскорка майнула в очах юнака. Пiдкреслено байдуже дивлячись у вiкно, в темному склi якого було ясно видно вiдбиток здивованого обличчя iберiйця, вiн сказав:
- Саме туди я й їду. До Москви.
- О-о!.. - почув вiн вигук украй враженого iберiйця. Не повертаючись, юнак бачив у вiкнi, як його спiвбесiдник сплеснув руками i злякано озирнувся в бiк худорлявого чоловiка в широкому пальтi. А втiм, той сидiв, як i ранiше, цiлком нерухомо й неначе спав. У всякому разi нiщо не свiдчило, що вiн чув цю неймовiрно зухвалу з погляду кожного жителя фалангiстської Iберiї вiдповiдь юнака. Червонолиций пасажир недовiрливо перевiв погляд на свого дивного спiвбесiдника. Вагаючись, вiн спитав ще:
- Е... молодий чоловiк iберiєць, чи не так?
- Не зовсiм, - вiдповiв юнак. Вiн повiльно вiдвернувся од вiкна, подивився прямо в обличчя спантеличеного сусiда i спокiйно додав: Росiянин.
Обличчя вусатого iберiйця почервонiло ще бiльше, потiм раптом зблiдло. Вiн оторопiло дивився на юнака, який уже не мiг стримувати далi посмiшку. Тодi iберiєць ще раз боязко зиркнув убiк, де все так само нерухомо сидiв мовчазний чоловiк у широкому пальтi, кашлянув i рiшуче взявся знов за газету. Бiльше вiн уже не пiдводив Очей, не запитував нi про що, вдаючи, що заглибився в читання. Хтозна, може, цей дивний юнак - божевiльний?.. Ну, то, зрештою, його справа; але ж не можна поряднiй людинi компрометувати себе розмовою з такою людиною, - розмовою, за яку можна поплатитися якщо не в'язницею, то принаймнi досить неприємними допитами в полiцiї... Краще триматися осторонь, далi вiд грiха!..
А серце Олеся спiвало. Нарештi, нарештi все це закiнчується! Позаду роки перебування у фалангiстському полонi, важка праця в концентрацiйному таборi, знущання жандармiв... Усе, все позаду!
Подумати тiльки, як вiн страждав, коли в списку першої партiї товаришiв, що поверталися на Батькiвщину, не знайшов свого прiзвища! Так, Олесь щиро радiв за друзiв, яким пощастило вирватися з табору, з фалангiстської Iберiї, радiв вiд усiєї душi. Але ж як сумно було думати, що вiн мусить сам ще залишатися тут, у полонi... Юнак не втрачав надiї, що настане i його час, вiн твердо знав, що рiдна країна пам'ятає про нього, як i про iнших своїх синiв, яких доля завела в пазури фалангiстiв, i не забуде, не покине його. Проте - коли ж, коли?.. Потiм вiд'їжджала ще одна партiя... i в нiй теж не було Олеся...
Нарештi поїхали всi його товаришi. Олесь лишився сам. Чому так трапилося, не знав нi вiн, нi хтось iнший. Казали, що його прiзвище переплутали з якимсь iншим, з прiзвищем людини, яка давно вже виїхала на Батькiвщину. I тепер треба було доводити, що Олесь дiйсно має прiзвище Гайдуков, що його мали давно вже звiльнити, що все це - чиясь злочинна помилка... Спробуй доведи це людям, якi й без того непримиренно вороже дивляться на тебе тiльки тому, що ти росiянин, що ти - радянська людина!
Але все на свiтi має свiй кiнець. Пiсля незлiченних перевiрок та доброго десятка упереджених допитiв жандармерiя змушена була таки звiльнити Олеся. Йому видали транзитне посвiдчення на переїзд до морського порту Веракруса - дорогоцiнний папiрець, що лежить зараз у бумажнику в кишенi юнака. У Веракрусi вiн мусить звернутися до агентства англiйської пароплавної компанiї, щоб його переправили до iншого, вже не фалангiстського порту на цьому суходолi, так домовлено з агентством. А в тому iншому порту стоїть, навантажуючись, теплохiд 'Росiя' - наш, радянський теплохiд! I тодi - все позаду, вiдкриється давно жаданий шлях до далекої Батькiвщини.
Чиновник жандармерiї, який видавав транзитне посвiдчення, холодно попередив Олеся:
- Цей документ дiйсний три доби. Якщо за цей строк ви не залишите межi Iберiї, вас арештують як державного злочинця, що порушує закон. I судитимуть. Звертаю вашу увагу ще на одну важливу обставину: в такому разi ви пiдлягаєте покаранню в звичайному порядку, незалежно вiд пiдданства.
О, Олеся не треба було пiдганяти, попередження було цiлком зайвим! Того ж таки вечора вiн уже сидiв у поїздi, який мчав на схiд, на схiд, на схiд...
Кiнець полону, кiнець неволi, в яку вiн потрапив юнгою разом з усiєю командою теплохода 'Комсомолiя' аж три роки тому. Жахливi три роки, про якi краще не згадувати... Звiсно, немає лиха без добра: за цi три роки Олесь добре вивчив iберiйську мову, i тепер нiхто з його тутешнiх спiвбесiдникiв не мiг i подумати, що Олесь не житель Iберiї. Так, було спочатку й тут, у вагонi, з тим червонолицим сусiдом, який, видно, добре- таки злякався, дiзнавшись, що його спiврозмовник - росiянин.
Нещасна, затуркана фалангiстами людина! Та, зрештою, хiба ж можна її в чомусь звинувачувати? Роки панування фалангiстiв в Iберiї дали свої наслiдки. Люди боялися одне одного, бо за найменшою пiдозрою жандарми кидали їх у в'язницi i концентрацiйнi табори. Та не треба було навiть i пiдозри, досить було просто необачного слова, до якого мiг. причепитися жандарм чи таємний агент. А тут раптом - прилюдна розмова з росiянином, який їде аж до Москви, столицi Радянського Союзу, про який взагалi й згадувати заборонено... Бiдолаха сусiд, як вiн, мабуть, лає себе за те, що необережно почав цю розмову!
За вiкном майнули вогнi. Якась станцiя, i чималенька, якщо зважити на кiлькiсть вогнiв. Але поїзд не спинився й тут. Прогуркотiли стрiлки, невеличкий мiст миготнув освiтленим залiзним плетивом ферм - i знову темрява... глибока темрява, як у всiй цiй забитiй, поневоленiй фалангiстами i жандармами країнi...
Товстий iберiєць, наче заспокоївшись, куняв у кутку. Худорлявий чоловiк, здавалося, спав. Проте нi:
