цілу вічність. А фізіологія… Тут земна людина занадто принижена природою. Вона перебуває майже на рівні тварин. Та ви, Професоре, довели, що людина сама здатна визволитись від цих принижень. Вона може стати вічно молодою, вічно сильною і прекрасною! Тоді їй позаздрять навіть зорі…
— Хай визволяється, — холодно кинув Професор. — Все, що я зробив, призначалось для іншого. Ви не захотіли стати моїм союзником. То хоч не заважайте… Є люди, яких ви любите. Я зроблю їх щасливими. Вони здобудуть вічну молодість. Ви оберете для себе ту форму існування, яка вам до вподоби. У вас є прекрасна подруга. Ви з нею одружитесь. Народяться діти. Ви їм передасте свій розум. Держава гарантує вам повну незалежність. Зрештою, я умовлю уряд, щоб вам подарували якийсь острів. Там побудують для вас царський палац… Чого ж вам іще треба?
— Нас, мабуть, слухають, — проказав Едмундо. — Тату, ти чуєш?..
— Чую, — відповів Себастьян.
— А ти, Рут?..
— Чую.
— Що ж ви на це скажете?
— Ні! — сказав Себастьян.
— Ні! — сказала Рут.
— Ні! — сказав Едмундо.
Голос Професора щез. Потім знов з’явився — глухий, змертвілий, потойбічний:
— Шкода. Доведеться довершити те, що ви почали, містер Едмундо.
Там, де містився кабінет Професора, незабаром загуркотів вибух. Повстанці бачили, як провалився дах розкішної вілли. З вікон стирчали крокви, газони були засипані дрібними уламками скла.
Професор сам знищив свою лабораторію.
— Тату!.. Рут!..
То кричав Едмундо. Але його ніхто вже не чув.
Тим часом десь недалеко заревів мотор. Повстанці бігли на його шум, та було вже пізно. Як вони не помітили, що за деревами стояв вертоліт? Тепер він піднявся в повітря, по ньому стріляли з карабінів, але марно. Вертоліт зник у темному небі. Та ось у нього вдарила блискавка, він спалахнув, потім вибухнув, і його уламки попадали на гранітні скелі.
То Едмундо скарав людину, яка прагнула стати володарем світу.
Тим часом повстанці розбирали руїни Професорової вілли. Рут, Хосе, Делія, Ірена — всі були майже неушкоджені. Синці й подряпини можна не брати до уваги. Але Себастьян…
Кістлявий, нерухомий, він лежав на садовій траві серед уламків скла. Кроквою проломило череп. Ірена змивала кров з його обличчя. Заплакана Рут припала головою до його грудей. Делія та Хосе заспокоювали їх, як могли.
Невдовзі Педро і довгов’язий повстанець принесли якусь жінку й поклали поруч Себастьяна. Вони відкопали її в руїнах. Жінка також була мертва.
Ірена на мить полишила Себастьяна і глянула в обличчя жінки. Схопившись на ноги, перелякано скрикнула:
— А-а-й!
І, непритомна, впала на руки Делії.
Ірена впізнала себе. Вірніше, впізнала ту білкову оболонку, в якій нещодавно жила її свідомість. Тіло жінки ще було тепле. Отже, Професор, відібравши в неї пам’ять, підтримував її фізіологічне існування до останньої хвилини. Мабуть, провадив на ній якісь досліди…
Їх поховали разом — колишню Ірену й Себастьяна. Гори гриміли нечуваною грозою. Але ніхто з повстанців не ховався. Всі знали: то Едмундо оплакує батькову смерть…
Минуло кілька років. Генерал помер. Марлон утік за кордон. Його вже не цікавила політика — він став багатим бізнесменом. Повстанці спустилися з гір — повірили, що прийшла жадана свобода. Але більшість із них потрапила в Чорну фортецю. Новий уряд виявився не кращим, ніж ненависна Генералова диктатура.
Одного дня гірськими стежками йшли дві дівчини. Вони видавались майже ровесницями. То були Ірена й Рут, які вирішили провідати заповітну могилу.
Сіли на камінні, скорботно схилили голови. Вдарила гроза. Над могилою тріпотіло блакитне полум’я.
— Едмундо, — тихо мовила Рут, яка ніколи не розлучалася з рацією. — Добре, що ти прийшов. Коли б ти знав, які ми тепер тут самотні.
Блакитна куля напружено пульсувала. Вона то збільшувалась, доростала до розмірів людської голови, то стискалась, нагадуючи пломенисте яблуко… Щось у ній боролося, кидало її — щось таке, від чого було боляче навіть блискавиці.
Нарешті Рут почула гіркі слова:
— Колись ти казала: ще рано… Тепер ти виросла. Чому ж не виходиш заміж?..
Рут здалося, що її хтось ляснув по щоці.
Вона шарпнулась усім тілом і крізь сльози вигукнула:
— Едмундо! Як ти смієш так казати?..
— Хіба це я кажу?.. То природа так велить. Хто ж сміє перечити їй?
— Ти — мій чоловік, Едмундо! Іншого не буде.
— Іншого не буде, — вслід за нею повторила Ірена, думаючи про Себастьяна.
Довго вони розмовляли над могилою, де лежали останки Себастьяна і колишньої Ірени. Сумна це була розмова.
Спустилися з гір, поїхали додому. Треба прибирати харчевню. Тітка Мірта також померла. В харчевні тепер господарювали Рут, Делія та Ірена. Нерідко провідував їх Одноокий. Він з’являвся у вигляді сажотруса. Одноокий лишився в катакомбах. Харчевня стала підпільною явкою.
Інколи Рут виходила в місто. На неї задивлялися перехожі. Гарна вона була, дуже гарна! І ніхто з перехожих не знав, що золоте волосся цієї красуні ховає в собі таку силу, яка здатна знищити будь-яку фортецю.
Але дівчина думала про інше. Її вабили тіні у вечірніх вікнах. Там жили люди. Кохали, раділи, страждали. Люди, багато людей!.. Якщо уявити землю без оцих вікон, що дивляться у вечірнє небо, тоді вона, планета наша, — втратить живу душу…
Майже завжди в такі хвилини біля Рут з’являлась Ірена. Якби хто-небудь підслухав їхню розмову, то, мабуть, був би вельми здивований. Зовні вони майже ровесниці, але Ірена так розмовляла з Рут, як мати розмовляє з донькою. І золотоволоса красуня не перечила. Вона визнавала за своєю подругою високе право на материнське слово.
Можливо, саме в цьому й бачила Ірена зміст свого другого життя. Та ще в тому, що їй довіряли люди із катакомб.
Катакомби, як і раніше, давали притулок усім тим, хто вірив: рано чи пізно, а на всій землі запанує свобода. Її принесуть не захмарні істоти — вона народиться із боротьби людської, із відваги та самопожертви.
Ірена та Рут вірили в це. Разом з Однооким та його друзями вони готувалися до нових боїв.
