йолопа. Вони аж нiяк не самокритичнi. Вся ця iсторiя сталася через дiдусiв нежить. А я хiба винний, що у мене так легко наморочиться голова? Я не збираюся ставати покрiвельником -- коли виросту, будуватиму тунелi. I нарештi, про те, що гримiло. Тiльки наступного дня я збагнув, що то був годинник на ратушi. Вiн бив половину, а потiм без чвертi дванадцяту. Уявiть себе з тромбоном у руках поруч такого велетня. Як би ви повелися?
* * *
Ага, ось i панi Цвой.
-- А вже скоро вечiр, вже посутенiло, -- кажу я.
-- Вибач, Альфонсе, але в мене було таке важливе засiдання, -вiдповiдає вона.
-- Еге ж, -- кажу я, -- тато завжди так говорить, коли приходить додому пiзно ввечерi. Мама каже, що вона цього не зносить.
Панi Цвой нiяковiє i каже: -- Воно то так...
Там часом вона гортає мої папери, де я все позаписував.
-- Це ми надрукуємо, це ми надрукуємо, -- весь час приказує вона, смiється i поплескує мене по плечу. Потiм дає менi 50 пфенiгiв на зворотний шлях -- 20 пфенiгiв на проїзд i 30 на лимонад.
Тiльки випивши на вокзалi ситра, пригадую, що через усю ту метушню в дитячому видавництвi я так i не здав те оповiдання, що написав на конкурс -- воно лишилось у мене в кишенi. Але туди я бiльше не пiду. Краще вiдмовлюся вiд конкурсу. Я ж невдаха, чи не так?
Якщо вам сподобалися (чи не сподобалися) мої оповiдання, напишiть у дитяче видавництво.
Ваш Альфонс Цiттербаке.
Частина II
Озеро Кюдер, що бiля нашого мiста, невелике, але дуже поросле очеретом. Одначе дехто в ньому купається. А я там проводжу цiлi днi -готуюся до першостi школи з плавання. Заважають водоростi, але дарма, я наполегливо тренуюся, бо вважаю, що хоч i важко в навчаннi, зате пiзнiше, на змаганнях у басейнi легко вирвуся вперед. Он радянський чемпiон свiту iз стрибкiв у висоту Брумель тренувався iз свинцевим поясом i в черевиках iз свинцевими пiдошвами. А я вправляюсь серед водоростей. Пропливши дистанцiю двадцять разiв i добряче втомившись, лягаю на пiсок, весь у зеленiй рясцi, з баговинням у волоссi. Уявляю, як пiд час шкiльних змагань усi на трибунах захоплено вiтатимуть мене i хором гукатимуть: 'Альфонс, Альфонс!'
Аж раптом чую жiночий крик. Бачу, жiнка стоїть у човнi недалеко вiд острова i махає руками.
Якусь мить я спостерiгав за нею, але вона все не заспокоювалася. Тодi я ввiйшов у воду i поплив до тiєї жiнки. Врятувати людину -- це ж прекрасно! Ти вчинив по-геройському, i тебе всi шанують. Виявилось, її човен застряв у баговиннi й дуже розгойдався. Коли я пiдплив ближче, жiнка сказала:
-- Я звiдси не виберусь, тут так заросло...
-- Не турбуйтесь, я вас врятую! -- гукнув я.
-- Ой-ой! -- забiдкалася жiнка. -- Цього ще не вистачало!
-- Заспокойтесь! Покладiться цiлком на мене -- я майже майстер з плавання стилем брас серед школярiв! Не бiйтеся, усе буде гаразд!
Та далi сталося таке, чого я досi не можу збагнути. Чи то борт човна був слизький, чи жiнка була не уважна, але коли я спробував улiзти в човен, вiн перекинувся. Добре, що тут хоч не дуже глибоко. Стоячи по шию у водi, з зеленим баговинням у волоссi, жiнка приголомшено дивилася на мене. Я заплутався у вудках (це ж ними вона щойно розмахувала!) i зашарiвся. Найнеприємнiше те, що я завжди червонiю, навiть без причини.
-- Нiчого, -- сказав я, -- ходiмо он туди, на острiвець, -- там ви будете справдi врятованi.
Жiнка знову влiзла в човен, i я попхав його до острiвця. Там ми посiдали поруч. Жiнка роззулася i вилила на пiсок воду з туфель.
-- Дуже вдячна за порятунок, -- тихо мовила вона. -- А вудки пропали... Справдi, дуже вдячна.
-- Ет, це не бiда, -- вiдказав я. -- Я ж говорив, що залюбки врятую вас.
Але жiнка, мабуть, не дуже радiла, що її врятовано. Вона мовчала.
-- Озеро дуже заболочене, правда? -- аби не мовчати, сказав я.
I раптом жiнка почала смiятися. Здавалося, тому смiховi не буде кiнця.
'Може, у неї сонячний удар', -- злякано подумав я i став пригадувати, як навчав нас пан Фiлькендорф рятувати потерпiлих вiд сонячного удару. У мокрому одязi, вся в зеленому баговиннi, жiнка качалася по пiску.
-- Просто неможливо, -- приказувала вона, -- помру зо смiху... хто ж iще мiг бути... це ж Альфонс Цiттербаке... хто рятує мене i перекидає човна, переплутує мої вудки... не можу повiрити... Альфонс Цiттербаке...
Мене мов громом приголомшило. Звiдки вона знає мене? Та ще й смiється надi мною.
-- Ти ж Альфонс? -- запитала вона i ласкаво поплескала мене по щоцi. А я цього взагалi не люблю.
-- Так! -- стримано пiдтвердив я. -- Це справдi я, ваш рятiвник Альфонс Цiттербаке.
-- I ти не впiзнаєш мене? -- запитала жiнка i змахнула зi своєї брови нитку баговиння. Я уважнiше придивився до неї i вмить зблiд. Упiзнав! Це ж панi Цвой! Це їй розповiдав я тодi про свої пригоди, а вона зробила з них ту дурну книжку, в якiй усi смiються надi мною i нiхто не сприймає мене всерйоз.
-- От так зустрiч! -- сказала вона. -- Яка зворушлива зустрiч!
-- Гм, я теж радий зустрiчi з вами, панi Цвой, -- промимрив я.
-- Так, любий Альфонсе, -- витягуючи з волосся шматочки латаття, сказала панi Цвой. -- Нам доведеться довгенько посидiти на цьому острiвцi. По-перше, я так не можу з'явитися на люди, -- i вона показала на свiй мокрий одяг, що прилип до тiла, а по-друге, мене може затримати рибiнспектор Шмiдтке. Коли ми перекинулись, я загубила дозвiл на ловлю риби, а Шмiдтке ой який суворий!
-- Я можу перепливти на той берег, -- сказав я.
-- Нi, любий Альфонсе, лишайся тут. Удвох буде веселiше.
-- А що менi робити? -- невдоволено пробурчав я. -- Можу шiсть разiв пiдтягтися на руках або зробити стiйку на головi -- сiм хвилин стою! Це рекорд нашого класу.
Панi Цвой засмiялася.
-- Краще розкажи що-небудь, а це облишмо.
Я розповiв їй про свої пригоди з шiстдесятьма яйцями, про те, як я був космонавтом номер 4, як катався на 'кротовi'. Панi Цвой безугавно смiялась.
-- Ви давно висохли, -- зауважив я. -- А я вже стомився розказувати.
-- Нi, Альфонсе, розповiдай далi. Це ми надрукуємо, так, це ми надрукуємо! -- приказувала вона.
Довелося продовжувати. Сонце сховалося за деревами, стало прохолодно, а панi Цвой не вiдпускала мене, i я весь час розповiдав.
Як я програв змагання слiдопитiв
Всiм класом ми вирушили в подорож. Вона тривала два днi -- суботу i недiлю. Я вперше їхав разом з усiма i дуже радiв. Адже ми будемо спати в сараї i самi куховарити. На жаль, iз самого початку подорожi у мене почалися прикрощi. Все через те, що мама наготувала менi велику валiзу.
-- Щоб не простудився, щоб не був голодний, щоб не натер ноги в походi, -- приказувала вона, кладучи у валiзу ту чи iншу рiч.
А тато ж учора застерiгав:
-- Тiльки не накладай хлопцевi багато. Вiн же сам усе нестиме. В дорогу беруть тiльки найнеобхiднiше.
Менi й самому хотiлося взяти тiльки найнеобхiднiше, але мама вважала, що й валiзи замало. Бо коли похолоднiє, мовляв, то будуть потрiбнi пiдштанки i товстий пуловер. Шкода, що тато був саме на роботi.
Тiльки-но я прийшов до школи, як мої однокласники почали смiятися.
-- Що за дурний смiх? -- крикнув я, хоч i розумiв, що смiються надi мною та моєю валiзою.
Ервiн був iз рюкзаком. Смiючись, вiн сказав усiм:
-- Альфонсовi потрiбен носильник! Може, замовимо?
-- Я ще посмiюсь над вами, коли ви їстимете дрижаки, а менi в пуловерi буде тепло, -- вiдрiзав я.
Всi зареготали ще дужче.
-- В червнi не буває холодно i пуловер нi до чого, -- не вгавали вони.
Я розсердився не на жарт.
-- А якщо в дорозi пiде дощ. Вас намочить, а в мене є накидка! -закричав я.
Усi знову засмiялися. Вони гадали, нiби я хочу, щоб нас застав дощ. Пiд час нашої першої подорожi! На щастя, прийшов Гаррi, наш вожатий.
