Тут їхню розмову перепинила сумка Легарiї, яка налетiла на Кадриля; удар був такий сильний, що зайчика вiдкинуло аж пiд гiлку ялинки - пiд ту саму, на якiй висiла цукерка i пiр'їнка сойки.
- Благаю пробачення, - пришкутильгав пiнгвiн до збитого з нiг Кадриля. - Це все тому, що я кривий i незграбний.
Незграбно зiгнувшись, вiн ще щось промимрив i, залишивши сумку пiд гiлкою, що сягала схiдцiв у 'Срiбну шишку', поспiшив зустрiти Ейнору з Легарiєю. Китичка все ще вагався.
- Їдь, Китичко, i бiльше нi слова! - вигукнув iз-пiд гiлки Кадриль. Не пiдходь до мене, не говори до мене. Я не хочу нiчого нi чути, нi говорити! Щезнiть з-перед моїх очей! Щасливої дороги!
- Ну й чудово, - похвалила його Легарiя, - тверезий розум узяв гору... Ейноро, швидше ступай, Китичко, не куняй - твiй друг чекає на новi вуса.
- Зупинiться! - загородив їм дорогу Твiнас, повертаючись вiд корабля. - Я пригадав важливу рiч. Щоб подорож була щаслива, ми повиннi хоч хвилинку посидiти i помовчати. Хiба не так, вельмишановна начальнице?
- I знову гаємо час, - хотiла заперечити начальниця, але, задоволена шанобливим звертанням, поступилася: - Посидьмо, але недовго.
Твiнас повернувся до кубика, за ним знехотя пiшла й Легарiя. Всi зайняли свої мiсця i зосередилися перед подорожжю. Запанувала урочиста тиша. Забувши дрiбнi клопоти, суперечки, всi думали про те невiдоме, що на них чекало, про подорож по всiяному зорями небу, про землю, на яку, може, нiколи не доведеться повернутися, на цю свою єдину землю, на якiй зазнали стiльки радощiв i кривд, любовi i байдужостi... Китичка насилу стримувався, щоб не захлипати, малесенькi очi Твiнаса розплющилися, скiльки могли, щоб надивитися на осяяний мiсячним свiтлом снiг, Ейнора мiцно-мiцно зiмкнула повiки, у Легарiї затряслося пiдборiддя. Навiть пiлот, показавшись у дверях, щоб поквапити пасажирiв, не насмiлився перервати урочисту мить; навiть вiн сам сiв на верхню сходинку, щоб зосередитися разом з усiма, а в його здоровенних окулярах вiдбилося по мiсяцю.
- Вставаймо, - звелiла Легарiя, i всi дружно пiдвелись. Твiнас пришкутильгав до Ейнори, щоб довести її до схiдцiв, та вiн так незграбно повертався, що зачепив штабель, а той з гуркотом розсипався по снiгу.
- I знову хаос! - скривилася жаба.
- Благаю пробачити! - винувато опустив додолу очицi Твiнас. - Я такий гладкий, незграбний та кривий... - З цими словами вiн почав складати хмиз на старе мiсце.
- А це що? - не на жарт розгнiвалася на нього начальниця. - Геть у корабель!
А до прикрашеної гiлки ялинки нахилився Китичка.
- Друже, - покликав вiн глухим вiд туги голосом. - Я... я даю тобi слово, що привезу, найкраще з усiх вухо i найдовшого iз усiх вуса, якi тiльки знайду на Тандадрицi!
Нiхто не вiдiзвався: Кадриль, як запевняв, не хотiв нi говорити, нi слухати.
- Друже, - схлипнув убитий горем песик, - ще нiколи не було менi так тя... тяжко, як зараз. Друже, промов хоч словечко, хоч постукай сiрниковою коробочкою...
I знову нiхто не вiдiзвався, лише з-пiд гiлки стирчав єдиний зайчикiв вус - немов зблiдла хвоїна ялинки. Iншим часом песик захiхiкав би, а зараз цей кiнчик вуса колов його в самiсiньке серце. I вiн наважився: низько нагнувся до землi й тихо-тихо промовив чарiвне слово:
- Кiкiлiс!
- Залазь нарештi, - пiдiгнала Китичку начальниця. - Не затримуй мене.
- А чому ви самi не залазите? - наївно запитав песик.
- Тому, що начальник повинен землю залишити останнiм.
Немов дерев'яними лапами збирався песик iз сходинки на сходинку. Поки вiн дерся, Легарiя встигла доскочити вогнища, схопити шарфик, який там лежав, i повернутися назад. Вiдхиливши гiлку, вона витягла з-пiд неї сумку, всунула туди шарфик i за обiрваний кiнець ручки поволокла свiй скарб по сходинках угору. Важка, напхана сумка чiплялася за кожну сходинку, i начальниця подумки кляла джентльмену, який не додумався занести сумку з корабель. А Китичка вже переступав через порiг корабля; зупинившись востаннє, вiн обернувся до бiлого вуса, надiючись, що ось-ось пiдiйметься зелене густе покривало, захитається цукерка, задзвонить кришталевий дзвiночок i виплигне його одновухий друг. А виплигнувши, вiн тiпне лапкою, поведе вусом i вигукне вiдважним голосом: 'До побачення, Китичко, до побачення, хай хоч i небо провалиться!..' На жаль, на жаль...
ЛIТАЮЧА СУМКА
- Чи всi приготувалися до подорожi? - пролунав iз гучномовця голос пiлота.
- Всi, всi, - вiдгукнулися мандрiвники, що вже влаштувалися в крiслах як кому зручнiше.
- Чи всi прив'язали захисний пояс?
- Всi, всi.
- Рахую, - попередив пiлот Менес. - Десять... дев'ять... вiсiм... сiм... шiсть...
- ...п'ять... чотири... - пiдхопили пасажири, - три... два... один!
Спiднизу корабля наче хто щосили вдарив молотом! Усе задвигтiло, загримiло, а коли грiм ущух, iграшки вiдчули, що їх несе вгору.
- Вже! - вихопилось у всiх iз полегшенням. Усе ще не вiрячи, що з польоту вийде щось путнє, всi тепер i радiли, i страхалися, i поглядали одне на одного, а повiки у Ейнори смикалися так, що здавалося, ось-ось вони розплющаться i заблакитнiють її великi здивованi очi...
А дивуватися було чому: у кораблi почало таке дiятися, що i в головi не вмiщалося: неначе якась невидима сила пiдiймала пасажирiв угору, i якби вони не були прив'язанi захисними поясами, то вже плавали б по салону, немов рибки в акварiумi.
- Що це за хаос? - забурчала очманiла Легарiя, коли її напхана сумка пiднялася вгору, немов кулька, а вiдiрвана ручка сумки звивалася в повiтрi, наче хвiст пацюка. Полетiли вгору i Твiнасова люлька, Ейнорина рукавичка. Нитки у хвостi Китички розкуйовдились i схожi були на голки їжака, а сiра накидка жаби розвiялась так, що голова Легарiї наче стирчала iз сажалки.
- Не хвилюйтесь, - долинув iз кабiни спокiйний голос пiлота. Корабель вiддалився вiд землi настiльки, що ми вийшли з її притяжiння, крiм того, нас не притискує донизу вага повiтря. Отож ми пiдiймаємося вгору, мов пушинки. Все гаразд.
Пасажири заспокоїлись, а Китичка навiть вигадав розвагу: почав за ручку ловити сумку. Раптом у нього витяглась мордочка, а квасолинка-нiздря аж спiтнiла.
- Менi прийшло в голову, - сказав вiн голосно, не стерпiвши, - прийшло в голову, що ця сумка займає вдвiчi... нi, втричi бiльше мiсця, нiж був би зайняв Кадриль!
- Не мели чого не слiд, - вiдрiзала начальниця. - По-перше, сумцi не потрiбне крiсло, по-друге, в нiй життєво необхiднi речi, без яких не обiйтися.
- Кадриль був би теж обiйшовся без крiсла, а подорож йому теж життєво необхiдна!.. Пробачте, але брати сумку, а залишити Кадриля жорстоко i... i несправедливо... - Песик чи то захлипав, чи захихотiв i змушений був навiть закусити захисного пояса, щоб угамувати себе, але й це не допомогло: Кi... кi... кi...
- Наш кiхкалка зовсiм з глузду з'їхав, - гнiвно сказала начальниця. Фе!
Але тут i пiнгвiна Твiнаса теж охопив смiх, а його очицi так i стрiляли вгору на стелю. Подивитися було на що: iз розстебнутої сумки Легарiї вивалювалися клаптi - шовковi, нейлоновi, вельветовi, в крапочку, картатi, в смужку, барвистi - цiлi й поточенi мiллю чи погризенi мишами, i все це ганчiр'я почало плавати по салону, немов пiстрявi хмарки.
- Що це за хаос? - жаба спочатку не зрозумiла, а дотямивши, що це, мовчки втупилась у сумку, i в неї очi замалим не вилiзли на лоба: крiзь шпарину незатягненого замочка назовнi висовувалось довге вухо, потiм круглi рудi очi, роздвоєна верхня губа, розiрванi грудки, на яких стирчала шпилька... i вже весь Кадриль з пiстрявими 'хмаринками' витав пiд стелею, винувато вiдвернувши половину вуса, бо єдиного здорового вiн залишив пiд гiлкою ялинки.
- Друже, - вiд радостi ледь не завив Китичка, - iди сюди в моє крiсло! Ура!!!
- В зв'язку з цим, - прогудiв старий сищик, - злови мою люльку, он там лiтає. I рукавичку Ейнори!
- Зараз! - вигукнув Кадриль i вiд надмiрної старанностi тричi перевернувся в повiтрi.
- Подай i шарфика, - звелiла начальниця. - Та не сподiвайся, що тебе не буде покарано за порушення дисциплiни!.. Я замалим не надiрвалася, поки втягла в корабель сумку, i весь час дивувалася: чого вона така тяжка, наче хто камiння наклав... Зiзнайся: що ти вкинув?
