- От сволота, - вилаявся Антропов, - доведеться в самих пiдштаниках через усю Нiмеччину бiгти.
- Не дуже-то побiжиш, - похмуро зауважив Банников.
- А хiба ти холоду боїшся? - ущипливе запитав його Сашко. - Ти ж сибiряк.
- По-твоєму, сибiряки повиннi без штанiв по морозу бiгати?
- Ну, ми ж все-таки в пiдштаниках,
- От я подивлюся, як ти будеш у пiдштаниках втiкати, то, може, тодi й сам за тобою побiжу, - сказав Банников. - Казав, давайте одчиняти дверi, не послухав мене...
- Не треба сваритися, хлопцi, - заспокоїв товаришiв Андрiй, - Нiхто не винен у нашiй невдачi, У всякому разi, ми не виннi. Будемо ждати iншої нагоди.
- Дiждешся, - буркнув Павлуня, - тут якраз дiждешся...
Цiлу зиму Андрiй думав про нову втечу. Тепер їх возили на роботу в гори розчищати залiзницю од снiгу. В долинах снiг випадав рiдко i одразу ж танув, зате в горах його навiвало стiльки, що зупинялися поїзди.
Про ту осiнню подiю гауптфельдфебель нiкуди не повiдомляв: боявся, щоб його не звинуватили в недоглядi. Зате вiн подбав, щоб полоненим жилося ще гiрше, нiж перше. В командi з'явилося ще три вiвчарки, кiлькох старих конвоїрiв замiнили такими головорiзами, як Зеп i Фрiдрiх, полоненим зменшили порцiю хлiба i в необмеженiй кiлькостi частували ударами й лайкою. Засумував навiть Антропов, який не мав тепер 'пiдробiткiв'. Вiн утратив свою самовпевненiсть, на роботi й у барацi вже не чути було його дотепiв, частiше чулися зiтхання.
- Я дурень, - казав вiн, умощуючись увечерi на своє мiсце бiля Андрiя i Павлунi, - ох, який же я дурень, мої дорогi хлопчикиЯ прогаяв тут до вашого приїзду цiлого пiвроку. Пiвроку!
- Тепер от теж мiсяцiв чотири пропаде, - пiдтримував його Банников.
- Прийде весна - i я запропоную вам новий план втечi, - заспокоював друзiв Андрiй.
- Де ж ти його вiзьмеш, хлопчику? - не вiрив Сашко.
- О, в мене од планiв аж голова болить, - смiявся Андрiй. - Але я бракую їх один за одним. Бо менi заважає зима.
Зима стугонiла над покрiвлею барака холодними вiтрами, жбурляла пригорщi бiлого снiгу на чорнi сумнi руки оголених лiсiв, рiзала прозорою гострою кригою дзюркотливi води рiк. Вона була одноманiтна, як ота бруква, що нею годували полонених. Годi було ждати вiд неї якихось новин; новини йшли здалеку, вiдти, де була зима iнша, своя, рiдна, де лiси не скнiли в покорi, а висипали на фашистськi полки цiлi армiї партизан, де могутнi рiки стелили льодовi мости пiд ноги радянським солдатам i грiзно бунтувалися, коли на них ступала нога завойовника.
Але й ця передостання нiмецька зима принесла нарештi полоненим теплу радiсть.
Як i колись, вони бiгли до поїзда пiд гавкiт вiвчарок, товпилися у вузеньких дверях вагона, дрiмали на вичовганих лавах, а увечерi поверталися на свою станцiю i стрибали просто в снiг, щоб, виборсавшись iз заметiв, бiгти до барака. Цивiльних нiмцiв вони майже не бачили. Доктор Геббельс уже давно розпорядився на всiх нiмецьких станцiях вивiсити лозунг про те, що непотрiбнi поїздки затягують вiйну. У вагонах висiли панiчнi плакати з написом: 'Перемога або бiльшовицький хаос'. Кожен нiмець, хотiв вiн того чи нi, мав дбати про перемогу у вiйнi, а не сновигати по фатерлянду. Ось чому вагони торохтiли напiвпорожнi i наповнювалися лише тодi, коли з якого-небудь розбомбленого мiста переїздили бiженцi.
Полоненi звикли жити в оточеннi конвоїрiв i жовтооких вiвчарок, жоден з них нiколи не думав, що може з'явитися якась зовсiм стороння людина й подати м'яку, теплу руку з того свiту, який починався за колючим дротом, за багнетами вартових, за наїжаченими, як у вовкiв, спинами вiвчарок.
Якось ранковий поїзд запiзнився, i їм довелося ждати його мало чи не з годину. Вартовi, щоб мати всiх перед очима, повели їх на освiтлений двома синiми лiхтарями перон. Був морозець, i люди, у яких кров уже давно перестала грiти тiло, вицокували зубами, вистукували по перону дерев'яними колодками, хукали в руки, стрiпувалися, немов птицi пiсля дощу.
Як завжди, на перонi не було жодної живої душi, крiм них. I раптом у дерев'яний стукiт їхнiх колодок вплiвся новий, зовсiм стороннiй звук: м'яке, майже нiжне дрiботiння жiночих закаблукiв. Цей звук полоснув кожного з них по серцю. Хода матерiв, сестер, дружин i дочок вчулася їм. Те, про що вони уникали згадувати, щоб не завдавати болю своїм змученим серцям, тепер само проривалося до свiдомостi.
Андрiєвi згадалася мати. Згадалося, як вона вставала вдосвiта, топила пiч гречаною соломою, тодi надягала зелену шерстяну, ще дiвоцьку, свою спiдницю, високi, на шнурках жовтi полусапожки, з гострими, твердими закаблуками, i будила сина, що дрiмав за теплим коминком.
- Вставай, Андрiйку, пiдметеш у хатi, а я тобi гостинчика з базару принесу.
Вона збризкувала долiвку й поспiшала на базар, а вiн, усмiхаючись пiсля сну, злазив з печi, знаходив пiд припiчком вiник, витягав його на середину хати, сiдав на нього, як на коня. Вiн їздив по хатi, поки не чув на ганку м'який стукiт маминих закаблукiв. Мама вже була в хатi i вже дiставала з кошика довжелезну з китицями цукерку i говорила своїм ласкавим, красивим, найкрасивiшим у свiтi голосом:
- А ти й досi пiдмiтаєш, гультiпако? Ой, що ж менi робити з цiєю дитиною!
Катиних крокiв вiн не пам'ятає. Тодi взимку вона ходила в бiлих пояркових валяночках. А в кiмнатi, боячись розбудити Андрiя, теж взувала щось м'яке й нечутне, здається, повстянi пантофлi.
Яка це була мука - не мати змоги згадати крокiв твоєї коханої!
А той стукiт жiночих закаблукiв, який роз'ятрив серця всiм полоненим, раптом замовк. На перонi бiля єфрейтора Зепа стояла невисока дiвчина, в сiрому пальтечку, в темних вузеньких штанях, в картатому платочку, недбало накинутому на пишну бiляву зачiску, її обличчя тьмяно бiлiло в примарному свiтлi синього лiхтаря i лише на мiсцi очей плавали великi круглi озера темних тiней. Мить дiвчина дивилася на невiдомих їй, дивних людей, тодi повернула нiжне кружало свого обличчя до високого Зепа, i мiж ними вiдбулася така розмова:
ВОНА. Це, мабуть, тi руськi офiцери, що живуть у барацi?
ВIН. Ви вгадали, фройляйн.
ВОНА. Вони такi нещаснi.
ВIН, Вони комунiсти.
ВОНА. Але ж їм холодно! Чому ви не заведете їх до вокзалу?
ВIН. Вони звикли до холоду. Руськi не бояться холоду.
ВОНА. А якi вони худi! Боже, якi вони худi! Вони ж, мабуть, голоднi!
ВIН. Ха! Вони звикли до голоду.
ВОНА. А чому вони такi бруднi й обiрванi?
ВIН. Вони звикли до бруду.
ВОНА. Це неправда.
ВIН. Фройляйн!
ВОНА. Так, ви говорите неправду!
ВIН. Можете спитати у моїх товаришiв.
ВОНА. Я спитаю у них, у руських.
ВIН. З ними розмовляти заборонено.
ВОНА. Тодi я подивлюся на них. Я все побачу й без слiв.
ВIН. Стояти бiля них теж не можна.
ВОНА. Але ж чому?
ВIН. Такий наказ.
ВОНА. Для мене наказу не може бути. Я не солдат.
ВIЙ. В Нiмеччинi всi солдати.
ВОНА. Це неправда.
ВIН. Фройляйн!
ВОНА. Не кричiть - я вас не боюсь. I вони... теж не бояться.
Дiвчина пройшла повз полонених, пильно приглядаючись до кожного, i зникла за рогом станцiйного будинку, як лiсова мавка. Андрiй не пропустив жодного слова з її розмови з Зепом.
- Про що вони торохтiли? - штовхнув його пiд бiк Антропов.
- Про погоду, - буркнув Коваленко.
А Зеп пiдiйшов до одноокого Фрiдрiха, запалив сигарету й спитав, намагаючись надати голосовi якомога спокiйнiшого звучання:
