- Навiщо ви на неї так, товаришу професор? - сказав Андрiй, - Вона ж ще недосвiдчена... Я коли вперше стрiляв з гармати, теж отак... не зумiв...
- Лiкувати людей i стрiляти з гармат - рiзнi речi, - сердито буркнув професор.
- Ви, мабуть, погано уявляєте собi, що означає стрiляти з гармат, зухвало кинув Коваленко.
- Припинiть розмови, хворий! - гримнув на нього професор. - Ви забули, де перебуваєте!
- А ви забуваєте, кого ви лiкуєте! - схоплюючись з крiсла закричав Андрiй. - Сидять тут, у тилу, понiмаєш...
I вiн майже побiг до дверей, спотикаючись на кожному кроцi, витягуючи поперед себе руки. Студентка хлипала десь у кутку, вже не приховуючи своїх слiз, i подруги втiшали її, як могли.
- Сестра, - пролунав голос професора. - Чого ви ще тут стовбичите, мов свiчка? Проведiть пораненого!
За тиждень Андрiй уже дивився правим оком. Передовсiм вiн пiшов до госпiтальної бiблiотеки i вибрав там цiлу купу книжок: пiдручник латинської мови, перший том 'Естетики' Гегеля, 'Гаргантюа й Пантагрюель' Рабле, 'Iсторiю вiйськового мистецтва' Ганса Дельбрюка. Вiн спробував бути слiпим i зрозумiв, яке то щастя все бачити, мати змогу читати, спостерiгати, що робиться довкола тебе. Тепер вiн мрiяв лише про одне: читати, читати, день i нiч читати, вивчити латинську мову й iсторiю вiйськового мистецтва, естетику й кращi твори класичної лiтератури. Ще дуже хотiлося йому дiстати бодай один пiдручник з артилерiї, але в госпiталi таких книг, на жаль, не було.
Один день Андрiй читав цiлком вiльно, а наступного дня прийшла старша сестра i сказала, що професор забороняє йому читати.
- Хай сам прийде й заборонить, - зухвало вiдповiв Андрiй.
- Якби ж ви в нього один.
- Ну, то й хай доглядає iнших, а про мене не турбується.
- Я скажу професоровi, що ви не слухаєтесь.
- Будь ласка.
Пiд час обходу професор, нi слова не кажучи Андрiєвi, звернувся до сестрин:
- Чому в хворого на тумбочцi книги? Хто дозволив?
- Я говорила, - спробувала виправдатися сестра.
- А я сказав, що без книжок не можу, - перебив її Андрiй.
- Боюсь, що менi доведеться достроково виписати вас на фронт, юначе, зiтхнув професор.
- Злякали! - засмiявся Андрiй. - Та я лише про фронт i думаю.
- А тим часом робите все для того, щоб зiпсувати собi зiр i стати, таким чином, непридатним до служби в армiї? Примружився професор. - Це вже називається знаєте як?
- Як же? - пiдвiвся на лiкоть Андрiй.
- Ви, здається, вив сяєте латинь? Так от, по-латинi це називається симуляцiя.
- Знаєте що, товаришу професор, - роблячи надлюдське зусилля, щоб втриматися й не наговорити грубощiв, сказав Коваленко. - ви мене не лякайте отими латинськими словами. I фронтом мене не лякайте. Я вже був там i знову туди пiду, бо йти менi бiльше нiкуди. Мої батько й мати там, за фронтом. Хто їх визволятиме? I взагалi, чого ви до мене весь час прискiпуєтесь, як до студента на екзаменах?
Вiн упав на подушку й одвернувся до стiни. Всi пораненi в палатi принишкли й ждали, чим закiнчиться ця сутичка. Сестра раптом згадала, що в неї ж якесь дiло в сусiднiй палатi, й швидко вибiгла, вистукуючи по кахлянiй пiдлозi твердими закаблуками.
- Гаразд, - почувся в тишi голос професора. - Я був неправий i прошу пробачення. Але читати я вам забороняю, товаришу курсант. Протягом ближчих днiв забороняю.
Три днi Андрiй не читав. Вiн тiльки здалеку дивився на книжки, але до рук їх не брав.
Зате з якою насолодою вимовляв вiн потiм уголос латинськi фрази, дзвiнкi, як латуннi гiльзи гарматних снарядiв, як щиро смiявся з дотепiв веселого французького монаха Рабле, як уперто розплутував неймовiрно складнi гегелiвськi формулювання, вiдпочиваючи вiд цього заняття лише за читанням розповiдi Дельбрюка про колишню могутнiсть швейцарської пiхоти, з якої тепер лишилася якась сотня почесних гвардiйцiв, що охороняють папу римського в його Ватiканi.
- Навiщо ти все це читаєш? - питали Андрiя товаришi по палатi.
- Як то навiщо? - дивувався вiн. - Треба ж усе знати.
- Ти що, вченим думаєш стати?
- А може й ученим, то що?
Андрiй ще був дуже молодий i не вмiв швидко сходитися з людьми. Дружба ж, як привило, має в своїй основi або ж спiльнi iнтереси, або ж спiльнi характери. Лiтнi солдати починали розповiдати один одному про свої родини, про дiтей, i це їх зближувало, робило друзями. У Андрiя слово родина тим часом асоцiювалося лише з словами батько й мати. Двадцятип'ятирiчнi кадровики, мiцнi красивi хлопцi, вночi, коли в палатi не було нi сестри, нi нянi, починали хвалитися своїми успiхами в жiнок. У Андрiя нiколи не було нiяких успiхiв, i вiн взагалi не мiг спокiйно слухати соромiтницьких розповiдей i тому кричав: 'Перестаньте! Як вам не соромно! Хiба у вас нiколи не було матерi або сестри!'. Серед поранених були й такi, що любили хильнути з горя або з радостi. Вони весь час перешiптувалися, складалися по п'ятiрцi чи там по десятцi i, вийшовши в сад, подавали крiзь штахети якому-небудь хлопчаковi: 'На, принеси фронтовикам пiвлiтрягу'. Андрiй до горiлки був байдужий i, ясна рiч, не мiг увiйти в компанiю до цих горiлчаних 'масонiв'.
Чимось нагадував вiн сучкувате молоде деревце, яке не хоче нiч ламатися, нi гнутися пiд ворожим вiтром, але яке водночас боляче шпигне своїми колючками й того, хто захоче його погладити, приголубити, захистити вiд холоднечi. Лiтнiх, досвiдчених людей життя пообтiсувало й пообстругувало, як обстругує столяр дошки, через що в них уже давно не було тих сучкiв, якими пообтикувано Андрiя. Всi це розумiли, жартома звали Андрiя 'необструганим', але любили за розум, за допитливiсть i за одвертiсть, яка доходила в хлопця до мужностi. I ще зважали чесним аж до наївностi, i нiхто в госпiталi навiть у гадцi не мав, що цей чесний, чистий, як скло, юнак може наприкiнцi обдурити велику поважну комiсiю медикiв.
А вiн взяв i обдурив.
Комiсiя засiдала в кабiнетi професора Бєляєва. Чотири чоловiки й одна жiнка. Усi, крiм професора, були у вiйськовiй формi, у кожного на зелених петлицях червонiли 'шпали' - одна, двi, навiть три. Коли взяти до уваги те, що професоровi, здається, теж присвоїли високе вiйськове звання, то курсант Коваленко мав задосить пiдстав для того, щоб розгубитися, опинившись у такому оточеннi.
Вiн намагався навiть виструнчитися, хоч його китайськi туфлi й широкий халат мало сприяли цьому. На всi запитання вiн вiдповiдав коротко, по-вiйськовому: 'Так' або 'Нi', пiдкреслюючи тим самим, що не хоче цуратися звання солдата i вважає себе вже не хворим, не пацiєнтом, а строєвиком, воїном, бiйцем.
Лiкарi довго читали iсторiю хвороби, по черзi зазирали в поранене Андрiєве око, хоч це було рiвнозначно тому, що дивитися в глибоку воду. Всi говорили про те, що на поверхнi рогiвки лiвого ока, якраз напроти зiницi, ледь помiтний голубуватий рубчик, але всi одностайно вiдзначали також те, що рубчик майже непомiтний i доволi прозорий.
- Ви добре бачите лiвим оком? - запитала Андрiя жiнка.
Вiн ждав цього запитання i тримав напоготовi вiдповiдь:
- Майже нормально.
- Тодi, може, спробуємо таблицю? - звернулася жiнка до колег.
- А чого ж, - сказав сивий лiкар з трьома шпалами в петлицях.
Жiнка пiдiйшла до таблицi, що висiла на стiнi, й наказала Андрiєвi:
- Затулiть лiве око й вiдповiдайте менi. Яка це лiтера?
- Ша.
- Це?
- Ка.
- А оце?
- Ен.
- Ну, праве око у вас не постраждало. Тепер затулiть його й дивiться лiвим.
Лiве Андрiєве око не бачило нi таблицi, нi лiкаря, - все розпливалося в невиразну водянисту пляму. Але варто було зробити мiж пальцями, якi закривали праве око, маленьку щiлинку, щоб все одразу ж стало на свої мiсця: i лiкарка у зеленому вiйськовому одязi, i бiла стiна, i таблиця доктора Сивцева на нiй з дванадцятьма рядами лiтер i крижал. Андрiй знав цю таблицю краще, нiж таблицю множення.
