Першi, найбiльшi лiтери верхнього ряду Ш i Б. Далi йдуть М, Н, К, тодi И, М, Е, Ш, за ними Б, И, Н, К, М, що нижче, то меншi i то їх бiльше. I тепер, крадькома стежачи здоровим оком за олiвцем лiкарки i вже заздалегiдь здогадуючись, яка лiтера повинна бути в тому мiсцi, куди спрямовується цей олiвець, Коваленко без роздумiв, без пауз вигукував, як вигукують солдати в строю при розрахунку на 'перший, 'другий':
- Ка! Ем! И! Ша!
- Я гадаю, доволi, - сказав сивий лiкар.
- Можна тiльки захоплюватися таким винятково вдалим лiкуванням, розводячи руками й дивлячись на професора, промовив один з його колег.
Професор теж був задоволений.
- Якщо пiсля вiйни рубець буде заважати, - звернувся вiн до Андрiя, то приїздiть, я вам переставлю рогiвку.
- Якщо заважатиме, то приїду, - намагаючись не усмiхнутися, пообiцяв Андрiй.
- Нi. Училище зараз у глибокому тилу, в Середнiй Азiї. Вам доведеться їхати туди.
Андрiй посмутнiшав. Даремно вiн учив таблицю Сивцева, даремно обдурював комiсiю, - однаково замiсть фронту потрапляє в тил, куди можна було цiлком спокiйно поїхати й з одним оком.
Але тепер вiн вступав у той свiт, де дiяли короткi й точнi слова наказiв, де на весь свiй зрiст ставав перед людиною обов'язок, той самий обов'язок, який у Конституцiї звався священними.
- Дозвольте йти? - спитав курсант Коваленко.
- Iдiть.
- Єсть, iти!
Через день його мали виписати з госпiталю, але чомусь не виписали. Андрiй пiшов до канцелярiї.
- Чому мене не виписують? - запитав вiн.
- Є наказ округа затримати.
- Чому?
- Коли буде потрiбно, вам скажуть. Iдiть i ждiть, А ввечерi по всiх палатах сестри оголосили, щоб усi, хто може рухатися, йшли в госпiтальний клуб на мiтинг. Андрiя запросили персонально. До нього прийшов сам професор, якого кiлька днiв тому призначили начальником госпiталю, i сказав:
- Сьогоднi вам, товаришу Коваленко, будуть вручати орден Червоного Прапора.
- Орден? Менi? - здивувався Андрiй.
- Так, Вам. Указ про нагородження вже е давно, але до цього часу не могли вас знайти, щоб вручити нагороду.
- Але ж за що? - прошепотiв Андрiй.- Я нiчого не зробив - i раптом орден...
- Цього вже я не можу вам сказати,- розвiв руками професор.- Ходiмо, послухаємо указ, дiзнаємося.
Невеличкий клуб, яким до вiйни майже не користувалися, не мав електричного освiтлення i через те довелося на столi президiї поставити велику гасову лампу. Зал аж трiщав од поранених, яким хотiлося роздiлити радiсть свого брата-фронтовика. Люди забирали весь кисень, i лампа на сценi задихалася. Вона пахкала червоними язиками по склу, димiла, чадiла i майже не свiтила. Вiд цього непевного свiтла та ще од хвилювання Андрiй майже нiчого не бачив довкола себе. Вiн не змiг розiбрати й того, що читав представник вiйськового округу. Розiбрав тiльки своє прiзвище i здригнувся, коли духовий оркестр, присланий заводом- шефом госпiталю, ревнув туш, загрожуючи зовсiм погасити лампу.
Вiн не пам'ятав, як приймав з рук представника коробочку з орденом ї посвiдчення про нагородження, не пам'ятав, як йому пригвинчували орден на гiмнастьорку якраз навпроти серця, а там закрутили його в своїх обiймах товаришi по госпiталю, цiлували, плакали, смiялися, i вiн сам смiявся й плакав од радостi й щастя, i все це було немов увi снi.
Вiн прокинувся од дотику чиїхось чистих холодних пальцiв до руки. Той дотик був навдивовижу знайомий, i голос видався теж знайомий Андрiєвi.
Перед Коваленком стояла дiвчина. Висока, майже така, як вiн, на зрiст, з букетом бiлих квiтiв у руках.
- Поздоровляю вас од усього серця,- сказала вона,
Так йому говорили сьогоднi майже всi, i нiчого особливого в тих словах не було. А от оцей глибокий голос сколихнув усю його душу.
- Де я вас бачив? - несподiвано для самого себе спитав дiвчину Андрiй.
Бона усмiхнулася й нiчого не вiдповiла. Тiльки мiцно потиснула йому руку й пiшла в зал.
Тепер Андрiй уже бачив i чув усе. Якийсь незрозумiлий нервовий дрож обiймав його тiло, якесь передчуття великих змiн у життi заволодiло ним, хоч здавалося, не могло вже бути бiльших змiн, нiж вони сталися в його життi за цi кiлька мiсяцiв. Вiйна, фронт, бої, поранення, госпiталь, орден... що ж iще?
Вiн сидiв за столом, поряд з професором, одягнутим у генеральський мундир, дивився на тьмяний полиск мiдних труб, на бiлi плями людських облич, таких схожих, зовсiм однакових у напiвтьмi, i раптом впiймав себе па тому, що не спускає очей з одного обличчя. Довгасте, нiжне, з великими чорними очима, воно вабило до себе, кликало, воно вимагало, щоб дивилися тiльки на нього. I вiн дивився, i було в нього таке вiдчуття, нiби п'є солодку воду з криницi i нiяк не нап'ється.
То було обличчя дiвчини, яка подарувала Андрiєвi бiлi квiти. Про квiти вiн зовсiм забув. Вiн вирiс серед квiтiв i звик не звертати на них уваги, бо що квiти? Трава.
Пiсля закiнчення мiтингу дiвчина не поспiшала покинути зал. Вона повiльно йшла до виходу, i Андрiй змiг наздогнати її. Вона була в синьому пальтi з чорним котиковим комiром, i волосся в неї теж було чорне- чорне, як i очi. Мiж чорним комiром i чорним волоссям бiлiла смужка нiжної шиї.
Андрiй часто-часто задихав просто в цю бiлу смужку - i дiвчина обернулася.
- Даруйте,- сказав Коваленко.- Але менi здається, що я вас десь бачив.
- Нiде,- вiдповiла вона й засмiялася.- Нiде ви мене не бачили. А я вас бачила.
- Ну, як же це так? - знiяковiв Андрiй.
- Дуже просто. Я вас лiкувала.
- Ви Карцева?
- А ви Андрiй Коваленко?
- Ну, це всi знають.
- Мене теж усi знають.
- А чому ж я не знав?
- Так сталося. Можливо, це й краще.
- Ну, гаразд. Ви - Карцева. А як вас звати?
- Так i звiть - Карцева.
- А коли я не хочу?
- Не хочете - як хочете.
Вони перекидалися словами I поволi простували до виходу. За дверима їхнi шляхи розходилися. Андрiєвi треба було повертатися до палати, а Карцева йшла додому,
- Так ми й розлучаємося, не познайомившись,- з жалем сказав Андрiй.
- Ми ще побачимось,- пообiцяла йому дiвчина.
- Завтра я виписуюсь з госпiталю.
- Правда?
- На жаль, правда.
- Тодi я прийду сюди о першiй дня. Виписують завжди пiсля обiду, i я вас застану.
- Це правда?
- На жаль, правда,- засмiялася вона.
- Чому ж на жаль?
- Там побачимо! - махнула вона рукою й побiгла. Коли другого дня Андрiй вийшов з дверей госпiталю,
Карцева чекала його на вулицi. Побачивши його в довгiй тємно-сiрiй шинелi з курсантськими петлицями, вона сплеснула руками:
- Боже, який ви красивий! Андрiй почервонiв.
- Вже який є,- пробурмотiв вiн, намагаючись вдати з себе невдоволеного й сердитого.
- Ну, не гнiвайтеся,- попросила Карцева,- їда I справдi якийсь... особливий. Я нiколи не бачила такого,
