- Вячеслав Павленко? Здiбна людина. Я сказав би навiть талановита. Iнодi щось ляпне, думаєш, дурниця, а потiм придивишся - думка. Але враз згасає, як iскра у повiтрi. Дуже повiльний, якийсь неорганiзований. Характер вiдлюдкуватий. Завжди чимось незадоволений, якийсь неспокiйний. А чому - незрозумiле! Усе в нього наче гаразд. I вдома нормально, i в iнститутi до нього добре ставляться... Тепер йому буде трохи складнiше. Вiн втратив бiльше, нiж будь-хто. Вони iз Журавлем разом працювали над плановою темою. Антон Iванович не давав погаснути творчiй iскрi, коли та спалахувала у Павленка, вiн його пiдштовхував... Журавель завжди прагнув зробити все якнайшвидше, довести справу до кiнця, впровадити, пропадав на заводi, лаявся, коли справа затягувалася. Його улюбленим виразом було: 'Поки ви тут у носi колупаєте, поїзд пiде!'
Ну, i йому дiставалося, коли тяг в оберемку разом з цiкавою розробкою яку-небудь халтуру... Взагалi, у мене було таке враження, що для його бурхливої натури не вистачало простору. Була чутка, що збирався перейти на завод, хоч i у нас для нього створили всi умови... - Василь Ферапонтович вимовив останнi слова з притиском, мовби боявся, що у полковника виникне сумнiв у доброзичливому ставленнi до Журавля. - У їхнiй спiвдружностi, цих двох молодих науковцiв, Павленко здебiльшого був, так би мовити, 'головою', iндуктором iдей, а Антон Iванович, як у нас кажуть, 'ногами'. 'Ноги' всюди ходять, носять на собi 'голову', пробивають шлях iдеї, усiма правдами i неправдами прориваються через вiдомчi перешкоди аж до комiтету з науки i технiки чи галузевого мiнiстерства, який мiг би зацiкавитися розробкою. Саме 'ноги' дають нагору концепцiю. Простiше сказати - пояснення щодо значення вiдкриття або винаходу i рекомендацiї тим чи iншим органам про його використання. Будь-яке впровадження у виробництво нового, нової технологiї вимагає багато зусиль i нервiв. I тут незамiнна роль 'нiг'. Журавель мiг дiстати схвалення тiй чи iншiй роботi не тiльки на землi, але й у космосi, якщо виникла б потреба i у космiчнiй вiзi. Вiн був лiдером за своєю натурою. Сам Павленко з усiма своїми iдеями нiколи не пробився б, бо 'голова' мiркувала хоч i правильно, але дуже повiльно i мляво. Ми завжди пiдтримували таку спiвдружнiсть, покладали надiї на цих хлопцiв, особливо на Журавля... I от, будь ласка... Боюсь, що тепер i дисертацiя Вячеслава Адамовича затримається. Журавель йому швидко пробив би.
- А чого ж Журавель сам не захищався?
Завiдуючий лабораторiєю нiчого не мiг на це сказати.
- Хто знає. Не поспiшав, iще, мовляв, встигну... От i 'встиг', - гiрко додав вiн. - I свiй винахiд до кiнця не довiв... Шлях вiд винаходу до його практичного впровадження для нас найскладнiший, Дмитре Iвановичу. Знайти, зметикувати, тобто винайти, це навiть не пiвсправи, а чверть або й того менше, - пояснював далi Дейнека. Зiткнення стiлькох iнтересiв, поява стiлькох проблем! Iншого разу питання так заплутають, що начебто усi 'за', а справа з мiсця не рушає... I не второпаєш 'чому'... Здебiльшого усе пояснюється просто: виробництву, яке має свiй стабiльний план, налагодженому, нецiкаво займатися нововведенням, яке спочатку впроваджується звичайно, в невеликiй серiї, перебудовуватися для нього. Хоч згодом це нововведення дасть досить солiдний ефект, але ризикувати поточним планом нiхто не хоче, вважаючи, що 'поки сонце зiйде, роса очi виїсть', або ще сказати: 'краще синиця у руцi, нiж журавель у небi'.
Василь Ферапонтович помiтив, що у нього вийшов невдалий каламбур, знiяковiв i замовк.
- Ах, Антон, Антон! - вигукнув вiн через декiлька секунд. - Просто не вiриться, що його немає. Були й у нього, звичайно, грiшки, як у кожної людини, тут i прогульчики, i запiзнення iз роботами, але все надолужувалось його життєвою активнiстю, його доброзичливiстю, готовнiстю допомогти колективу! Нам завжди його не вистачатиме...
- А не було у нього причин для самогубства?
- Та що ви, товаришу полковник! Я ж кажу: це була весела, життєрадiсна людина, з добрим таким, задьористим живчиком.
- Який-небудь стрес?
- Нi, нi!.. А втiм, - подумавши, додав Василь Ферапонтович, чужа душа - темний лiс... Може, щось особисте скоїлось?.. Та нi, не думаю... В iнститутi у нього загалом усе було як слiд, - повторив вiн.
- У вашiй лабораторiї атмосфера товариська?
- Аякже!
- Журавель i Павленко не сперечалися один з одним, не сварилися? Були у них конфлiкти?
- Ну, ми усi сперечаємось. Суперечки, як вiдомо, народжують iстину. У науцi змагання iдей, зiткнення поглядiв - рушiй прогресу. Хiба можна без суперечок?!
- Маю на увазi iнше, - м'яко пояснив Коваль. - Чи не помiчали ви мiж ними зiткнень, так би мовити, характерiв. Скажiмо, самолюбств, амбiцiй. Чи не було образ, кривд?
- Нi, що ви! - обурився Дейнека. - Павленко нiколи не ображався на зауваження Антона, навiть коли той кепкував з нього, жартома називаючи 'мислячим равликом'. Менi здається, що Вячеслав Адамович просто хоче жити як легше, не напружуючись. Наука йому, можливо, уявлялася таким собi оазисом серед бурхливого життя: спочатку емнеес, потiм кандидат або навiть доктор, потихеньку, легесенько, не кваплячись. Тим бiльше що голова у нього, як кажуть, 'варить' i вiн вiрив у себе. Наука вабила його, як бiлий халат декого, хто рветься у медичний!.. I все ж це була майже iдеальна спiвдружнiсть, та й сусiдами вони були... Обидва молодi... А вiдмiннiсть характерiв навiть притягувала їх один до одного, як плюс i мiнус... Та чому це вас цiкавить, Дмитре Iвановичу? - раптом спитав учений. - Це, здається, не так суттєво...
- Я хотiв би зрозумiти життя iнституту, взаємини людей, якi рухають людську думку, прогрес. Адже в науцi, особливо технiчнiй, я, на жаль, профан...
Полковник помiтив, що його самоприниження полестило завiдуючому лабораторiєю.
- Показати вам нашу дослiдну майстерню, де працював Журавель? - запропонував вiн.
- Радий буду, - залюбки погодився Коваль, - але ранiше покажiть його стiл.
- Ви за ним сидите, - сказав Дейнека.
Дмитро Iванович вiдчинив тумбу стола i почав висувати шухляди, одну за одною, i переглядати папери. Завiдуючий лабораторiєю терпляче чекав.
- Ви можете, Василю Ферапонтовичу, популярно пояснити суть технiчної проблеми, над якою працював Журавель? - спитав полковник, копаючись у шухлядах.
- Спробую, - почухав потилицю Дейнека. - Проблема номер один у машинобудуваннi, - почав вiн, збираючись iз думками, - довговiчнiсть, незношуванiсть машин. Оця сама стiйкiсть проти зношування залежить вiд деталей, пар, що труться одна об одну. Це зрозумiло?
- Абсолютно, - пiдтвердив Коваль.
- А вiд чого залежить в свою чергу мiцнiсть самих цих пар? Вiд багатьох факторiв, наприклад вiд матерiалу, з якого вони зробленi, а так само вiд заключної, фiнiшної, їхньої обробки. Завiдуючий лабораторiєю, бачачи, як зосереджено слухає його полковник, увiйшов у роль лектора i iз задоволенням пояснював: - I ось ми пiдiйшли до головного. При абразивнiй обробцi деталей, якi потiм, працюючи, зазнаватимуть тертя, скажiмо, при обробцi наждаком, частинки твердого абразиву, тобто наждака, неминуче втискуються у поверхню цих деталей. Запобiгти такому явищу неможливо. А ще коли поверхню оброблять машиною, метал перегрiвається, стає м'яким i дрiбнюсiнькi уламочки абразиву утираються в оброблювану поверхню. I залишаються в нiй...
Коваль вiдклав папери. Те, що розповiдав завiдуючий лабораторiєю, було елементарно i хто знає, чи могло стосуватися справи, яка привела його до iнституту, але вiн зацiкавився, здавалося, простою технiчною проблемою, про яку розповiдав Дейнека.
- Цi втиснутi непомiтнi простим оком уламочки абразивiв, - говорив далi завлабораторiєю, - пiд час експлуатацiї машини в процесi тертя випадають, i пiсля них на поверхнi утворюються порожнинки, через якi витiкає, скажiмо, мастило. - Василь Ферапонтович схопив з столу чистий аркуш паперу i швидко накреслив двi притиснутi одна до одної площини, в тiлi яких в мiсцi прилягання понаставляв крапок, що мали означати найдрiбнiшi вкраплення абразиву. - Щоб уникнути цього, шлiфування деталей намагалися здiйснювати не грубо, рiзко, а багаторазово, поступово зменшуючи розмiр наждачного зерна, потiм пасти - i так аж до фiнiшної полiровки. Тобто прагнули створити iдеально гладеньку поверхню, якої можна досягти лише при тривалiй ручнiй обробцi. I все ж, Дмитре Iвановичу, течi, скажiмо, сальника в автомобiлi, уникнути не вдається, ви про це, звичайно, знаєте... Та це вже питання номер два, яке випливає iз загальної проблеми. Нею особливо заклопотанi експлуатацiйники... I ось, - завiдуючий лабораторiєю зробив багатозначну паузу, - на сцену виходить молодший науковий спiвробiтник нашого iнституту Антон Журавель, земля йому пухом.
