у ваннi, - поцiкавився мiж iншим полковник. - Як вiн? До Христофорової не заходить?
- Та нi! - вигукнула жiнка. - Вiн зник. Хiба ви не знаєте?.. Приблизно через пiвроку зiбрав речi (у бiдолашної Аделi добра було багато), дещо продав, квартиру здав i десь поїхав. Начебто на Пiвнiч. Ох, товаришу полковник! Нечиста була справа. Й досi душа болить, як згадаю. Аделiчку шкода. Яка красуня була! А лагiдна, сердечна!.. Вiн менi вiдразу не сподобався, цей її молодик, хоч мало стикалася, все ж таки рiзнi поверхи. Дуже вже вiн на очах у людей любов показував. Так упадав коло неї, так увивався, як пташка навколо гнiздечка. А ваша мiлiцiя не розiбралася, сама потонула Аделiчка чи вiн утопив.
Коваль зiтхнув. Люди рiдко помиляються у своїх здогадах, хоч пояснити їх, а тим бiльше довести, не можуть. Та й не тiльки сусiди, якi спостерiгали життя цiєї пари, але й вiн тодi не залишав пiдозри щодо чоловiка Аделi. Але обвинувачувати без доказiв - це ще гiрше, нiж прогавити винуватого.
Дмитровi Iвановичу не пощастило цього дня зустрiтися з Христофоровою, але вiн усе ж був задоволений, що вiдвiдав старий будинок.
5
Жiнка увiйшла до кабiнету Коваля навально. Так само поривчасто ще з порога привiталася i, упевненим кроком пiдступивши до столу, твердо поклала на нього повiстку i паспорт.
Полковник, ще не пiднявши голови, з чiтких крокiв визначив, що вiдвiдувачка - особа упевнена в собi, якими, звичайно, бувають люди, переконанi, що успiх у життi їм визначено наперед i фортуна нiколи не змiнить свого доброзичливого ставлення.
Коваль не помилився. Перед ним стояла жiнка рокiв тридцяти п'яти, одягнена в елегантне зимове пальто з вузеньким норковим комiрцем, з такою ж темною хутровою шапочкою, з-пiд якої вибивалися свiтлi, пiдфарбованi у фiолет, кучерики. На трохи вилицюватому, доглянутому обличчi вiдвiдувачки з неправильними, проте приємними рисами було написане не хвилювання, яке звичайно прочитувалося в очах людей, несподiвано викликаних повiсткою до мiлiцiї, а переконанiсть, що її потривожили даремно i несправедливо. У зеленкуватих очах жiнки ховалося обурення: мовляв, що трапилося, навiщо я вам потрiбна?!
Дмитро Iванович поважав енергiйних, самостiйних жiнок, коли їхня самовпевненiсть народжувалася з усвiдомлення своєї корисностi i необхiдностi суспiльству, коли жiнка стояла на ногах завдяки самiй собi: своїй працi або благороднiй мiсiї материнства.
'Щоправда, зайва самовпевненiсть iнодi ускладнює взаємини з iншими людьми, - подумалось Ковалю. - Де вже бiльше самостiйностi, як у його Ружени, що хоч i любить, але тримається як кiплiнгiвська кiшка, що ходила сама собою. Це його дратує i створює розлад у їхнiй сiм'ї. Особливо коли Ружена раптом гайне в експедицiю, не рахуючись з тим, що пiсля тривалих службових вiдряджень товариство дружини таке потрiбне i йому, i, як вiн сподiвався, i їй. А Наталка? I вона, ще нiчого не зробивши в життi, уже виробила в собi пiдсилену молодiжним максималiзмом тверду переконанiсть у своєму правi на незалежнiсть. Та що поробиш! У Наталки iще все попереду, а що стосується Ружени, то багато йому i не слiд було чекати. Людина досвiдчена, вiн, одружуючись, мав би розумiти, що жiнка, яка звикла бути самостiйною, не зможе стати додатком до чоловiка. У їхньому вiцi, коли кожен протягом життя виробив свої звички i погляди, годi чекати кардинальних змiн... Гей, гей, вiн, здається, стає старим буркотуном!.. Хто знає, чи поважав би вiн так Ружену, якби вона була лише нiжною охоронницею домашнього вогнища?..'
- Сiдайте, будь ласка, Христофорова, - м'яко запросив жiнку полковник, глянувши у паспорт. - Полковник Коваль, Дмитро Iванович, - вiдрекомендувався вiн, далi уважно оглядаючи вiдвiдувачку. - Я викликав вас повiсткою тому, що не застав удома.
- Так, я частенько виїжджаю, - пiдтвердила жiнка усе ще наїжившись.
- Отже, Килино Сергiївно, - почав Коваль, коли жiнка опустилася у крiсло. - Журавель Антон Iванович знайомий вам?
- Так. Це мiй приятель. А чому це вас цiкавить?
- Дозвольте, Килино Сергiївно, поки що не вiдповiдати. Вiдповiдати - ваше завдання. Розкажiть докладно про взаємини з Журавлем.
- Сподiваюсь, мiлiцiю не цiкавлять iнтимнi справи! - з викликом промовила жiнка, звузивши очi. - До речi, мене звичайно називають Келя Сергiївна.
Ковалю здалося, що Христофорова зараз вигне спину, як роздратована дика кiшка, i кине йому в обличчя: 'фр... фр!..' Вiн внутрiшньо посмiхнувся, згадавши, як спочатку не мiг зрозумiти iз записника Журавля, хто такий 'Кель' чи 'Келя', i подумав, що померлий молодий чоловiк запеклий футбольний болiльник i що це записано по-росiйському i не зовсiм точно назву команди з ФРН - 'Kholn Fortuna'.
- Нi, справи iнтимнi мiлiцiю, звичайно, не цiкавлять, якщо вони не зв'язанi з правопорушенням. - Вiн iще хотiв додати, що, мовляв, про її взаємини з Журавлем вiн i так здогадується i уточнень йому не треба. - То якi ж у вас з ним були справи, Килино Сергiївно?
Те, що полковник не звернув уваги на її реплiку i далi називає її за паспортом, не сподобалося жiнцi, але вона угамувалась: мiлiцiя - це все ж таки мiлiцiя!
- Чому були? Ми й зараз дружимо.
- Коли це 'зараз'?
Килина Сергiївна втупилася поглядом у Коваля.
- Коли ви востаннє зустрiчалися з ним? Учора, позавчора?..
- З мiсяць тому.
- Замовляли взуття?
Килина Сергiївна на мить затримала подих. Так он воно що! У м'якому сiрому свiтлi, яке лилося з вiкон, обличчя її нiби закам'янiло.
- Я ношу iмпорт. - Жiнка поворушила пiд столом ногою i поглянула вниз, немов i Коваль мiг. побачити пiд столом її iмпортнi чобiтки.
- З ким ви зустрiчалися в його квартирi!
- Його друзiв я мало знаю. Втiм, можу декого назвати. Наприклад, Нiна. Це - друкарка з iнституту. Вона йому приватне друкувала, iнодi приходила допомогти по господарству... - Христофорова замовкла, потiм додала: - Ну, хоч вас i не цiкавлять iнтимнi взаємини, скажу - це його пасiя. Вона в Журавля по самi вуха закохана... Iще хто? Рiзнi люди заходять, зустрiчала у нього якусь акторку, вчительку, здається, Галиною звуть... дитячого лiкаря Олю... От i всi, кого бачила... Вiрнiше, кого запам'ятала...
- Це все замовницi? Черевички або чобiтки?
Жiнка знизала плечима:
- Квартира у нього вiдкрита. Заходять просто 'на вогник'. А чому ви кажете: 'замовницi'? - схаменулася Христофорова. - Адже вiн не швець, а вчений, молодий науковець... - Пiд пильним, дещо iронiчним поглядом полковника Килина Сергiївна розгубилася. - Ну, звичайно, вiн умiє й шити. Золотi руки. Можливо, комусь i пошив черевички... Не знаю. Його хобi мене мало цiкавить...
- Гаразд, - поморщившись, погодився Коваль. - До черевичкiв та жiнок ми ще повернемося. - Килина Сергiївна усе дужче нагадувала йому дружину, i це його сердило, бо зараз було зайвим, заважало йому працювати. - А чоловiки? Були у вашiй компанiї чоловiки?
- У моїй? Ви знаєте, нi. А в Антона Iвановича один тiльки завжди стирчить. Ну, це спiвробiтник i сусiда - Павленко. Людина з головою, здiбний, теж науковий спiвробiтник... Щоправда, трохи дивакуватий. Одружений, але до чужих спiдниць липне...
Дмитро Iванович запитально глянув на Христофорову.
- Нi, не до моєї, - зрозумiвши його погляд, фиркнула жiнка. До тiєї ж Нiнки, друкарки.
- А вороги у Журавля були?
- Вороги? Не думаю. Людина вiн весела, доброзичлива, є в ньому щось дуже симпатичне, принадне. З ним приємно спiлкуватися. А втiм, у кого ворогiв немає... - зiтхнула кравчиня, - А чому все-таки Журавель вас цiкавить? I чому ви весь час про нього у минулому часi говорите?
- Я вже сказав, що менi запитання ставити не треба, - нагадав Коваль. - Проте на це вiдповiм: Журавель загинув.
- Як загинув? - наморщила лобик Килина Сергiївна. - Що значить 'загинув'? Як це розумiти? Помер? Вбили? Коли? Хто? - Вона випросталася у крiслi, немов збиралася пiдхопитися i бiгти, шукати кривдника.
- Помер, - пiдтвердив Коваль, уважно стежачи за реакцiєю жiнки.
- Не може бути! Вiд чого?
