Дiвчина почала обурюватися. На язику у неї вертiлося: 'Сам не купив, а ще й зараз, коли я дiстала...' Але вголос не вимовила.
- Наталко! - зупинив її батько. - Втiм, поки що обiйдуся, розмiркувавши, вирiшив Дмитро Iванович. - Взувай їх, i провiдаємо Оксану. Так буде краще. Вона живе, як i досi, у гуртожитку?
- У гуртожитку! - роздратовано вiдповiла дiвчина. - Та навiщо їхати?
- Треба поговорити.
- А без мене не можна?
- Краще з тобою, - наполiг Коваль.
Голос Дмитра Iвановича став суворим, i дочка не наважилася бiльше заперечувати.
Коваль розумiв настрiй Наталки, але зараз це уже не важило для нього так, як десять-п'ятнадцять хвилин тому, бо деякi здогадки, що несподiвано спали на думку, стали для нього iстотнiшими, нiж будь-що, i вiн мусив, не вiдкладаючи, переконатися в їхнiй справедливостi.
Треба було з'ясувати у Оксани, у якiй крамницi, де, у кого купила вона цi чобiтки, а за одним разом поговорити з донькою, але вже не про чоботи, а про дещо iнше, не менш важливе...
Вони сiли у тролейбус i незабаром опинилися на Володимирськiй вулицi. Зiйшовши бiля мiського Управлiння внутрiшнiх справ, Дмитро Iванович подумав попросити чергову машину, але потiм вiдмовився вiд цiєї думки, вирiшив пройти пiшки до зупинки автобуса бiля унiверситету. Тим бiльше що i поговорити на таку вразливу тему, як дiвочi почуття, зручнiше не в машинi, при водiєвi.
Пiсля холодних, вогких днiв з пронизливими вiтрами стало на погодi. Немов на замовлення, встановилася та рiдкiсна в останнi роки у Києвi суха зима з легким морозцем, який, здавалося, не холодив, а грiв. Дихалося легко, i ноги самi несли тiло по ледь заснiжених тротуарах. Володимирська вулиця чiтко позначалася пунктиром лiхтарiв, що сяяли у прозорому повiтрi вiд Софiйського собору вниз до унiверситету.
Але нi Дмитро Iванович, пi Наталка не звертали уваги на красу вечiрнього мiста.
- Дещо я можу тобi пояснити, - наважився Коваль, звертаючись до насупленої доньки. - Я зараз працюю над складною i, боюсь, безперспективною справою. Дуже важко у тiй iсторiї установити, загинула людина внаслiдок нещасного випадку чи стався злочин. Однаковою мiрою можливо i те, i iнше, а доказiв немає. Тобто, по сутi, - жодної версiї. Тобi, як майбутньому юристовi, хоч би ким ти стала - слiдчим, суддею чи адвокатом, коли-небудь доведеться зiткнутися iз злочинною бездiяльнiстю i з'ясувати: могла людина простягти руку iншiй i врятувати вiд загибелi чи не могла? Не змогла чи не схотiла? От у чому питання. Спробуй знайти у такому випадку доказовi факти! Установити їх майже неможливо. Коли ця бездiяльнiсть - злочинна, правопорушення вiдбувається без видимого зовнiшнього прояву, ховається в глибинi душi людини, куди сторонньому зазирнути нелегко... Ти, мабуть, читала в газетах про трагедiю бiля Сочi пiд час шторму, коли удосвiта море раптом накрило хвилею кемпiнг i затягло у свої глибини десятки машин з людьми, якi спали. В 'Литературной газете' є чудовi рядки про героїчного хлопчика з Вiрменiї, який протягом двох годин тримав серед хвиль на своїх грудях маленького братика. I є рядки, читаючи якi, починаєш втрачати вiру в людину. Якийсь чолов'яга, менi важко назвати його людиною, - що стояв на березi, не схотiв допомогти людинi з дитиною на руках i дав їм загинути у хвилях. Варто було тiльки простягти руку! Але той, що був на сушi, вiдмовився це зробити - вiн у цей час рятував свою машину!..
Ось довести у законному порядку, мiг чи не мiг, хотiв чи не хотiв, дуже складно... А справа, якою займаюся, iще складнiша. Доводиться дослiджувати душевний стан усiх, хто оточував загиблу людину в її останнiй вечiр.
Коваль замовк.
Наталка, здавалося, нiяк не реагувала на цi слова. Як i всю дорогу у тролейбусi, вона ще дулася на батька i не розумiла, навiщо вiн тягне її до студентського гуртожитку.
Ранiше Дмитра Iвановича зовсiм не турбували Наталчинi друзi, навiть коли вiдверто i настiйливо залицявся до неї молодий слiдчий Субота. 'Можливо, тому, - мiркував зараз Коваль, - що Наталка жила зi мною пiд одним дахом'.
У свою чергу, дiвчина розумiла неспокiй батька, i це обурювало її. Але вона поки що мовчки терпiла, ладна вибухнути, якщо той зачепить дражливу тему.
Коли вони вийшли до Золотоворiтського скверика, Дмитро Iванович порушив мовчанку:
- Розумiєш, у загиблого виявилося хобi: шити гарне взуття. Вiн був великий майстер, справжнiй художник, i твої чобiтки скроєнi за тiєю ж моделлю на ту саму колодку. Тiльки чому у такому разi на них фабрична марка нiмецької 'Salamander'? Це треба розжувати.
- I що? Оксана допоможе твоєму розшуку? - нарештi вiдкрила рот Наталка.
- Капля камiнь продовбує не силою води, а частим падiнням, вiдповiв полковник стародавньою латинською приказкою. - Деталь до деталi, i картина вималюється...
Вiн подумав при цьому: 'Коли виявиться, що Оксана, у якої Наталка купила чобiтки, якимсь чином була зв'язана iз Журавлем, то йому доведеться повiдомити про це Спiвака i просити передати дiзнання iншому оперативному працiвниковi'.
- Так на них же - фабрична марка! - розвела руками дiвчина. До чого тут якийсь швець?
- Все це треба з'ясувати.
Коваль не знав, як перейти до розмови про Хосе. - Нарештi, коли попереду вирiс навiть увечерi густо- червоний, залитий сильним свiтлом прожекторiв масивний будинок унiверситету, обережно спитав:
- А де ти з ним познайомилась?
Наталка смикнула вгору голову:
- Дивне запитання!
- А все ж таки.
- Дiк, ти поводиться не по-джентльменському.
- Щучка ти моя, сховай свiй довгий нiс у комiр, бо вiдморозиш, i будь бiльш чемною з батьком.
- Я досить доросла, щоб...
Коваль перебив її:
- Для того, щоб грубiянити?
- Ти усе розумiєш!..
- Звичайно, - погодився Коваль, - Розумiю. Бiльше навiть, нiж ти думаєш.... I проти цього хлопця нiчого не маю, - примирливо додав вiн. Такий симпатичний, чемний... Але що ховається за цiєю ввiчливiстю... їх там з дитинства вчать хороших манер, проте часто це лише оболонка, яка ховає справжнє єство людини...
'Господи, яку я нiсенiтницю плету?! - з вiдчаєм подумав Коваль. - Хiба так треба з Наталкою говорити?' Але iнших слiв вiн не знаходив. Рiшучий, смiливий в iнших ситуацiях, вiн зараз буквально ненавидiв себе.
- Я дала тобi пiдставу так розмовляти? Зараз повернуся i пiду.
- А я тебе затримаю. Для офiцiйного дiзнання, - спробував жартувати Дмитро Iванович, бо нiчого iншого йому не залишалося. Та гаразд, гаразд, - розгублено додав вiн, розумiючи, що дочка й справдi готова пiти. - Я знаю, ти у мене розумниця... Пробач...
- От i домовилися, - не дослухала його Наталка. - Пiдходить автобус!
Оксана розповiла, що чобiтки купила не у крамницi, а в перукарнi, у якоїсь жiнки, що сидiла у черзi i витягла їх iз сумки, шкодуючи, що їй завеликi.
- А де узяла їх та жiнка? Сама в якiй крамницi купила?
- Вона про це нiчого не сказала.
- I ви, Оксано, купили, не мiряючи?
- Нi, не мiряла.
- Чому?
- По-перше, у перукарнi було незручно, а по-друге, пiдiйшла моя черга i майстер запросив у крiсло. Глянула, бачу - мiй номер... Годиться!
- I скiльки заплатили?
- Сто тридцять! - спантеличено вiдповiла дiвчина. - Слово честi! Я не обдурила Наталку! Копiйка в копiєчку. Та й як ви могли подумати на мене таке, Дмитре Iвановичу? Або ви мене не знаєте?! - уже обурюючись, вигукнула вона. - Звичайно, дорого, але я стiльки ж заплатила...
