Коваль замовк, чекаючи вiдповiдi.
Мовчала i стара.
Нарештi скорботно похитала головою. Сьогоднi вона не могла i не хотiла з ним розмовляти.
'Певно, вважає, - думав полковник, - що своїми вiдвiдинами я накликав бiду на її сусiдку, яка нi з того нi з сього раптом загинула'. Дмитру Iвановичу здавалися смiшними усяка вiра у наговiр, зурочення та iншi подiбнi дурницi. Але що поробиш iз лiтнiми людьми, коли в глибинi душi у декотрих з них ще сидить первiсний страх перед незрозумiлими явищами та подiями, непояснюваними на їхнiй погляд збiгами. Та що говорити про старих! Останнiм часом Дмитро Iванович помiчав, що пошесть марновiрства i релiгiйностi почала захоплювати i молодь. Адже скiльки юрмиться дiвчат i хлопцiв бiля Володимирського собору у 'всеношну' та iншi свята. Ну, у молодi, вiн розумiв, не стiльки релiгiйностi, скiльки цiкавостi до зовнiшньої обрядностi, до незвичного спiлкування одного з одним, огорненого флером загадковостi i пiднесеностi. Але ж i далекi вiд будь-якої релiгiйностi люди перебувають у полонi забобонiв i чомусь вважають, що, наприклад, якщо дорогу перебiжить чорна кiшка, то слiд чекати невдачi, що не можна починати справу з понедiлка, що тринадцяте - нещасливе число... Чого ж вiн може вимагати вiд старої жiнки?!
Проте треба було якось розворушити її. Коваль удавав, нiби не помiчає тяжчої вiдчуженостi спiвбесiдницi.
- Ну, а 'пана' все ж таки бачили, Ганно Кiндратiвно? Який вiн з виду? - поцiкавився вiн.
На очах жiнки виступили сльози.
- Що вже тут говорити, кого шукати...
- Еге ж, - зiтхнув полковник. - Дуже шкода людини. Молода, енергiйна... I трудiвниця. Нiяк не зрозумiю, кому треба було напасти на неї, кому вона дорогу перейшла...
- Знайшлись, виходить, такi, - стара стрепенулася. - Недарма ви випитували про неї та про її справи... А бандити услiд за вами. Вона знову скрушно похитала головою.
- От я й хочу розiбратися, - пiдхопив розмову Коваль, - хто ж це мiг бути? Чужiй людинi Христофорова, певно, дверi не вiдчинила б.
Ганна Кiндратiвна скинула з голови хустку, оглядiлася навколо, немов у своїй кiмнатi могла щось нове побачити або чогось боялася.
- Господи, та за що ж, за що?! Таку славну, таку сердешну, тихенько затужила вона. - Навiть менi, сусiдцi, кожного свята що-небудь дарувала... Усiм догоджала... А от провести в останнiй шлях нiхто не прийшов! Ох, люди, люди...
Загату мовчанки прорвало, i Коваль зрозумiв, що Ганна Кiндратiвна розповiсть i все, що знає сама, i те, чого не знає, але наслухалась з iнших уст.
- Хто ж мiг пiднести на неї руку?! - продовжувала жiнка. - I не було ж нiкого, я майже цiлий день з дому не виходила, нiкого не бачила... - Старенька нiби не з Ковалем, а сама з собою розмовляла. - Сусiди? Та якi ж сусiди?! Тi, що живуть нижче, до неї не ходили, справ з нею не мали. А у квартирi, крiм мене, нiкого не було. Зубний лiкар з вiдпустки ще не повернувся... Не дай господь, не на мене ж подумать! Та й як би я, стара i безсила, могла її на пiдлогу кинути? I навiщо, чому?! - Вона перехрестилася i суворо глянула на полковника.
- От нам i треба з'ясувати: хто i чому, - сказав Коваль, не вiдповiдаючи на риторичне запитання старої. - Тому я до вас i прийшов, Ганно Кiндратiвно, i ви менi повиннi допомогти.
Жiнка згiдливо закивала:
- Звичайно, звичайно!
- Отже, як кажуть, повернемося до наших баранiв. Тобто до 'пана' та iнших знайомих загиблої. Минулого разу ви сказали, що бачили цього 'пана'.
- Так. Пам'ятаю, вiдчиняла йому дверi. Вiн подзвонив до Килини Сергiївни, а її дома не було. Я й сказала, що сусiдки немає. Вiн пiшов собi. Високий, одягнений модно, в дублянцi.
- Якого вiку?
- Не старий. Так, може, рокiв на тридцять з чимось показується. Обличчя гладеньке, повне, очi, здається, свiтлi, суворi, навiть вродi злi... Я ще подумала, чого вiн так витрiщився, хiба я винна, що Келi немає.
- Чого-небудь особливого, примiтного не впало в око?
- Нi, людина як людина.
- Коли вiн заходив?
- Тижнiв зо три тому.
- А останнiми днями? Десь у суботу або, може, й у недiлю?
- У суботу не бачила... А в недiлю, кажу ж, нiхто взагалi не приходив.
Три тижнi тому? Це було ще до загибелi Журавля i Христофорової. Нi, Дмитра Iвановича найбiльше цiкавили субота i недiля, i насамперед, звичайно, - недiля.
- I бiльше нiхто з чоловiкiв до неї не ходив?
- Чого ж, заходили. З дружиною-замовницею iнший i зайде... А так - усе жiнки... Ну, та це не жiноча справа - убивати... Це тiльки якийсь здоровань може, та й то не кожний...
Коваль був згоден з Ганною Кiндратiвною. Судячи з даних експертизи, кравчиню сильно штовхнули. Жiнка вона була не з слабеньких, i нападником швидше за все був чоловiк.
- Знаєте кого-небудь iз чоловiкiв замовниць?
- Не придивлялася. Килина Сергiївна у коридорi їх не залишала. Вiдразу до себе заводила. А я на її дзвiнок рiдко показувалася. Просто часом долiтала до мене з коридора їхня розмова. Чула, як дякували за роботу.
- А от у суботу або недiлю хто ж все-таки до неї заходив? - знову за своє брався Коваль.
Вiн пригадав недiльний ранок у Жашковi, де перевiряв роботу райвiддiлу, не здогадуючись, що в цей час у Києвi, буквально у нього 'пiд носом', убивають свiдка в справi, якою вiн займається. I вiд цього йому ставало боляче не тiльки за Христофорову, але й нiяково за себе, за якийсь свiй промах. Вiдчував, що не заспокоїться, поки не знайде вбивцю - уже не тiльки в iм'я всезагальної справедливостi, але й як свого особистого кривдника.
- I у суботу, i в недiлю, повторюю, чужих не було, - зiтхнула стара. - Вiта, дочка Килини Сергiївни, правда, приїздила. У неї теж якась бiда. Чути було, як вночi плакала, мати лаяла її, я тiльки не втямила, за що. А потiм i Килина Сергiївна заплакана ходила. Перед обiдом вони десь зникли, а увечерi Вiта поїхала назад, у свою Одесу, хоч мати просила її залишитися на нiч. Це я чула, бо вони розмовляли у коридорi... У недiлю я весь день вдома була, - повторила Ганна Кiндратiвна, - тiльки на хвилинку вранцi вискочила у центральний гастроном, тут поряд, - вона показала рукою кудись у стiну, - на Хрещатику. Туди привозять 'Черкаський' сир. Не кисленький, просто солодкий. У недiлю його завжди продають. Постояла я в черзi недовго. Правда, заглянула ще у м'ясний вiддiл, хотiла курку купити, але там теж черга, i я пiшла додому. Прийшла, дивлюсь: у Килини Сергiївни вiдчиненi дверi. Ну, думаю, буває, вийшла людина на кухню або iще десь, дверi забула. Потiм дивлюсь: нi на кухнi, нi в туалетi немає. Що таке? Пiдiйшла до дверей - тихо. Зазирнула i ледве не знепритомнiла... Не пам'ятаючи себе, вибiгла до лiфта, кличу людей, сусiдiв знизу, з восьмої квартири. У нас будинок, як вам вiдомо, дореволюцiйний, на кожному поверсi по однiй квартирi... Вiд них i подзвонила в мiлiцiю. У мене немає телефону, тiльки у неї. А зайти в кiмнату я не могла - мене й досi трусить, як у лихоманцi. Навiть коли її забрали i повезли, мiсця собi не знаходила, боялась залишатися одною у квартирi, а спати й не задрiмала. На усi засувки кiмнату свою зачинила, вночi, пробачте, в туалет вийти не виходила. I свiтло цiлу нiч не гасила. Як вимкну, так у темрявi її бачу... Голова й зараз ще не моя - горщик на плечах, та й годi!.. I нащо було менi ходити за сиром! - щиро бiдкалася стара. - I не хотiлося ж iти, наче передчувала...
Коваль мав сумнiв, що стара своєю присутнiстю могла попередити трагiчний перебiг подiй. Тут, на його думку, справа була швидше за все не задумана, а нагла, яка виникла несподiвано. Тому що на задуману справу iз зброєю йдуть з якимсь iнструментом, а не штовхають жертву на опалювальну батарею.
Учора, пiсля того, як повернувся з моргу, вiн разом iз Спiваком ще раз оглянув кiмнати загиблої. Дмитра Iвановича не дивували небагатi меблi цiєї квартири, яка мала двi кiмнати: одну бiльшу, метрiв тридцяти, в якiй кравчиня працювала i в якiй її знайшли мертвою, i маленьку, на п'ятнадцять метрiв, спальню.
Дмитро Iванович не був тут у першi хвилини, коли приїжджали слiдчий Спiвак, старший лейтенант Струць, судмедексперт та експерт-кримiналiст. Але на фотографiях, вже проявлених i показаних йому, бачив
