багатоповерховими будiвлями.
Дмитро Iванович довго вiдмовлявся вiд нової квартири. Вiн так звик до одноповерхового будиночка, в якому прожив бiльшу частину життя, де померла його перша дружина Зiна i виросла Наталка, що не уявляв себе без цього уже вiтхого житла, i навiть не так поза стiнами його, як без свого невеличкого садка, який з трьох бокiв оточував будиночок i влiтку ховав його пiд зеленим листям яблунь i старого горiха так, що з вулицi не було видно навiть дашка, без садка, в якому майже кожне дерево, кожний трояндовий кущ були викоханi його руками. I всерединi будиночка вiн знав, як власну долоню, кожний куточок, кожну щербинку на пiдлозi чи на пiдвiконнi, i все тут нагадувало про радiснi i тривожнi хвилини його життя.
Мiсто поступово брало в облогу цей затишний зелений острiвець на старiй Лук'янiвцi. Рiк у рiк виростали поряд усе новi й новi високi будинки, але для Дмитра Iвановича це подвiр'ячко, затиснене новими будiвлями, що здавалися тут хмарочосами, не втрачало своєї привабливостi, атмосфери усамiтнення, розкутостi, якою вiн утiшався вiльної хвилини i яка часто допомагала йому зiбратися з думками.
У цьому будинку, а iнодi й у садку пiд тихий шелест листя, пiд дзижчання бджiл йому легше дихалося, легше думалося, i не раз його стомлений мозок осявався таким прозрiнням, яке нiколи не з'явилося б серед засiдань, нарад, у передзвонах кабiнетних телефонiв, у всiй метушнi щоденних турбот.
Сьогоднi пiзнього вечора водiй мiськвiддiлiвської 'Волги' за звичкою повiз полковника на Лук'янiвку. Дмитро Iванович, забувши попередити його про свою нову адресу, спокiйно позирав крiзь вiтрове скло на ледь освiтленi вулицi, якими завжди повертався додому, i не подумав, що сьогоднi йому треба їхати у зовсiм iнший район. Вiн схаменувся, коли вже пiд'їздили до провулка, яким вiн потрапляв до свого будинку. Хотiв наказати водiєвi повертати на Оболонь, потiм передумав, вийшов з машини i, дозволивши йому їхати у гараж, пройшов такою знайомою дорогою: через провулочок до невеличкої хвiртки.
Подвiр'я зустрiло його вiдчужено - темрявою i мовчанкою. Вiдсвiчував снiг розсiяним свiтлом з вiкон найближчого висотного будинку, у деяких квартирах якого ще не спали. Чорними розпливчастими силуетами застигли облетiлi дерева. Нечiткими обрисами в кiнцi пiщаної дорiжки, припорошеної снiгом, замаячив сам будиночок, який зараз видався Дмитру Iвановичу теж мертвим, вiд чого у нього защемiло серце.
Намагаючись ступати обережно, легко, немов побоюючись, що хто-небудь почує рип його крокiв на морозному снiгу, Коваль минув засохлi, напiвзанесенi снiгом кущi i по-зимовому зiщуленi пiд холодним вiтром чорнi дерева, у яких чудовi влiтку гiлки зараз були потворно тонкими i викривленими.
Дерева стояли мовчазнi, але йому вчувалося серед вiтру їхнє тяжке зiтхання. Вони мовчали - йому здавалося, що це друзi, якi вiдвернулися, обвинувативши його у зрадi. Адже за кiлька днiв їх спиляють або викорчують, звiльняючи мiсце для нового будiвництва.
Вiн походив так деякий час, приймаючи на алейках саду у примарному, розсiяному свiтлi їхнiй похмурий парад, потiм попрямував до своєї улюбленої лавочки пiд горiхом i, розстебнувши пальто - уже став гладшати, незважаючи на щоденну ранкову зарядку i фiзичнi тренування, - сiв на неї.
Скiльки важливих справ розв'язав вiн, годинами розмiрковуючи тут про загадковi вчинки i внутрiшнє, сховане життя людей, про потаємнi задуми i хитрощi злочинцiв, про те, як часто iстина, наче цибулина у кожушках, ховається у численних одежинках брехнi! Скiльки сумнiвiв оселялося в його душi пiд час цих роздумiв, i скiльки сумнiвiв вiн подолав, тасуючи в умi десятки версiй i виладнуючи одну-єдину правильну.
От i завтра його i Спiвака чекає нелегка розмова з Павленком. Нелегка тому, що у трагiчнiй iсторiї з Журавлем межа мiж злочинним умислом i необережнiстю чи забудькуватiстю дуже хистка.
Насамперед вiн має сам для себе остаточно зрозумiти: пояснюється загибель молодого науковця злочинною дiєю чи такою ж самою злочинною бездiяльнiстю людей, якi провели з ним той останнiй вечiр. I далi: чи було це задумано, умисне чи сталося спонтанно, несподiвано, внаслiдок раптового збiгу обставин, якi наштовхнули на думку про можливiсть юридичне недоказової бездiяльностi, яка, проте, мала злочинну мету i трагiчнi наслiдки?
Чи це - просто *нещасний випадок*?!
Як проникнути в душу, у свiдомiсть людини, яка побачила, що газовий пальник вiдкрито, i не закрила його, збагнути її душу? Розумiла ця людина, що внаслiдок її бездiяльностi iнша людина загине, чи не розумiла?
Вважала вона, що нiхто нiколи до цього не докопається i тому нiчого не побоялася?
Якщо ця людина так вчинила, то навiщо? Що було цiєї митi в її душi, якi думки спалахували у головi, якi почуття охоплювали її, що стало поштовхом?
Почуття ворожнечi, таке сильно, що воно приглушило усе iнше, усе людське в нiй?
Хто мiг так ненавидiти Журавля?
Нiна Барвiнок?
Килина Сергiївна спочатку вважала, що саме вона.
Але усе говорить за те, що Нiна щиро любила Антона Iвановича. Пригнiчена тяжкими умовами у своїй сiм'ї, вона, однак, зберегла душевну лагiднiсть, м'яке внутрiшнє свiтло, яке осявало усi її риси.
Це - в царинi логiки. А що стосується фактiв, то установлено: Барвiнок повернулася додому того вечора не пiзнiше дев'ятої години.
Тепер у Дмитра Iвановича нiчого не залишалося, крiм Павленка.
Коли покинув квартиру Журавля Вячеслав Адамович?
Досi це не установлено. Якщо вiрити свiдченням дружини, то приблизно у той самий час, що й друкарка, або навiть ранiше. Але чи можна брати на вiру цi свiдчення?..
Тепер у свiтлi нових фактiв викликає подив те, що ранiше здавалося природним: раптовий вiд'їзд Павленка у вiдрядження.
Так склалося, що з цього будинку на Русанiвцi у вiдрядженнi було двоє, двоє сусiдiв: Павленко i капiтан, який наймав тут квартиру. Повертаючись, офiцер став свiдком незвичної сцени: скуйовджений, напiвзодягнений Павленко на сходовiй площадцi, який вiдразу вiдбiг вiд дверей Журавля i шмигнув у свої.
Не надаючи якогось значення побаченому, вирiшивши, що сусiда просто п'яний, навiть не встигнувши привiтатися, бо той миттю зник з площадки, капiтан зайшов до своєї квартири.
А для Коваля цей епiзод мав тепер неабияке значення. Що ж робив Вячеслав Адамович на початку дванадцятої, як стверджує офiцер, пiд дверима Журавля?
Виходив вiн з квартири сусiди чи повертався в неї? Якщо виходив, то чому був у спiднiй бiлизнi i халатi? У такому виглядi у гостi не ходять i в гостях не сидять. I Барвiнок свiдчить, що того вечора Павленко був, як звичайно, у своєму незмiнному зношеному кримпленовому костюмi коричнювато-бурого кольору. Хто зна, можливо, вiн щось забув у Журавля i, згадавши, хотiв забрати, але п'яний господар уже спав i по впустив його.
Багато що дозволяє припустити останнiй факт, установлений розшуком, - дзвiнок Павленка того вечора до аварiйної 'Київгазу'. Але це ще не прямий доказ умисного убивства. Навпаки. Зрештою, Павленко може заявити, що це у нього, в його квартирi, просочувався газ i тому вiн вирiшив зателефонувати до аварiйки...
'До речi, тут i наша недоробка, - подумалося полковниковi, - треба було перевiрити технiчний стан газової плити i на кухнi Павленка, щоб позбавити його можливостi зробити таку заяву. Але так чи iнакше - факт красномовний i може стати вихiдною точкою слiдства...'
Проте нiхто не знає, що вiдбувалося у Журавля пiсля того, як пiшла Нiна Барвiнок... I вкрай важливо з'ясувати, коли ж таки пiшов Павленко i в якому станi був у цей час Журавель.
Чи мiг Вячеслав Адамович перебувати у свого сусiди до того часу, коли його побачив пiд дверима капiтан, якщо Нiна пiшла о восьмiй або на початку дев'ятої?
Зi слiв друкарки, вона поставила повний чайник на плиту, принесла чашки на стiл, але сама не стала чекати, поки вода закипить, i пiшла додому. Журавель i Павленко, згiдно її свiдчення, пили коньяк, яким пригощав Антон Iванович. Журавель пив багато i сп'янiв, Павленко пив мало, був похмурий i мовчазний, гортав рукопис свого колеги на нове вiдкриття, який той збирався надрукувати у журналi i подати до вченої ради iнституту.
Скiльки часу мiг кипiти чайник, скiльки часу спiвбесiдники могли чекати кави? Коваль провiв невеличкий
