одружиться... Менi шкода вас обох...
Нiна, незважаючи на холод, уповiльнила крок i пiдвела голову. Страшний здогад гадюкою заповз їй в душу, але вiд нього змерзлiй жiнцi стало жарко. Небо, досi рожевувато-сiре, набрало темного фiолетового вiдтiнку, потемнiв i снiг, i раптом i будинки, i небо здалися їй зовсiм чорними, немов вона ослiпла.
Жiнка зупинилася, затулила обличчя руками. Павленко пiдтримав її за лiкоть.
Нiна вiдвела його руку.
- Це Антон доручив вам поговорити зi мною?
- Рятуй боже, Антон нiчого не знає, i, благаю вас, не переказуйте йому... Вiн непогана людина, це факт. Але серйозно ставитися до жiнок не вмiє, навiть до вас, ви це самi вiдчуваєте, - говорив далi Павленко. - I я думаю, вiн теж буде радий, коли вузол розв'яжеться.
- Що ж ви пропонуєте, Вячеславе Адамовичу? - нарештi зiбралася з думками Нiна, коли чорнота вiдступилася вiд неї. Пiдняла сумний погляд на спiвбесiдника...
Павленко закашлявся, та так, що не зав'язаний шворками триух мало не злетiв з голови.
- Та нiчого, Нiно Василiвно, - теж сумно вiдповiв вiн. - На жаль, поки що нiчого... Ви тiльки зрозумiйте мене правильно. Я не знайду слiв, щоб усе сказати. Немає таких слiв у мене. I в мовi немає. У всiй нашiй великiй мовi. Не знайшли їх люди. Чи зрозумiєте ви мене, якщо скажу, що в юностi мене найбiльше вразила одна книга пiд назвою 'Неточка Незванова'. Читаючи її, я плакав, як мала дитина, i давав собi слово: коли зустрiну таку Неточку, зроблю її щасливою...
Але час зараз iнший, я зрозумiв, що Неточки вже немає i бути не може... Мрiя, з якою я жив багато рокiв, потьмянiла, поблякла, розтала...
Та ось раптом з'явилися ви... Ще до того, як вперше прийшли до Антона, ще на роботi, в iнститутi, я побачив вас... Далi - бiльше. Придивляючись до вас, усе дужче пiзнавав свою Неточку Незванову... Але... - Павленко розвiв руки, - ви з'явилися у моєму життi пiзно... Як бог свят...
- Менi холодно, Вячеславе Адамовичу, - перебила його Нiна. - До побачення, я побiжу.
- Нi, нi, - схопив її за рукав пальта Павленко, - так не можна. Я надто довго носив це в собi, щоб не сказати вам все, до кiнця, коли вже почав... Я вас не вiдпущу. Потерпiть. - Вiн поглянув на тоненькi нитянi рукавички жiнки. - Давайте, я потру вам пальчики, щоб зашпори не зайшли.
- Не треба! Ви пiшли мене проводити, щоб наговорити на людину?
Нiна припинила спроби Павленка узяти її руки у свої i збiльшила крок.
Вячеслав Адамович не вiдставав.
- Так, саме для цього! Але не наговорити, а... Невже ви такi безжальнi, Нiно?
- Чого ж ви хочете вiд мене, Вячеславе Адамовичу?
- Єдине. Щоб ви не надiялись на Антона, вас чекає тяжке розчарування... Зрозумiйте мене правильно, я давно люблю вас, i менi нестерпно бачити, що Антон поводиться з вами, як з iграшкою... Мало того, що й дома чоловiк знущається... У мене серце кров'ю обливається... Я, звичайно, живу, так би мовити, теж пiд ковпаком, - ви знаєте мою Варвару! - але заради вас, Нiно Василiвно, я готовий... на...
Вiн не встиг закiнчити фразу.
- Я люблю Антона, а не вас! - скрикнула жiнка. - Не проводжайте далi, благаю вас! Не смiйте!
Вона кинулася до мiстка, що вiв через протоку з Русанiвки на Березняки. Нiна не те щоб була обурена (яка жiнка буде обурюватися, коли їй освiдчуються у коханнi), але у неї з'явилося вiдчуття, що до неї доторкнулося щось мокре i слизьке...
Повертаючись зараз у думках до ранкової зустрiчi з Павленком в iнститутi, вона знову не могла зрозумiти, чому Вячеслав Адамович не сказав їй про трагедiю з Антоном, якщо таке справдi скоїлося. Не знав про це? Звiсно, якщо бiда сталася вранцi, коли уже пiшов з дому, мiг би й не знати... Iнакше вiн не тiльки їй сказав би, а пiдняв би на ноги весь iнститут, де Антона так любили... Але чому вона дозволяє собi думати про нього у минулому часi? Невже справдi повiрила, що загинув?! Та коли ж це могло трапитися?!
Так, якби, не дай бог, скоїлася така бiда, у жодне вiдрядження Вячеслав Адамович не поїхав би. Не поїхав би, поки не провiв друга в останню путь.
Та нi! Все це неправда. Неправда, неправда, неправда!
Думки в головi у Нiни ще дужче переплуталися. Жiнка зупинилася. Зробила кiлька крокiв назад, до будинку Журавля. Потiм знову зупинилася розгублено: полковник уже, певно, пiшов.
Справдi, Коваль був на вулицi i прямував до 'Волги', яка пiд'їхала.
Так, так! Вона має ще раз спитати, чи не помилився цей полковник, може, це не Антон загинув, а хтось iнший з цього дому.
Нiна пiшла швидко, побiгла, пробувала закричати, щоб притягти увагу полковника. Аякже, вона спитає, кому ж вiддати у такому разi кiнець роботи.
Нiна запiзнилася. Полковник уже сiв у машину, яка вiдразу рвонула з мiсця.
Жiнка гiрко дивилася услiд. Застиглi, голi, вкритi лише бiлим iнеєм тополi, що виладналися рiвними шеренгами, крокуючи уздовж бульвару вдалину, раптом здалися їй високими людськими кiстяками, i вона здригнулася. Тим часом 'Волга' пiд'їхала до каналу i, м'яко повернувши на вулицю Ентузiастiв, зникла з очей.
Нiна вiдчула, який лютий мороз надворi, як кусає її нiс, щоки, на яких замерзли сльози, як холод проймає крiзь благеньке пальто до кiсток i зашпори заходять у пальцi. Але, незважаючи на холод, вона побрела по бульвару повiльно, не маючи снаги прискорити крок. Слава богу, її будинок був не так уже й далеко...
4
Цей старий високий будинок у центрi мiста, на вулицi Ленiна, був добре знаний Ковалю. Якщо йти до нього вiд Пушкiнської, по дорозi буде зоомагазин, великi прозорi вiтрини якого притягували увагу опудалами дикого кабана, ланi, птахiв, що сидiли на жердках. Обабiч були царства мистецтва i ласощiв: салон художнiх виробiв, що виставляв гарнi роботи народних майстрiв, вишивки, картини, i цукеркова крамниця, яка щочетверга збирала у дворi любителiв фiрмових тортiв 'Київський'.
Дмитро Iванович свого часу вивчав цей район. Трохи вище по вулицi, не доходячи до готелю 'Iнтурист', стояв колись невеличкий затишний будиночок з ювелiрною крамницею, у якiй, як йому пам'яталось зi справи про отруєння Залiщука, купувала подарунки сестрi гостя з Англiї Кетрiн Томсон. Тепер на цьому мiсцi громадився багатоповерховий будинок якогось проектного iнституту, що повнiстю знищив привабливiсть куточка.
Полковник штовхнув важкi дверi парадного i сходами спустився у напiвпiдвал до лiфта. Старий, певно, ще з дореволюцiйних часiв, але ще мiцний вiдкритий лiфт опускався нижче входу. З його нижньої площадки ще далi вниз сходовий прогiн вiв до якихось заплутаних пiдвалiв, в амфiладу низьких, склепистих, без вiкон помешкань, в яких валялися обрiзки труб i рiзне смiття.
Коли Дмитро Iванович вперше потрапив до цього будинку, вiн зрозумiв, що глибокий розгалужений пiдвал є зручним мiсцем для збiговиськ п'яничок та iнших осiб, якi не люблять з'являтися на вулицi вдень. I людину, пограбовану бiля лiфта, неважко скинути вниз.
Скiльки тодi довелося повоювати з житлоуправлiнням, щоб на вхiд до пiдвалу було наварено металевi грати i щоб вони замикалися на ключ.
Зараз, опускаючись до лiфта, полковник iз задоволенням вiдзначив, що грати були замкненi i крiзь них видно, що в освiтленому електричною лампочкою помешканнi прибрано.
Але не цим пiдвалом i гратами запам'ятався Ковалю старий будинок. Спогади, нанизуючись один за одним, витягуючись з глибин пам'ятi, вiдновили давню iсторiю, вiдкладену в архiв справу, яка залишила у нього почуття незадоволення.
Декiлька рокiв тому в цьому будинку, де жило багато музикантiв та акторiв, сталася трагiчна подiя. У ваннiй своєї квартири, на сьомому поверсi, захлинулася водою молода жiнка. 'Швидка допомога', викликана по телефону переляканим чоловiком, повернути її до життя не змогла.
Потiм надiйшла черга карного розшуку i прокуратури. Судово-медична експертиза встановила, що причиною смертi був крововилив у легенях. Слiдiв насильства, зовнiшнiх уражень на тiлi не виявили.
В розмовах iз сусiдами Коваль познайомився тодi з подробицями життя померлої. Це була акторка на iм'я Адель, улюблениця театралiв, яка прожила пiвтора десятка лiт iз своїм чоловiком, професором одного з київських iнститутiв. Незважаючи на те, що чоловiк був набагато старiший, подружжя, як свiдчили сусiди i знайомi, жили душа в душу. Дiм був повна чаша, i щастю цiєї сiм'ї всi навколо по-доброму заздрили. Але ось прийшла бiда: професор несподiвано помер.
