кутки, потiм пiдiйшов до вiкон, якi виходили у двiр, i зазирнув униз. З першого, бiля входу в квартиру, можна було побачити не тiльки подвiр'я, але й вузький простiр мiж будинками, а так само смужку тротуару i вулицi.
Люцiя стояла нi в сих нi в тих. Вона була вкрай збентежена несподiваною появою Курта i його незрозумiлою поведiнкою. Слiдом за гауптштурмфюрером й собi краєм ока заглянула у найближче вiкно. Знайомий краєвид змiнився: на тротуарi бiля їхнього будинку кам'яно застиг автоматник.
Що це - обшук? Вона ж Курта не запрошувала i адреси не давала.
У Люцiї завмерло серце i ноги стали ватяними. Мало того, що гестапiвець з'явився без будь-якого попереджування, вiн ще й тримався так, мовби у чимось пiдозрював її. Але ж вона нi в чому не винна!
I раптом Люцiї стало млосно, i вона, щоб не впасти, оперлася плечем на стiнку. У кутку Курт побачив рiжок рамки, який висовувався з-за пiдсервантника, i витяг. Це було збiльшене сiмейне фото Рахiльки та її батькiв. Несподiвану непрохану нiчну появу Рахiлька нiчим тодi не пояснила, та й пояснювати не було чим - прийшла до своєї господи, та й годi! Сподiвалася застати батькiв, але запiзнилася. З дому Рахiлька нiчого не взяла, крiм фотографiй батькiв, хоч навiщо вони були їй, так чи iнакше приреченiй на смерть, думалося тодi Люцiї. Може, хотiла i на той свiт пiти з батьками на серцi? Але велике сiмейне фото, справлене у дерев'яну раму, Рахiлька не мала як узяти, i Люцiя запхнула його за пiдсервантник, забувши про нього.
Курт Раух витяг фото i спитав, не повертаючи голови:
- Хто такi?
- Жили тут ранiше.
Гауптштурмфюрер мовчав, не випускаючи з рук фото. Вiн нiчого не питав далi, але Люцiя не витримала i сама додала:
- Євреї...
- Бачу, - буркнув есесiвець i шпурнув фото пiд ноги. - Викинь цю гидоту... А як ти тут опинилася? - раптом строго спитав.
- Як? - Люцiя знову розгубилася. Не могла ж вона сказати, що дружила з Рахiлькою i батьки її, тiкаючи з Києва, покинули на неї квартиру.
- Оця училася у нас на хоровому... Жила тут, а я мучилася у гуртожитку, семеро у маленькiй кiмнатцi... Так я вирiшила...
- Експропрiювати... - закiнчив за Люцiю гауптштурмфюрер i повернувся лицем до дiвчини... - Це ви вмiєте. Але в даному випадку зробила правильно. - I тут вперше голос його став м'якший, а на обличчi з'явилося щось схоже на посмiшку. А Люцiя пiдбадьорилась.
- А що ж, - зухвало пiдiграла йому, - пожили вони, й годi... Це ж несправедливо: чому вони розкошували тут, а я душилася у гуртожитку... Тепер моя черга гарно пожити...
Вона жодного разу не назвала iм'я подруги, але при цих словах Рахiлька нiби вродилася серед кiмнати, стала сумним, приреченим привидом, у якого чiтко розпiзнати можна було тiльки очi, якi палали, як двi великi жарини, i невiдомо як тримались у повiтрi перед Люцiєю. Спiвачка змахнула рукою, вiдганяючи мару.
Курт сiв у крiсло:
- Провiтри добре квартиру. Щоб i духу юдиного не було...
Люцiя згiдливе кивнула i, пiднявши з пiдлоги фото, викинула його через кватирку на вулицю.
- Розкажи про всiх своїх сусiдiв, - уже благодушно продовжував далi несподiваний гiсть.
Люцiя докладно описала мешканцiв її поверху i тих, якi жили над нею, на третьому, i внизу, де порядкувала двiрничка.
Курт, здавалося, залишився задоволений сусiдством, але Люцiю не покидала тривога: все ж таки для чого цей несподiваний наскок на її квартиру, що за цим криється, що у Курта на умi? Адже ясно, що про Рахiльку i її нiчну появу Курт нiчого не знає, виходить, була ще якась причина. I тут Люцiю знову охопив страх. Як же вона забула?! А партизанська листiвка?! Певно, її вiн i шукає; Виходить, була провокацiя, може, гестапо, i Курт так перевiряє її, Люцiю.
I дiвчина згадала усi подробицi iсторiї з листiвкою, що налякала її.
У недiлю, пiзно повернувшись з кафе i роздягаючись у коридорi, Люцiя механiчно засунула руку в кишеню. В нiй, як завжди, лежав зiбганий носовичок i маленьке люстерко. Крiм цих знайомих речей, пальцi намацали ще й величенький клапоть паперу. Здивована спiвачка перевiрила штори на вiкнах, тодi ввiмкнула лампу i почала роздивлятися розлiнiєну сторiнку зi шкiльного зошита. На нiй машинкою було надруковано: 'Товаришу, не вiр фашистськiй брехнi. Радянськi вiйська повсюди вiдбивають атаки фашистiв...' Люцiя перестала далi читати, злякано оглянулася, мовби хтось у хатi мiг пiддивитися, що в неї в руках. Що ж з ним робити? Не зберiгати ж таке?! Та й викинути нiяк. У кватирку? Знайдуть бiля дому, почнуть трусити всiх, а вона так боїться болю - як заберуть у гестапо, одразу признається... Що ж тодi буде? Хто їй повiрить, що не знає, яким чином цей страшний папiрець опинився у її кишенi?!
Вона ще раз кинула обережний погляд на папiрець. 'Знищуйте окупантiв, насамперед офiцерiв i таких катiв, як комендант Києва Ебергардт, як начальник полiцiї...'
На мить майнула думка: 'Знайти вранцi Курта, показати йому цю листiвку, хай знайде совєцьких заброд, що таке пишуть... Ох, як вона зараз їх ненавидiла! Яка пiдлiсть - пiдсовувати невиннiй людинi, пiдводити пiд розстрiл.
Проте Люцiя вiдмовилася вiд цiєї думки. Вона не буде встрявати в полiтику, її справа - спiвати, їй треба вижити у цю тяжку годину за будь-яку цiну, не потрапити мiж перехресний вогонь.
Третьокласницею, їдучи з мамою у пiонерський табiр, бачила на станцiї Дебальцево сцену, яка навiк вкарбувалася у пам'ятi. Робiтник, який зчiплював залiзничний состав, подаючи машинiстовi маневрового паровозика сигнали, не уберiгся i потрапив мiж дисками буферiв, що зiйшлися, - з малою Люцiєю сталася iстерика, i вже годi було думати про поїздку у табiр. Нi, нi, нiзащо не потрапити мiж диски! Завжди бути насторожi, завжди вчасно вислизнути з-помiж буферiв.
Люцiя подерла страшний папiрець на найдрiбнiшi клаптики, вона розривала i розривала аркушик, поки її пальцi уже не могли утримати малюсiнькi частинки. Тодi пiшла у туалет i почала кидати їх в унiтаз, та не всi враз, бо вода не зможе усi змити, спустила воду, почекала, поки зникнуть першi папiрчики, тодi ще кинула, iще. Коли у руках нiчого не залишилося, зайвий раз смикнула за шнурок 'Еврики' i трохи постояла, поки вода заспокоїлася, перевiряючи, чи не випливе якийсь клаптик нагору.
Тодi повернулася у кiмнату, гарячкове мiркуючи, хто б це мiг пiдкласти їй таку свиню. Звичайно, не доброзичливець, а потайний ворог. Та хто в неї ворог? Ображений, знехтуваний коханець Гiллер? Нi, вiн не посмiв би, та й потрiбна вона йому у кафе: де iще вiн знайде таку слухняну помiчницю? На нiй тримається вечiрнє кафе, бо багато клiєнтiв приходять лише заради неї. Правда, посуду вона вже не миє, Артуру Христофоровичу довелося найняти прибиральницю. Бородатий грузин Антон? Навряд. Йому аби тiльки нажертися, коли з'являється на роботу, i вiдтюкати свою норму на пiанiно, щоб Гiллер не вигнав. До неї вiн ставиться байдуже i старанно виконує замовлений акомпанемент. Помiркувавши, вона вирiшила, що таку свиноту могла вчинити тiльки кирпата Дуська, яка дуже заздрить їй, - їхнi пальта висять у сiнях поряд, непомiтно вкинула - i все.
Але вона, Люцiя, не буде доносити на Дуську, чорт з нею! Головне - не потрапити мiж диски буферiв...
Тим часом гауптштурмфюрер пiдвiвся i пiдiйшов до чорного, лискучого пiанiно. Вiн пiдняв кришку i, стоячи, узяв акорд. Люцiї здалося, що вiн просiяв, почувши глибокий, чистий звук iнструмента.
- 'Стейнвей'! - урочисто промовив вiн. - Ти знаєш, що таке... 'Стейнвей'? Цього нiхто не знає, тiльки ми - нiмцi, з усiх народiв найчутливiшi до чистоти звука. - Вiн погладив рукою блискучий бiк пiанiно. - Мiй любий 'Стейнвей'! - розчулено повторив вiн.
'Як це 'його'? - здивовано подумала Люцiя, яка й далi стояла бiля стiнки, дивуючись рiзкiй змiнi настрою гауптштурмфюрера i не знаючи, як далi будуть розвиватися подiї. Втiм, вона уже спостерiгала таке, коли Курт привiз її вночi на свою квартиру. Тодi, випивши, вiн раптом розчулився, почав розповiдати про своє дитинство i витяг з шухляди блискучi кольоровi листiвки з нiмецькими пейзажами. На них були i лiси, i гори, i чудовi долини, мiстечка й села iз гостроверхими кiрхами, вкритими червоною черепицею ошатними будиночками, перед якими зеленiли пiдстриженi газони. Це була його 'Гаймат'[1], задля чиєї слави вiн пiшов воювати з дикими слов'янами, якi мусять звiльнити землю для нiмцiв, людей, що вмiють краще господарювати, будувати такi гарнi кiрхи й села, створювати божественну музику i робити чудовi
