Капiтан поки що не сказав, що Людмила Гальчинська не просто померла раптово, а була убита, i у Олександри Iванiвни з її повного, округлого лиця не зникав вираз невисловленого здивування, чого це її викликали до мiлiцiї i так докладно розпитують про померлу тiтку. Проте крiзь тiнь здивування пробивався у глибоко посаджених очах жiнки якийсь острах. Це зацiкавило капiтана. Чого боїться ця Хоменкова адже поки що не знає, що розслiдується убивство.
Розмова точилася мляво. Андрiйко ретельно записував у протокол усi вiдомостi про генеалогiчне дерево Людмили Гальчинської, про усiх живих її близьких i далеких родичiв, про знайомих, що їх знала або чула про них Хоменкова. Їх виявилося дуже багато: самих тiльки родичiв у Києвi та по всiй країнi кiлька десяткiв, а знайомих - сотнi, серед яких Олександра Iванiвна назвала i вiдомих акторiв, режисера з студiї художнiх фiльмiв, композитора i людей, знаних тiльки по iменi, - якiсь Андрiї, Богдани, Семени, Юрки...
Капiтан, слухаючи Хоменкову, внутрiшньо жахався, скiльки чекало на них роботи, скiльки пошукiв, розмов, зустрiчей iз названими та й iще не названими людьми, поки вони iз Спiваком вийдуть-таки на вбивцю.
Вiн звернув увагу, що серед знайомих Людмили Гальчинської Оксана Iванiвна не назвала жодної жiнки.
- Вона що, дружила лише з чоловiками?
- Здається, була у неї i подруга, - сказала Хоменкова. - Але я її бачила лише один раз, навiть iменi не пам'ятаю. Чи то Галя, чи, може, Ганна... Не скажу.
Допитуючи Олександру Хоменкову, капiтан Андрiйко вiдчував, що йому щось заважає. Нарештi збагнув: каштанова зачiска цiєї жiнки. Київськi перукарi за допомогою усякої хiмiї навчилися робити своїх клiєнток схожими одна на одну, мов близнята. Тi самi фарби, стандартнi смаки перукарiв, якi виховували схожi смаки у своїх клiєнток. Iра - дружина капiтана - лежала у лiкарнi, готуючись до операцiї на шлунку, i природно, що серце капiтана час вiд часу вiд самої думки про дружину тривожно стискалося. Андрiйкова Iра прикрашала свою голову такими самими пишними рудими кучерями, i, коли Хоменкова нахиляла голову, обдумуючи вiдповiдi i виставляючи перед очi капiтана усе своє руде полум'я, йому мимоволi уявлялася лiкарняна палата, лiжко, на якому пiд бiлим простирадлом, освiтлюючи усю палату рудим вогнем, поблiдла i злякана, лежить його Iра. 'Начепила б шапку, - буркотливо думав вiн про допитувану. - Адже жiнкам дозволяється у примiщеннi не знiмати головного убору. На бiса вона скинула!'
- Ваша тiтка мала якiсь заощадження? - тим часом питав капiтан.
- Так. Мала. Можна сказати, була багатенькою.
- Добре заробляла замолоду? Чи спадщина?
- Не знаю, - вiдповiла жiнка.
- Як так? I не здогадуєтесь?
- Не цiкавилася. Не люблю рахувати у чужiй кишенi.
- Ну, не зовсiм у чужiй... Замiжньою ваша тiтка, здається, не була, дiтей не народила... Скажiть, крiм вас i вашої двоюрiдної сестри, хто мiг би претендувати на спадщину?
- Не знаю. Але навряд чи хтось iще. Ми iз Оксаною найближчi. Крiм того, вона писала заповiти.
- На вас?
- По-рiзному.
- Тобто як ?
- Вона їх часто переписувала. То на Оксану, то на мене.
- Чому?
- А який гедзь її штрикне... Образиться, бувало, на когось iз нас i каже: 'Ти мене не любиш, помру - нiчого не одержиш. Усе буде не тобi'.
- Ви її доглядали?
- Великого догляду вона не вимагала. Цiлком могла себе обслужити. До неї ходили масажисти, щоранку робили їй масаж, вона дуже любила своє тiло, страшенно не хотiла товстiти, але роки робили своє, i до того ж їла вона багато, любила делiкатеси, вино.
- Де ж вона брала цi делiкатеси?
- Здається, оця подруга їй приносила, а у тiєї була знайома буфетниця у якомусь спецбуфетi - чи у Радi Мiнiстрiв, чи в Цека...
- У чому ж виявлялося ваше пiклування?
- Найбiльше в окремих дорученнях. Посилала у крамницi, на ринок. М'ясо з крамницi вона не їла, тiльки з Бессарабки. Любила молоду телятину. Купували їй постiйно у грузинiв мандарини, курагу, горiхи. Вона не хотiла покидати хату, рiдко коли виходила з дому, може, ще й тому гладшала. От ми з Оксаною i бiгали. Хоч i в своїй сiм'ї справ по горло, та все ж рiдна тiтка, самотня...
- Чим же ви могли їй не догодити?
- А хто її зна. Усього не передбачиш. На неї раптом чомусь як найде, бувало, немов здурiє.
- Ви давно бачили її?
- Тижнiв зо два. У мене дiти грипували, не могла вiдiрватися, та i вона не кликала, боялася, що принесу їй грип. От як прийшла тодi, вона й накинулася на мене. Прийшла незвана. Не любила вона цього. Казала: 'Треба - покличу'. Iншим разом забiжиш по дорозi, - я там часто на Сiнному ринку буваю, - спущусь i до неї, стукаю - не вiдчиняє. А знаю, що дома сидить i не вiдгукується. Чим старiшає людина, тим бiльш дивацтв у неї... Та я за це не ображалась... Може, думаю, спить, а може, настрiй такий. Вона, бувало, у таку хандру впадала, що нiкого бачити не хотiла...
- У вас є телефон удома?
- Так. I у мене, i у Оксани. Як їй щось треба - дзвонила. Я того разу забiгла провiдати, а вона надулася, як iндик... А потiм дивлюсь - бруду кругом, пилюки! Узяла в руки ганчiрку, почала витирати шафу, вiдхилила дверцята, i тут вона як накинеться на мене. Мов збожеволiла. 'Я тебе просила?! Кинь ганчiрку! Нема чого менi благодiйнiсть показувати! То мiсяцями не ходиш, то в очi тичеш, що пилюка зiбралася!'
У мене спустилися руки. А вона не вгаває. 'Удаєш, нiби дбаєш за свою тiтоньку, любиш! Знаю твою любов! Тiльки й дивишся-видивляєшся, що у тiтки погано лежить!'
Я дуже образилася, кинула ганчiрку додолу, теж розкричалася на неї, тепер шкодую, - Хоменкова гiрко зiтхнула. - Але ж так стало прикро... Ви розумiєте?
- Розумiю, - кивнув капiтал. - Та повернемось до наших баранiв. - Приказку цю вiн пiдхопив у колишнього свого начальника - полковника Коваля. - Значить, думаєте, нiчого вам не залишила?
- Не знаю... - пiдiбгала губи жiнка. - Тепер уже стане ясно, кому що...
Вона знову опустила голову, показуючи капiтановi свої каштановi кучерi, i вiн вiдхилився iз стiльцем, наскiльки дозволяла стiна його невеликого кабiнету.
- Виходить, ваша тiтка, Людмила Гальчинська, не дуже сердечно ставилася до вас. Бiльше любила Оксану Павлiвну? Чи не так?
- Важко сказати. Моя мати була її сестрою, а батько Оксани - Павло Йосипович - братом. Однакова рiдня... Просто Оксана краще умiла з нею ладити, завжди пiдтакувала. Бували випадки, коли тiтка, земля їй пухом, i на Оксану гнiвалася. Тодi переписувала заповiт на мене. Вважала, що цим тримає нас обох у руках...
Допит ставав для Андрiйка цiкавим. Хоменкова розв'язала язик, здається, уже звикла до страхаючого шраму капiтана, i той сподiвався вивудити у неї якiсь важливi деталi з життя убитої Гальчинської, що допоможуть вийти на слiд. Бо досi вони з Петром Яковичем Спiваком практично нiчого не мали. Допитувати племiнниць Гальчинської як пiдозрюваних поки що не могли i тому блукали iз своїми запитаннями, немов у глухому лiсi. Протоколи i радника юстицiї, i капiтана, як потiм виявилося, були дуже схожi, майже однаковi, i вiдрiзнялися один вiд одного лише вiдповiдями сестер, в яких вiдбивалися рiзнi характери жiнок i неоднакове ставлення до тiтки.
Раптом iз-за тонкої фанерної перегородки, iмiтованої пiд справжню стiнку, що колись роздiлила один великий кабiнет на два маленьких, долетiв жiночий крик. Андрiйко прислухався.
'Яке ви маєте право мене пiдозрювати! - волала жiнка. - Так, книжка у мене. Але менi сама тiтка дала її перед смертю. Бо заповiт на мене. Це наша сiмейна справа, i нiчого вам втручатися...'
Голосу Спiвака не було чути зовсiм, хоч Андрiйко знав, що радник юстицiї не мовчить. Спiвак був людиною iнтелiгентною i нiколи не пiдвищував голосу, навiть коли розмовляв iз найбуйнiшим злочинцем. Чим бiльше лютував пiдслiдний, тим тихiше звертався до нього Петро Якович. I це впливало. Спiвак робив
