- Нi, не туди! Ви не знаєте, - торкнула дiвчина його за рукав.
- Я все знаю, - суворо повторив офiцер. - I не треба, люба Люцiє, хапати мене за руки. Так можна потрапити в аварiю.
Люцiя знову злякалася. Куди ж її везуть? Вони пiд'їжджали до великого темного будинку, що бовванiв у темрявi вулицi, i дiвчина завмерла вiд страху...
Але ось, не зупиняючись, вони проминули страшний будинок. У Люцiї вiдлягло вiд серця. Гауптштурмфюрер вiз її не до своєї темницi, в гестапо, а кудись далi. Зрештою, вона згодна на все, тiльки щоб не у той страшний будинок, який кияни, наче чумний, обходили стороною...
Десь за пiвгодини машина зупинилася перед гранчастою металевою брамою. Раух вийшов, вiдчинив браму, потiм заїхали у двiр. Гауптштурмфюрер гречно допомiг Люцiї вилiзти з автомобiля.
Поки що нiчого страшного не вiдбувалося.
Пiдсвiчуючи лiхтариком, офiцер вiдчинив квартиру i, тримаючи Люцiю за руку, завiв у велику темну кiмнату. Поки морочився iз шторами, навпомацки опускаючи їх, дiвчина стояла серед кiмнати, ще не вiдаючи своєї долi, але уже заспокоюючись, якось iнстинктивно вiдчуваючи, що гауптштурмфюрер прихильний до неї.
Свiтло, несподiвано спалахнувши, болiсно штрикнуло в очi. Воно голкувате вiддзеркалилось на кришталевих вазах, полiрованих меблях, скляних дверях. Люцiя на мить заплющилась, а вiдкривши очi, побачила, що Раух порпається у холодильнику, який стояв тут-таки, бiля дверей, виймає пляшку шампанського i ставить на стiл коробку цукерок.
Стояла серед кiмнати, забувши роздягтися, i господаревi довелося нагадати, що пальто треба повiсити у коридорi...
Вони пили з великих кришталевих фужерiв, i есесiвець трохи розбалакався. Люцiя здивувалася: скiльки вона знала, скiльки чула про цих нiмцiв, одягнених у чорнi мундири, якi запанiбрата iз смертю, вiд яких усi намагаються триматися подалi... Вона думала, що вони не можуть поводитися як звичайнi люди, розмовляти на житейськi теми.
Раух нiчого не говорив про велич нiмецького народу, про перемоги армiї. Розповiдав про мiсто свого дитинства, улюблений Ашафенбург, який лежить серед зелених горбiв на березi величного Рейну, про Гамбург - одне з кращих мiст свiту, де вiн жив перед вiйною, їй подумалося, що, може, гауптштурмфюреровi схотiлося у домашнiй обстановцi забути на якусь хвильку про свою службу, кривавi розправи... Адже спочатку, коли стежила за ким у кафе, вражав похмурим поглядом, усiм своїм виглядом створюючи навколо себе тяжку атмосферу.
Якщо так, вона залюбки допоможе йому розслабитися, вiдпочити з нею. I Люцiя подарувала йому свою ласкаву, медову посмiшку.
Її раптом охопила ейфорiя, яка буває тим дужчою, чим бiльшою здавалася небезпека, що минула, чим сильнiшим був страх, який пропав. Гауптштурмфюрер здався їй простим, дуже милим (а коли скинув свiй чорний мундир i залишився у сорочцi - подумки мало не назвала його 'парубком') - одне слово, здавався чудовою людиною, i за те, що своєю доброзичливою поведiнкою звiльнив її вiд залiзних лещат страху, ладна була розцiлувати його. Їй не заважало, що вона не все розумiла з його розповiдi, часом лише окремi слова, окремi фрази, бо говорив на якомусь незнайомому їй дiалектi, але хоч би що вiн промовляв, їй подобалось.
I не помiтила, як на столi, крiм шампанського, з'явився коньяк, як сп'янiла, як почала називати гауптштурмфюрера Куртом, а вiн те слухав i не заперечував.
- - Ну, тепер спiвай! - раптом наказав вiн.
Вона не вiдразу зрозумiла, якої пiснi вiн хоче.
- Спiвай! - раптом розлютився вiн, i у Люцiї мороз побiг поза шкiрою вiд цього погляду.
- Що спiвати? - злякано спитала вона.
- Не знаєш? - погляд Курта став колючим. - А цю пiсню ти знаєш?!
Вiн пiдхопився з крiсла, похитуючись, пiдiйшов до пiанiно, що стояло пiд стiнкою, вiдкинув кришку, i дiвчина зацiпенiла: гауптштурмфюрер грав 'Iнтернацiонал'!
- Пане Раух, пане Раух! Що ви робите?! - тiльки й могла скрикнути вона.
- Спiвай! - гримнув нiмець. - Спiвай! Ви всi це знаєте. Усi спiваєте! Я не люблю брехнi!
Перелякана на смерть Люцiя ледве розтулила рота i хрипко почала:
'Повстаньте, гнанi i голоднi...'
- Голоснiше! - наказав гестапiвець, педалюючи пiанiно.
Мало не зомлiвши, Люцiя пустила 'пiвня'. Голос не слухався її.
- Вас усiх треба стрiляти! - вигукнув Раух.
Люцiю охопила байдужiсть. Отже, все було оманою - i розмова про дитинство, про улюблену батькiвщину, i посмiшка, i шампанське? Хто вiн такий, цей гестапiвець, такий, як усi? Чому не боїться грати 'Iнтернацiонал' на всю вулицю? Переодягнений пiдпiльник? Неможливо. Пiдпiльник не викривав би себе так... Нi, це звичайнiсiнька гестапiвська провокацiя... Ач, якi погляди кидав на неї вiд пiанiно - перевiряв її реакцiю.
Так само раптово, як почав, Раух покинув грати. Люцiя теж обiрвала пiсню на пiвсловi.
- Мала насолоду? - спитав похмуро гауптштурмфюрер, повертаючись до столу i наливаючи собi i їй коньяку. Люцiї здалось, що на обличчi Рауха миттю промайнула мефiстофельська посмiшка. До нiмця, здавалося, знову повертався благодушний настрiй. - Не будемо бiльше займатися полiтикою, - додав вiн. - Втомився я вiд неї.
Незабаром Раух зовсiм, сп'янiв. Рухи його стали непевнi, голос захрип, i вiн уже дивився на неї не тим чiпким поглядом, який жахав її, а тупо поглядав то на неї, то навколо себе, немов чогось остерiгався у своїй хатi.
Люцiя опустилася на диван. Платтячко на нiй задерлося, але вона залюбки хизувалася перед Куртом своїми округлими колiнами. Гауптштурмфюрер важко вилiз iз крiсла i сiв поруч. Якусь хвилину вiн, наморщивши лоба, мовчки дивився перед собою у простiр, нiби щось пригадував, потiм перевiв погляд на Люцiю, ковзнув ним по колiнах, по обличчю, немов не упiзнавав її. У неї защемiло серце, але вона й далi намагалася затримати на своєму лицi звабливу жiночу посмiшку.
Раптом Курт уткнувся головою їй у груди i грубо повалив на спину, рвучи на дiвчинi одяг. Люцiя не могла осягнути його звiрячого натиску. Адже вона не збиралася пручатися, могла спокiйно роздягтися... Он крiзь вiдчиненi дверi видно спальню, високе лiжко, i вона у думцi уже сподiвалася залiзти на нього.
Тепер вiн дер на нiй спiдницю, щось бурмотiв, вона як могла допомагала йому стягти її з себе i вже злилася на його дурну грубiсть.
- Курте, Курте, - вищала вона, але гауптштурмфюрер нiчого не чув. Та ось незмiнна посмiшка дужче засвiтилася на її лицi. У неї було лагiдне, ласкаве, жадiбне тiло, i Люцiя вiдчула себе на мить господинею грiзного гауптштурмфюрера.
5
Одночасно з вивченням записних книжок убитої Людмили Гальчинської Спiвак i Андрiйко допитували її племiнниць. Бо й справдi, хто краще за них знає спосiб життя тiтки, коло її знайомих, iнтереси?
При першiй розмовi радник юстицiї i капiтан вирiшили допитати жiнок окремо. Спiвак узяв на себе Оксану Гальчинську, яка з першого погляду здалася йому особою твердого характеру, гонористою, певною у собi: Капiтановi дiсталася невисока, тиха, кругловида Олександра Хоменкова з фарбованою хiмiчною зачiскою, що пишною кроною увiнчувала її голову.
Зараз вона тихо сидiла перед Андрiйком в його невеличкому кабiнетi, настрахана не так допитом, як червоно-бiлим рубцем через усю щоку капiтана, заробленим ним iще в дитинствi i який не раз допомагав справi, представляючи спiвбесiдниковi сищика жорстокою, безжальною людиною. Вiдповiдаючи на запитання, жiнка не зводила очей з того жахливого шраму, i Андрiйко розумiв, що розмова не буде для нього тяжкою.
- Розкажiть все, що знаєте про вашу тiтку, - попросив капiтан.
Олександра Iванiвна розповiдала хаотично, перестрибуючи з одного на друге, несподiвано щось згадуючи i повертаючись назад. Вона не ахкала i не охкала, про смерть тiтки згадувала спокiйно, мовби розумiючи, що не вiчно живе людина, а її тiтка по матерi Людмила Гальчинська була вже пiдстаркувата, i - що вдiєш! - така доля людська: народитися i - померти... Мати Олександри, Таїсiя Гальчинська-Хоменкова, померла набагато молодшою, ледве досягнувши пенсiйного вiку.
