пiднiмалося.
Усi збилися навколо журнального столика, на якому капiтан Андрiйко поставив шухляду.
Тайник виблискував, пломенiв вогнем, мерехтiв барвистими iскрами - обручка з великим дiамантом, браслет, вкритий рубiновими краплями, золота ящiрка iз смарагдовими очима...
Спiвак обережно витяг з-пiд цих дорогоцiнних прикрас фотографiю якогось молодика в есесiвському мундирi, потiм нiмецький аусвайс на iм'я Люцiї Гальчинської - актриси оперного театру, арбайтскарту з вiдмiтками бiржi працi. На маленьких фото цих документiв була та сама юна красуня, яку бачили на знiмках в альбомi.
- Тут може бути версiя, - зауважив лейтенант Задорожний, - якась таємниця ще з часiв Великої Вiтчизняної. Про щось могла знати, i їй вирiшили замкнути рота.
- Не будемо вiдмовлятися вiд жодної, поки не вийдемо на шлях, - погодився Спiвак.
Капiтан Андрiйко тяжко зiтхнув. Ощадкнижки i тут не було. Його, бiдолаху, нiби заклинило на цiй книжцi, хоч вона, власне, нiчого не вирiшувала. Але ж де могла подiтися?!
- Будемо переписувати цiнностi у протокол, - сказав Спiвак i поглянув на понятих. Вони стояли мов завороженi, не вiдриваючи очей вiд бурхливої краси вогню, що бризкав iз шухляди.
Капiтан Андрiйко склав докладний опис дорогоцiнностей, зазначивши iндивiдуальнi ознаки кожної речi. В якусь хвилину йому здалося, що десь вiн уже бачив такий дiамант, який палахкотiв зараз на обручцi. Але де - нiяк пригадати не мiг.
- Мiльйони! - не витримала сусiдка Гальчинської i сплеснула руками. - Подумати тiльки!
- Ну, мiльйони чи не мiльйони - це нам скажуть експерти-товарознавцi, - пояснив понятим Спiвак. - Зараз ми ще раз перевiримо, чи все правильно записано, упакуємо, ви розпишетесь на протоколi, i опечатаємо. Потiм разом з вами вiдвеземо на експертизу, i фахiвцi визначать цiну кожної речi...
Облiгацiї внутрiшньої 'золотої' позики знайти теж не пощастило. I у тайнику їх не було. Це дратувало капiтана Андрiйка. Вiн був сищик, який не обминав при обшуку жодної дрiбницi i, як вважав досi, знаходив усе потрiбне, хоч би як воно було приховане...
4
Чоловiк рокiв пiд сорок з темним, типово кавказьким обличчям, невеличкою горбинкою на носi i великою чорною бородою, у якiй пробивалися бiлi ниточки, низько схилився над пiанiно i грав, не оглядаючись на зал, де пили i гуляли нiмецькi офiцери. Кафе 'Едельвейс' було приватним, iснувало з дозволу нiмцiв i лише для нiмцiв. За пiанiно сидiв Антон Адамадзе, той самий грузин, колишнiй врангелiвський офiцер, до якого ревнував спiвачку Люцiю хазяїн кафе Артур Христофорович Гiллер.
Жiнок у залi не було, i двоє пiдпилих армiйських лейтенантiв танцювали удвох на вiльнiй вiд столикiв площадцi пiд невеличкою естрадою.
Спiвачка Люцiя готувалася до виходу. Вона вже не нервує, як у першi днi, коли, виходячи перед нiмецькими офiцерами, вiдчувала скутiсть i, спiваючи, вiдводила очi убiк вiд своїх слухачiв.
Зараз крiзь пропалену у завiсi дiрочку вона спокiйно розглядала вiдвiдувачiв. Декого вона вже запримiтила, пiзнавала; в 'Едельвейса', хоч кафе вiдкрилося недавно, уже з'явилися свої завсiдники. Майже усi столики зайнято - здебiльшого молодi офiцери, якi добре набралися, двоє з них уже почали сваритися.
Тим часом тапер закiнчив свою iмпровiзацiю. Люцiя ще раз поправила на собi коротеньке плаття, яке вiдкривало вище колiн її стрункi ноги, з великим вирiзом на тугих грудях, що аж рвалися на волю, торкнулася рукою пишної зачiски i, вiдштовхнувшись високим каблучком вiд пiдлоги, вистрибнула на сцену. Завсiдники зустрiли її оплесками. Вона зрадiла: її знають i вiтають! Вiдповiла глибоким реверансом, а випроставшись, грайливо гойднула стегнами.
Потiм пiдiйшла до тапера, хоч вiн наперед знав її програму, i щось шепнула йому.
Як завжди, почала з улюбленої офiцерами 'Розамунди'. Трохи знаючи нiмецьку зi школи, де мову викладав її батько, з його домашнiх урокiв, Люцiя ще й тепер, як тiльки випадала вiльна хвилина, учила її. Найбiльше за все хотiлося стати справжньою нiмкенею, прилучитися хоч як-небудь, якимсь боком до великої нацiї, що володiє свiтом, i розмовляти без акценту, аби з вимови нiхто не мiг розпiзнати у нiй слов'янки.
Взяла першу ноту. Чистий, сильний голос спiвачки, знайома легка мелодiя заколисували. Дехто почав пiдспiвувати, п'яно похитуючись на стiльцi.
Люцiя була певна в собi, сама милувалася перед дзеркалом гарним обличчям, знала, що усмiшка її подобається чоловiкам, якось театральний ловелас сказав, що вона у неї медова, зваблива, спокуслива, нiби говорить, що Люцiя без опору готова вiддатися на ласку кавалера. I чоловiки божеволiли бiля дiвчини.
Скiнчивши пiд оплески 'Розамунду' i вихиливши фужер вина з рук молодого офiцера, який пiдбiг до невисокої естради, Люцiя звеселiла, остаточно розслабилася i, бажаючи догодити пiдпилому товариству, пританцьовуючи, заспiвала не дуже пристойну пiсеньку:
Як майора я любила
До майора спать ходила,
За пiвкiло маргарини
Цiлувала три години...
Невмiло перекладена самою Люцiєю на нiмецьку, пiсенька звучала особливо вульгарно. За столиками вона викликала захоплення, вигуки, смiх, оплески. Один з лiтнiх офiцерiв посилав Люцiї поцiлунки i високо пiднiмав якийсь пакунок, що, на його думку, символiзував отi самi 'пiвкiло маргарини'.
Та ось дверi у кафе знову прочинилися - i до зали увiйшов черговий гiсть.
У Люцiї закалатало серце. Це був той самий офiцер у есесiвськiй формi, що нагримав на Артура Христофоровича i доброзичливо розпитував її. Високий, стрункий, у чорному мундирi зi свастикою на рукавi. Люцiя побачила, що на шиї, пiдпертiй твердим бiлим комiрцем, висить залiзний хрест. 'О, це велике цабе!' - подумалося їй.
Його помiтили й iншi присутнi в залi. Гамiр ущух. Лiтнiй офiцер, який посилав через весь зал поцiлунки, опустився на стiлець i заходився акуратно наливати собi з пляшки вина, прагнучи не розлити його.
Гауптштурмфюрер пройшов у куток зали до вiльного столика, на якому стояла табличка з написом 'Зайнято!'
Люцiя занервувала. Уже не так вiльно пiдгецувала на сценi, забула про сп'янiлих офiцерiв.
Тим часом нового вiдвiдувача угледiв i хазяїн. Вiн грудкою пiдкотився до столика i, вiдштовхнувши єдину офiцiантку - руду Дуську, яку Люцiя органiчно ненавидiла, вклонився гостевi.
Руда, кирпата Дуська недавно зв'язалася з якимсь нiмцем iз iнтендантської установи 'Рюстунгскомандо'. Її ревнивий покровитель обiцяв забрати коханку з кафе, де гуляють офiцери, обiцяв улаштувати продавщицею у крамницю, в якiй видають хлiб по картках. У голодному, замордованому Києвi це була сита, престижна робота. Тому Дуська стала нехтувати службою у кафе, прибiгала лише увечерi, коли вiдчинялися дверi 'Едельвейса', i уся брудна робота - прибирання, миття посуду тощо - тепер випадала на долю бiдолашної спiвачки.
Курт Раух щось замовив, i Артур Христофорович разом з Дуською зникли на кухнi. Есесiвець пильно подивився на Люцiю. Вона обiрвала дурну пiсеньку i розпачливо перебирала у пам'ятi свiй репертуар, не знаючи, що заспiвати далi. На її жаль, репертуар у неї був вкрай бiдний, можна сказати, жалюгiдний... Що ж заспiвати? Хiба що їхнiй гiмн: 'Дойчланд, дойчланд юбер аллес...'
Вона не наважилася. Хто зна, як це сприймуть нiмцi.
Тим часом Дуська принесла есесiвцю пляшку шампанського, той налив собi вина, вiдпив з фужера i знову вперся в Люцiю поглядом. Погляд у нього був важкий. 'Хто вiн менi такий зрештою? - заспокоювала Люцiя себе. - Ну що з того, що гестапо? Я нiчим не завинила перед новою владою. Я цiлком лояльна'.
Ось зайшло iще двоє армiйських офiцерiв, але, огледiвшись, сiли не бiля Рауха за вiльний столик, а притулилися за чужим.
Пiд оплески Люцiя випурхнула з естради за лаштунки. Стримуючи калатання серця, стояла за завiсою i крiзь пропалену у нiй дiрку знову стежила за залою. Тепер, коли у задимленому вiд сигарет залi попливли звуки чергового танго, виконуваного Антоном Адамадзе, Раух долив собi шампанського, але не випив, а про щось замислився.
Люцiї протягом вечора ще двiчi треба було виходити на сцену. Вона гарячкове обдумувала, що спiватиме.
Сама Люцiя любила лiричнi пiснi. У них вона виливала тугу за мирним життям, яке зруйнувала вiйна,
